-Ой!..
Ну де тут взялася оця каменюка? Від болю Галинка так і залишилася сидіти на землі.
-Болить? – співчутливо запитав хтось і торкнувся її кіс.
Звела очі і побачила Володю. Того самісінького , в окулярах з важкою оправою і товстенними лінзами, який сидів за першою партою.
- Та вже ж болить. Але то нічого, --згадала, що перед нею хлопець, а перед цими дивними створіннями не можна бути слабкою, - просто кров з коліна сильно йде.
Хлопчик дістав з кишені хустинку.:
- Зав’яжи…
- Але ж я замажу її. А потім…Чого це ти?
Галинка у цій сільській школі недавно. Батька перевели сюди на роботу. Недалеко коло Стрия вибухнув газ, їм дали в посьолку, як називали тут поселення з тридцяти гарних будинків, у великому і гарному особняку квартиру. До школи треба було ходити в село, що поруч. Через величезне колгоспне поле, потім попри старезний цвинтар, обсаджений липами, які то невдоволено гуділи у вітряні дні, то тихенько щось нашіптували в сонячні.
У шостому класі було вісімнадцять школярів. Дев’ять дівчат. Вона десята. І дев’ятнадцята. За ті кілька днів зрозуміла, що захищати мусить себе сама. Від цих хлопчаків. Вони ж були несамовитими якимись. Кидалися на дівчат як на здобич. Тягали за коси, намагалися боляче вщипнути. Вчителі на це не реагували. І тепер ось Володя.. .
Підозріло ще раз перепитала, тамуючи біль:
- Чого Тобі?
-Нічого. Не бійся. Не тече вже кров?
І так співчутливо запитав, що в Галинки сльози самі потекли по щоках. Від болю, страху, що і цей хлопчик зараз кинеться тягати з важкі та довгі коси чи щипати. Та ще й хустинку його, бач, замазала. Як тепер віддати?
- Ходи до нас. Перерва велика. Мама промиє рану. – І, не чекаючи, потягнув її до невеличкої хатинки біля самої школи. Скрипнула тихо хвірточка, запахло щемко бузком, що закривав вікно . - Мамо, то ми..
Невеличка жінка поспішила назустріч дітям. Так само співчутливо перепитала:
-Болить?
І кинулася промивати ранку, заливати зеленкою,щоб не боліло, дмухала на коліно.
-Ти новенька? Володя розповідав, що є в класі новенька дівчинка. Галинка?
У кімнаті було сонячно, пахло весною, бузком, жасмином і ще чимось смачним. Жінка швиденько наповнила два кухлики пахучим узваром, поклала на тарілку кілька пиріжків:
- Їжте. Встигнете. До уроку ще дванадцять хвилин.
Діти сіли за стіл. Пиріжки з повидлом були дуже смачними. Як і узвар. Галинка відкусила і оглянулася… На канапі сидів молодший братик Володі і тримав на колінах важку книгу. Його пальці завмерли на сторінці. Він прислухався до розмови.
Було щось дивне і в тій книжці. І в тому незворушному погляді. Про шрифт Бройля Галинка ще тоді нічого не знала.
На уроці вона не чула, що питав учитель. Бо, коли вони з Володею зайшли до класу, всі засміялися і закричали :
- Сліпий і нова! Сліпий і нова!
- То, напевно, тому, що в нього такі важкі окуляри його називають сліпим, - подумала тоді.
Кілька днів ані Володя її не помічав, ані вона до нього не підходила, боялася, що знову діти будуть обзивати їх. У школі Галинка була в перші дні заляканою, не могла запам’ятати того, що говорили учителі. Не любила перерв і тих диких хлопчаків. Вона ж була новенькою. І не своєю. Не сільською. Усе їй тут було незвичним. Запахи квітів перепліталися з запахами парного молока, від шкільної вбиральні на подвір’ї відгонило так, що вона не зважилася навіть зайти туди, терпіла аж до закінчення уроків і - бігцем додому.. А вдома мама і молодші сестрички не могли її дочекатися.
- Як там? Ніхто не ображав? Що питали? Які оцінки?
Вечорами сходилися до них сусідки. Було їм цікаво усе. Розпитували. Розповідали. Переписували рецепти печива з маминого грубого зошита. А найчастіше приносили нитки, вишивали чи в’язали. І того вечора зібралися. Гомоніли собі про якісь візерунки, коли це Нусі Стриганової мати:
-Ковалюк?-
Галинка переписувала домашнє завдання, аж почула знайоме прізвище і прислухалася .
