Кожна частинка мене світиться і радіє, коли ти є. І навіть коли тебе немає поруч, достатньо лиш думки про тебе аби світ став барвистим, яскравим та веселкобарвним.
Ти для мене багато значиш, хоча ми й ледве знайомі.
Можливо, ти моя фантомна ілюзія ... і, можливо, було б легше якби це було так справді ...
***
Тоді на вершині гори гуркотів тяжкий звук безглуздості - пусте відлуння мене та інших.
Біля витоку річки я кидала камінці, щоби почути хлюпотіння води. Але постійно промазувала і всі камінці глухо котилися в безодню - один за одним падали в провалля і морок ...
Єдине, що додавало надію - дощ. Спочатку дрібні краплинки створювали тихі нотки симфонії забуття, ефір обіймав бризки і породжував свіжість. В оркестрі час від часу блищала блискавка , наповнюючи всіх синіми іскрами і забавляючи нас своїм різким реготом.
З боку здавалося, ніби велетень могутнім і точним рухом розсікає небо, ніби цей гул був навмисним. Все йшло своєю чергою і нічого не змінювалося. Краплі потихеньку знаходили притулок у землі, волога покривала всіх ... і все розчинялося в запаху зелені та квітів. Нам снилося, наче темрява прояснюється, наче зверху посміхається місяць і тисячі тисяч зірок дивляться на нас...
Одного разу мене розбудив ранковий вітерець. Сутність його голосу була і незвичною, і якоюсь на диво знайомою одночасно. Мелодія була то плюшево м'якою, то металево суворою . У манері відчувалася і розсудливість , і грайливість. І це все було тільки в ньому одному. У ньому не було тих підступності й лукавства як у слизьких обіймів болота біля струмка або як у бруду біля підніжжя трав після дощу. Була тільки простота. І чомусь саме його голос здавався мені таким солодким, що навіть не хотілося прокидатися ...
І ось я відкрила очі. Біля мене шмигнув промінчик світла. Він випромінював тепло і турботу ...
***
Мені подобається дивитися як твої оченята-гудзички поблискують маленькими вогниками.
Тільки от сказати все це тобі я не можу. Боюся, що моє недоладне відлуння буде для тебе тупим гулом.
Я б хотіла обійняти твоє тепле яскраве сяйво. Тільки боюся, що ти тоді вже не будеш поруч.
Я рада, що зустріла саме тебе. Тепер, коли дощ вщухає, а сонце освітлює останні дрібки крапель, я відразу згадую про тебе. І відчуваю свіжу прохолоду і ніжне тепло. Тепер, я кінчиками вій малюю веселку. І небо поруч грає барвами всіх кольорів. А, раптом, ти помітиш?
