Мене пройняв жах, коли я побачив, що я наробив. Її очі потекли, в них вже не було того зеленого блиску, він змішався з рум’янцем яблучних щік і обличчя здавалося на десятки років старшим. Воно набуло брунатного кольору і усмішка там зовсім не пасувала. «Мені страшно уявити, що колись стану старою і негарною» - сказала вона одного разу, вдивляючись у дзеркало, торкаючись оксамитової шкіри, і мені хотілось переконувати її, що красунею вона залишиться завжди, особливо для мене, але змовчав. Якби не ця зміна на її обличчі, то вона виглядала б так, як у найкращі дні свого цвітіння: світле лискуче волосся, розплетене і скинуте перед тим на праве оголене плече, мовляв, так буде краще, маленькі кульчики-перлинки, які вона берегла для особливих нагод, і брови, вигнуті, як натягнутий лук, що от-от поцілить у серце. Вона не повинна бачити себе у такому вигляді. Це моя помилка, мабуть додав забагато води до зеленої барви. Перемалювати з натури не вийде – не хочу її відволікати – але можу і без того, бо її образ завжди в мене перед очима, навіть коли я завішую цю картину.
Знадобився день, щоб намалювати знову, але здалося, що цей портрет зовсім інакший, наче копія від оригіналу. Я дуже ретельно виводив риси обличчя і тепер воно виглядало якимось неприродним. Як і в багатьох ситуаціях, я обізвав себе ідеалістом, перфекціоністом і в’язнем внутрішнього критика, згадав свої перші спроби, недолугі картини і як мені доводилося червоніти перед аудиторією, коли Олексій Петрович, мій провідник у цей світ сталих моментів на полотні й мізерної плати за них, показував, як я вважав, дитячі каракулі, які слід скласти десь на горищі, не те, що демонструвати під пафосними «цей юнак – гідне майбутнє нашої великої процвітаючої соціалістичної Батьківщини». Минуло багато років, а я досі кожного разу скидаю з себе кайдани сорому і страху критики, бо треба ж чимось на життя заробляти. І тут мені треба було просто віддати картину тій, яка її замовила. Так само незворушно, як робив це завжди. Я почувався екзаменованим вдруге за життя, але це тривало з мить, бо вона не помітила недоліків:
- Ох, це чудово! Ти такий молодець. Ви з Сергійком зробили мені чудовий подарунок на день народження. Я уявляла її саме такою. А ти колись заходь до нас в гості, чаю вип’ємо, посидимо, поговоримо…
Вона подивилась на годинник, потім на вхід до метро і зрештою на мене, і я збагнув, що вона вже збирається кудись бігти. Загорнувши картину у тонкий папір, притиснувши її до грудей, як вияв уваги і дорогий подарунок від чоловіка, вона кинула вже на ходу «давай, чекаємо» і побігла на свою червону лінію. Підбори відстукували той ритм життя, яким вона жила ще від третього курсу університету. Олена і тоді їх взувала, часто натирала ноги до ран, хлопці носили її на руках і навіть заздрили мені, що та щиро ділиться зі мною своїми проблемами. Одного дня я витиснув з себе те наївне питання «Як би ти відреагувала, якби дізналась про чиюсь любов до тебе?» - «А, ти про Сергія? Він вже мені все сказав. І знаєш, я така щаслива» - відповіли очі, які ніколи так не сяяли раніше, а руки обняли мене за шию і мені хотілося, щоб вони мене задушили в ту мить. Це був злий жарт, знайомий і з книг, і з кіно. А те відчуття, коли треба радіти за них обох – таке ж нестерпне, як його і малюють.
Сергія я знав ще зі школи, він з тих, кого сварять за погане слівце, ставлять в куток, викликають до директора, а згодом і забирають з міліцейського відділка. Тим не менше, він був душею компанії, ніколи нічим не переймався, свого досягав, а після дев’яностих взагалі розбагатів. Різкий у висловлюваннях, непередбачуваний у діях, але енергійний і рішучий – людей він притягував, мов магніт, вони або захоплювалися ним, або люто ненавиділи. Та на других він ніколи не зважав. І все одно йому було, хто що про нього каже, хто з ким його бачив, так і дозволяв собі багато. Ще ми у компанії вважали, що він так і залишиться холостяком, бо хто ж уживеться з таким гульвісою, як Серж. Але йому пощастило з Оленкою.
Живуть біля самого Дніпра у просторому будинку, трохи далі від тих доріг, де пульсує столиця сотнями авто за годину. Ось я вже минаю ці вулиці, сутеніє, засвічуються ліхтарі, дихати стає вільніше. Я йду кварталом з високими будинками, за рогом купую їй квіти, червоні тюльпани, її улюблені, вона поставить їх на підвіконня у дорогу скляну вазу і вони довго стоятимуть. У Сергія і Олени взагалі є чудовий садок, вона дуже любить рослини і дбає про них, як напевно дбала б про дітей. І ось я вже перед дверима, хапаюся за ручку, тягнуся до дзвінка і не без подиву виявляю, що вони відчинені. Цілою вічністю здавався мені тихий коридор, здавалось, я вже побував у кожній з кімнат, коли нарешті знайшов Олену у спальні на ліжку. Вона схилилася, закриваючи руками очі, я залишив букет на столику і кинувся до неї, схопив за руки, відкрив обличчя… і побачив те, що бачив раніше. Її очі потекли, в них вже не було того зеленого блиску, він змішався з рум’янцем яблучних щік і обличчя здавалося на десятки років старшим.
- Олеже, я… - вона схлипувала, - я вже не можу цього терпіти просто… Зараз пішов він, а піти звідси маю я…– схрестила на грудях синяві руки.
І я не знав, за що себе винити: за той злощасний портрет, за радість за них, чи ще за ті несказані слова.
