А коли постарієш, то простягнеш руки твої,
і інший обв’яже тебе і поведе куди не хочеш.
Євангеліє від Іоанна 21:18
Несподівано мотузку різко потягло вперед і праворуч. Петра, який глибоко замислився і несвідомо намотав її кілька раз на ліву руку, сіпнуло у тому ж напрямку, і він, зробивши непевний крок уперед, зачепився ногою об щось унизу, втратив рівновагу, поточився й почав падати. Його тіло, вже маючи багаторічний досвід безлічі падінь передбачуваних і не зовсім, миттєво зігнулося удвоє, і він, уже падаючи боком, витягнув трохи вперед і донизу правицю й обперся, як зміг, об землю. Це трохи пом’якшило падіння, проте не врятувало голову від удару. Ліва рука потяглася за мотузком й розвернула його таким чином, що Петро звалився на лівий бік, і одразу ж, не чекаючи наслідків, перекинувся горілиць.
Біль прийшов із кількасекундним запізненням. Його приглушена й сумлива хвиля прокотилася від лівої скроні до правої, заповнила собою увесь мозок, а тоді заспокоїлася й оселилась глухим пульсуючим гупанням трішки нижче потилиці.
«А що ж то буде через кількадесят років?»,- подумки звернувся сам до себе .
Колись, іще до настання мудрого віку, як називав Петро своїх п’ятдесят років, котрі давно вже спливли, він міг вивернутися чи вигнутись так, щоби втримати рівновагу і, можливо, зовсім не торкнутися землі, проте зараз йому вже рідко таке вдавалося.
- Сірко !
- Гав !- долинуло звідкись неподалік.
- Куди ти мене тягнеш? Чи не можеш просто іти собі дорогою, а найголовніше прямо, нікуди не звертаючи?
Присоромлений Сірко підбіг до хазяїна, став лапами йому на груди й почав лащитися: лизати мокрим шорстким язиком обличчя, швидко, по-собачому хекати на вухо й скавучати.
Намагаючись не звертати уваги на біль Петро почав обмацувати землю довкола себе. Пальці відчули піщаний ґрунт, щось шорстке, схоже на корінь дерева, і сам стовбур, майже біля голови, із дуже шорсткою корою, як у верби чи акації. Високий насип край битого шляху, через який, вийшовши з глибокої колії, він, вочевидь, і перечепився, густо заріс травою. Руками й шиєю Петро відчував сухі стебла, між якими подекуди траплялося дрібне листя. Осінь природи надходила заповільно, як осінь його життя. Хоча він ще сподівався пережити цю зиму, та найбільше прагнув, і про те йшлося у значній частині його вечірніх молитов, що перезимує разом із ним його давній супутник та поводир.
Сірка подарував йому один добросердий господар, і, оскільки Петро не мав жодного уявлення, як собака виглядає, то й назвав його звичайнісіньким собачим ім’ям, щоби нічого не видумувати й не фантазувати підходить воно йому чи ні. Пес, як майже всі його попередники, був дворової породи, проте вигідно вирізнявся серед них розумом або й певною собачою мудрістю.
По молодості, як і звичайні собаки, він міг зненацька погнатися за зайцем, котом чи лисицею, побігти кудись убік побачивши шматок м’яса чи кістку, потягти до дерева, яке йому сподобалося, заплутатися в ногах. Проте з віком Сірко став поважнішим і, вже майже не звертаючи уваги на другорядне, спокійно водив Петра від села до села, здавалося б, тільки йому властивим особливим чуттям знаходячи хати з добрими й жалісливими господарями, котрі могли прийняти старого жебрака на ночівлю й нагодувати вечерею, обов’язкову частку якої отримував і він сам.
(Ти віриш у духів ?- спитав Голос…)
Він дістав з кишені хустку і витер пилюку з обличчя. Власний зовнішній вигляд, мало цікавив Петра, бо ж надавав йому нужденнішого вигляду, за який жалісливі люди кидали до бриля щедру милостиню, а подорожня торба швидко наповнювалася їжею та питвом.
