Це було в студентські роки. Ми вибралися в Карпати, вирішили пройти дорогами Івана Франка, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника. За вікнами автобуса пролітали міста і села. І ось Карпати. Снятин. Музей Марка Черемшини. Його дружина, нині покійна Наталія Семанюк, розповідає про свого чоловіка… Сідає за старе фортепіано, на якому макет величезного білого корабля, і дарує нам улюблені пісні свого чоловіка. За вікнами печалиться старий сад.
Русів. Музей Василя Стефаника . Біла хата аж вихлюпує сум. Чи то емоції від «Камінного хреста» чи «Новини» .. .
Коломия. Косів. Верховина. Міфи прошкують назустріч. Виглядають з-за гори. Манять десь вузькими зворами.
На нічліг зупинилися в старому готелі. Одразу за цим будинком висока гора, покрита лісом. Довкола щось шепотів, на щось нарікав, щось оповідав, чимось журився ліс.. Ледь розклали речі й помилися з дороги, як споночіло. Але що нам, тоді молодим? Так цікаво послухати, відгадати про що ж шумить той ліс. І ми вийшли на подвір‘я. Зірки нависали над нами, здавалося, простягни руку і вибирай. Лише в горах зірки можуть бути так близько до людей.
Ліс і справді щось нам розповідав, сумно і тривожно поскрипуючи. Десь бродив Чугайстер , гойдалася на старій вербі Мавка, сміялися в темноті її подруги нявки – духи гір, змовлялися русалки на березі чорної річки. Стривожено клекотів лелека . Погрозливо кричав пугач з вікна покинутої будівлі. І раптом…
З розчиненого вікна полилася пісня, яку співала Софія Ротару. «Мов сизокрилий птах» линула над лісом, линула до зірок… Молодий, сильний голос печально вплітався поміж дерев, злітав над ними… «Мов сизокрилий птах ти моє серце із синіх верховин поніс у далечину…» А потім. ..Це була симфонія туги, це була печаль. Так сильно, так розлого бринів той голос: «Серце наче птах полинуло у світ на ста семи вітрах. Та рветься із грудей лише важкої пісні туга…»
Ми завмерли. Такої сили голос лише Богом дарований. Так співати може лише ангел.. Донині не забуду цього голосу, цієї пісні.