- Наш священик. Гірка в нього доля…
- Чому це гірка в нього доля? – не погоджувалася в думках Галинка. – Священик, а вони, як їй здавалося, усі багаті, така гарна біла хата, такі квіти, такі чемні хлопці і така в них мама привітна…
- Діти у них сліпі, нещасні, - мовила жінка. – Але то така доля. Панотець і їмосць брат та сестра. Рідна кров. Тому така біда.
- Брат і сестра? - перепитала Галинчина мама.
-Так. Виховувалися в дитячих будинках. Закінчилася війна. Отця Івана дитиною привезли в дитячий будинок Стрия з німецького концтабору, а Оксана, їмосць, там уже була. Вона молодша на три роки. Я вчилася з нею в одному класі. Після школи він поїхав десь вчитися, щось там не склалося, якось потрапив в духовну семінарію. Вона закінчила художнє училище і зосталася таки тут. У нас на квартирі жила. Зустрілися вони, сироти ж, та й побралися. Ще тоді в нас і жили. А потім почали шукати рідних. Пам’ятаю день, коли нарешті прийшов такий очікуваний лист. Ми всі обідали, коли моя мати вбігла до кімнати:
- Лист! З Червоного Хреста!
Обоє вони кинулися до того листа. Оксана перша його вхопила. Але передала панотцю. Ми всі сиділи тихо-тихо. Відкрив він листа тремтячими руками і почав читати спочатку голосно… «Сообщаем вам, что ...» Потім раптом:
- Оксано! – І побілів так, що моя мати кинулася до відра з водою, щоб подати йому напитися . Думали ми, що там повідомлення про чиюсь смерть, вони ж так чекали на те, що рідні живі…
Виявилося, що він знайшов сестру. То була вона, Оксана, його рідна сестра. Його вірна дружина. Мати померла в концтаборі, батько загинув на війні. Ось так знайшлися.
Ще про щось гомоніли там на кухні довго. Невеселою була та розмова. Про людську біду. Про життєві долі.
В Галинчиній голівці - смачні пиріжки, привітна жінка, окуляри з важкою оправою і грубезними лінзами, непорушний Василько на канапі з величезною книгою. Запаморочливий запах бузку. І той дивний лист.
Розійшлися жінки . За вікном виспівували соловейки , сюрчали цвіркуни.
Коли молодші сестрички поснули, а батько щось там креслив, мати сіла коло дівчинки і попросила, щоб ніколи і нікому не розповідала того, про що почула.
Але з того дня дівчинка стала наче сильнішою. Перестала боятися сільських хлопчаків, дала комусь здачі і тепер її не рухав ніхто. Вона ж після уроків кликала Володю. І вони бігли в сільський огруд. Так називали величезний сад, який колись оточував панський дім. Давно не було того пана, в його будинку була майстерня, в якій ремонтували колгоспну техніку. А сад здичавів, та все ж був таким гарним. Діти сюди постійно прибігали. То за бузком та черемшиною. Ламали пахучі кетяги квітів. То за шипшиною чи терновими ягодами. То за не менш терпкими ягодами черемшини. Галинка тримала Володю міцно за руку. І вони збивали босими ноженятами пилюку на сільській дорозі. Завмирали, коли проходив похорон, бігали за кукурудзою на колгоспне поле, ламали молоді качани, збирали дрібні дикі грушки - гнилички…
Через багато-багато літ Галина приїхала в те село. Школа постаріла, стала такою маленькою. Будинки ж довкола навпаки - виросли. Не було вже тієї біленької хати. Не було того бузку… І навіть того огруду вже не було. Старі дерева зрубали, коло хат розкішні квітники. Та не було того , що так манило її сюди.
Так і не посміла вона запитати у людей, де родина Ковалюків. Чи, може, боялася зруйнувати той чар далеких дитячих літ. Зрадити т у страшну таємницю. Котру пронесла через усе життя.
До автобусної зупинки поверталася знайомою стежиною. Повз той самісінький цвинтар, котрий зайняв майже усе колгоспне поле. І раптом… Ті самісінькі кущі розквітлої шипшини, гілля котрих колись вони сплели в намет, щоб сховатися від дощів… Тепер кущі розрослися. То був справжній прихисток… Зробила кілька кроків до нього. І почула, як там, під ніжним рожевим цвітом і зеленими вітами старих кущів, розсміялися діти. Хтось щось оповідав, хтось весело доповнював оповідача…
Підібрала кілька ніжних пелюсток, які зірвав вітер. І бережно заховала у записник.
Чомусь здалося, що там, під віттям, зблиснули окуляри у важкій оправі… Чи то озвалося минуле.