- То що ж таки сталося, шибенику ?- знову запитав собаку Петро і, розуміючи, що відповіді, звичайно ж, не дочекається, вирішив ще декілька хвилин перепочити, лежачи на траві. Тим часом він погладив пса, почухав йому за вухами, і, врешті-решт, намацавши прив’язаний до нашийника кінець шворки, почав підводитися. Ставши на прямі, Петро трохи обтрусився, і, скерувавши Сіркові: «Веди», попрямував далі дорогою.
Сей шлях вказали йому в Минулому. Минулими Петро називав усі села, що вже пройшов чи проходив колись давно, так само, як усі попередні були для нього Майбутніми, а, зважаючи, що у деяких він бував уже неодноразово, то деякі з них були водночас і Минулими і Майбутніми, а всі разом зливалися для нього у незлічені зупинки на довгому шляху. Тільки минулим стало для нього усе, що він колись мав і втратив назавжди: сім’я, дім, молодість, дружина, діти, зір.
Сліпим він був не з народження, та й ні у його батьків, ні в кого з родичів сліпоти ніколи не було. Коли Петро ще був малим і зрячим, батько, бувало, садив його собі на коліна і розказував довгі-предовгі родоводи про Петрових дідів і прадідів, ким вони були, що робили, чим займалися. Це було одним із найостанніших світлих спогадів Петра, бо зараз, вже поховавши батьків і залишившись старим і сліпим, самим-самісіньким у цілому світі, він не мав куди податися і змушений був бродити світом, шукаючи собі криївку у добрих людей. Не витримавши й року, після тієї грози жінка пішла від нього, проте він не засуджував її за це. Зараз вона мала іншу сім’ю, інший дім, а він ніяк не хотів нагадувати їй про себе, не задля того, щоби не засмучуватися самому, а більше, щоби не засмучувати її.
Дуже давно, ще до тієї ночі, коли він зблизька побачив блискавицю, очі служили йому вірою-правдою. Петро міг бачити усю навколишню красу, котру зараз лише відчував тільки вухами, шкірою та носом: пил битого шляху, пах сухого листя й зела, легенький вітерець і тепле сонячне проміння, що лоскотало шкіру, шум моря, котре вигравало й шуміло десь унизу, навіюючи сум, скрики птахів, що, задурено підкоряючись інстинктові, відлітали на схід, проводжаючи осінь на своїх крилах.
Ця дорога, хоч і вела до майбутнього села через гору, була проте, як попередив Петра минулий господар, найкоротшою. Вже майже дві години вона вперто й затято плуганилася вгору по схилу, і ось, нарешті, досягла верхівки, бо тут, на белебні Петро зупинився й відчув, як вітер посилився і став розвівати в усі боки його стару чуприну і довгі сиві вуса з бородою. Лівою, давно не голеною щокою Петро відчував сонце, котре вже перейшло свою обідню межу. Сірко весело гавкнувши, підбадьорив хазяїна, немов би говорячи: «Чого зупинився? Ходімо» й потяг шворку. Петро покинув роздуми і, міцно тримаючи мотузку, побрів собі битим шляхом далі. Хоча до вечора залишалося ще багато годин і, мабуть, не менше кілометрів шляху, він поспішав, щоби потрапити до смерку в майбутнє село і знайти де переночувати.
Ще декілька кілометрів він подумки рахував відстані кроками. Ця звичка з’явилася в нього уже давно, і зараз усе відбувалося у підсвідомості, так глибоко, що Петро майже не усвідомлював лічби, проте, будь-якої миті міг сказати скільки вже пройдено або скільки минуло часу, що дозволяло йому приблизно орієнтуватися у добових ритмах.
Голос з’являвся йому в голові коли сам хотів. Уперше це сталося одразу по тому, як від Петра пішла дружина, і відтоді він вважав Голос, немовби, своєю совістю, трішки захриплою, з відтінками іронії і прихованої загрози. По кілька років не чуючи знайомих інтонацій, Петро встигав забути про нього, проте Голос обов’язково нагадував про себе. Приходив до Петра у мозок, говорив і запитував про страшні й чудернацькі речі, а потім, не чекаючи відповіді, зникав.
(Я давно іду поряд з тобою…)
Від шляху пахло курявою й спекою. Благословлялося на вечір. Сонце вже майже не гріло щоку, вітер стихав, а замість нього до Петра стала підкрадатися вечірня прохолода.
Десь попереду, там де був Сірко, зненацька щось завовтузилося, і шворка, котра до того добре напнутою струною тягла Петра за собою, лише зрідка відхиляючись трохи вбік, тепер ослабла. Не знаючи куди йти, Петро зупинився посеред шляху.
- Що сталося, Сірко?
Собака глухо заскавучав.
- Що там песику? Все гаразд?
У відповідь йому Сірко тільки тихо й здавлено гавкнув, а потім мотузка якось дивно і швидко засіпалася і знов потягла Петра вперед.
Він рушив за нею. Пес продовжував мовчати, завзято тягнучи хазяїна за собою. Дорога, котра спочатку рівно і м’яко слалася під ноги, раптом змінилася. Стали зустрічатися невеличкі горбки і улоговини, шелестіла трава та листя, тріщали сухі гілки. Мабуть Сірко знову звернув зі шляху.
- Щось сьогодні недобре робиться із собакою ,- завважив собі подумки Петро й знову намотав шворку кілька раз собі на руку, щоби пес нікуди не подався.
Несподівано він зачепився за щось м’яке й пружне під ногами і впав. Упав миттєво й рівно, немов зрубане дерево, так швидко, що не встиг навіть злякатися, і хоча інстинкти спрацювали, руки чомусь не знайшли опори попереду. «Підтопталася моя стара сила ,- подумав сам до себе ,- та видно вже сьогодні день такий.» Упав Петро долілиць і якось трохи дивно, бо землю відчував під собою тільки нижньою частиною тіла і животом. Груди ж і голова, разом із руками чомусь ні на що не обпиралися й висіли в повітрі.
Маленький черв’ячок страху заповз йому в душу і почав там влаштовуватися зручніше.
Правою вільною рукою Петро спробував обмацати місцину довкола себе. Пальці намацали вкриту сухою травою землю, котра на рівні грудей різко уривалася вниз. Простягнувши правицю вперед Петро відчув там порожнечу. Ліва рука, на яку він кілька разів намотав шворку, все ще тяглася за нею кудись уперед у повітря майже паралельно до землі.
- Сірко?
Тиша. Тільки скрадливий шум моря унизу.
І тоді він дійсно злякався, проте за кілька секунд опанував себе, бо все ж таки не падав, а лежав на землі.
Треба підійматися. І негайно.
Попередньо підтягнувши ноги, Петро спробував обпертися правою рукою об землю й потягти мотузку до себе, проте вона тільки легенько потяглася, а потім смикнулася назад у відповідь. Він спробував звільнити ліву руку, проте шворка, намотана хрест-навхрест, аж врізалася у ліву руку, не дозволяючи поворухнутися у цьому нестійкому положенні і, навіть, трохи тягнучи його вперед.
- Сірко?!
- Гав…- відповідь глухо і зловісно прозвучала у Петра просто у голові зовсім не схожим на собачий, рідний, Сірковий голос.
- Песику, ти де ?- вже тихше запитав він, прислухаючись.
Ані звуку. Тільки у нього в голові. Скрадливо і тихо.
- Петре?..
По його шкірі поповзли мурашки.
- Хто там?
Знов тиша. А потім хрипло та іронічно, із прихованим знущанням.
- Ти не забув про мене?..
Маленький черв’ячок страху перетворився на величезну зміюку, що вгніздилася десь біля самого серця.
- Хто ти в чорта такий?
- Поводир…
- А де Сірко ?- останнє Петро запитав подумки, проте одразу ж почув відповідь.
- Лежить…
- Лежить???
- Тобі пощастило. Ти якраз об нього перечепився...
- Сірко !!!- він знову похапливо обмацав повітря й землю довкола себе й зробив ще декілька безрезультатних спроб відповзти від краю урвища. Серце калатало, мов несамовите.
- Гав.. гав… - знову той самий Голос у голові.
- Ти сволота. Що ти зробив з собакою?
- Він, помер, якщо цього тобі буде досить.
Петро за довгі роки шляхового співжиття вже звик до смертей поводирів. Але ніхто з них і ніколи аж до сьогодні не помирав наглою смертю, і йому стало дуже шкода собаки.
- Навіщо ти вбив його?
- Не вбив , а позичив…
- Позичив ?- Петро знову зробив спробу відповзти, але мотузок, немов у відповідь на сю спробу, ще дужче натягся і врізався в руку.
- Позичив собі його місце у нашийнику.
- Навіщо?
- Бо ти повинен померти.
- Що я тобі зробив такого?
- Ти віриш у духів?
- Яке це має значення?
- Існують світлі і темні духи. Добрі та злі з вашої точки зору.
- А з вашої?
- З нашої ми не добрі й не злі. Ми просто виконуємо накази Хазяїна.
- Служки значить?
- Для подорожніх і заблудлих існують окремі світлі і темні духи .- Голос не звернув уваги на іронію .- Про світлих, що виводять із лісу, з темряви, з печер, із снігів, ти вже мабуть чув. Вони з’являються людям у вигляді птахів, звірів, риб, плазунів, яскравого сяйва, і ваша уява ідеалізує їх, створюючи легенди про Білого Оленя, Білого Вовка чи Архангела Рафаїла. Проте існують і темні духи, такі як біси, лісовики, блукаючі вогники, що заводять людей у безвісті, у болота, в дрімучі ліси, у провалля.
- То ти хочеш стягти мене з урвища?
- А як же іще? Ми ж не вбиваємо людей.
- А тварин?
Голос на хвильку замовк, а десь глибоко-глибоко у Петра в голові хтось інший, не Голос, майже нечутно прошепотів: «Хазяїне…Це я, хазяїне…» і зник.
- Без нашийника я не можу діяти .- відповів Голос.
- І за віщо ж ти мене так ?- продовжив Петро розпитувати, з жахом усвідомлюючи своє становище, тягнучи час і намагаючись звільнити руку від шворки.
- Не знаю. Маю наказ мого Хазяїна, про те, що твій шлях на землі закінчено.
- А чим я перед ним завинив?
- Спитаєш у Нього сам. Хто ми такі, щоби сперечатися з Ним.
- Таки дійсно служки.
- Ми називаємо себе Поводирями.
- Та невже?
Поводир знов на майже невловиму мить зник, немов би вивіявся з мозку, а натомість той інший прийшов на його місце й прошепотів: «Стрибай, хазяїне…Не бійся…»
- Ми просто вказуємо людям правильний шлях.
- На той світ?
- Я все життя перевіряв тебе, чи правильно ти ідеш туди.
- Отже вбив собаку, впрягся замість нього у нашийник, скинув мене у море, а далі що?
- Маю купу завдань. Треба зустріти ще багатьох подорожніх.
І мотузка намотана на руку почала тягти Петра уперед. Він з жахом почав подумки молитися («Господи, котрий є Шляхом, і Істиною, і Життям, посилає Ангелів своїх на допомогу подорожнім, вказує правильний шлях і підтримує на цьому шляху…»), а Голос продовжував:
- Пора, Петре. Розмова закінчена. («Всеблагий і Милостивий, що зберіг неушкодженим раба твого від усякого зла…») Сонце заходить за море, і рожева доріжка простяглася до заходу.
Мотузка все сильніше й сильніше тягла його далі, і Петро, як не опирався, чіпляючись рукою й ногами за землю, уже майже повністю висів у повітрі. («Прости гріхи мої, Господи, і прийми в руки Твої душу мою…»)
І зненацька його мозок залило сліпучим світлом й прогримів голос, світлий і могутній, не схожий ні на перший, ні на другий: «Пора, Петре! Йому і тобі! Ти вже напасся своїх овець…»
Петро несподівано покинув опиратися й проказав, звертаючись до Поводиря:
- Нікого ти більше не зустрінеш.
А тоді, з усіх сил відштовхнувшись від краю урвища, стрибнув наосліп уперед, уздовж мотузки, і, вже майже падаючи, обома руками міцно вчепився за нашийник і потяг його за собою униз…
