Мабуть, неприємності почались в мене, ще задовго до народження; ще тоді, коли я була завбільшки з маленьке мишеня і мешкала в утробі матері; ще тоді, в тій білій кімнаті, коли лікар байдуже повідомив:
- Вітаю, у вас буде дівчинка!
Це був смертний вирок для батькової мрії про сина. Це був той момент, коли його надії і сподівань полетіли в чорну прірву небуття. Він гучно вилаявся міцним грубим матом, гримнув дверима, і наче скажений звір помчав з приміщення геть.
Повисла тиша. Така, як на хвилині мовчання. Лікар та дві медсестри перебували "під враженням". Їм часто доводилось бачити вияви невдоволення від майбутніх батьків, але щоб аж настільки... Фахівці співчутливо позирали на мою бідолаху-матір, мовляв, який критин випав на вашу долю; а вона, присоромлена та морально розтоптана таким вчинком чоловіка, мовчки плакала. Так уміла лише вона – лити сльози і не зронити жодного звуку.
Від передозування негативними емоціями, в матері розболівся живіт - то боліло моє серце.
- Не переймаєтесь, відійде, - напрощання підбадьорив хтось з медперсоналу.
І мій батько незадовго таки справді відійшов. А разом з тим, в його голові відійшов і якийсь кабель, відєднався і зробив в татовому мозку коротке замикання…. В результаті з явилася збоченьська, потворна за своєю суттю, ідея – виховати дочку, як сина.
Я народилася. І вже з пелюшок батько почав реалізовувати свій сатанинський задум - купляв хлоп’ячі забавки, зодягав в штанці, ітд.
Я підростала і тато примусово залучав мене до свого ремесла – ремонту машин, заохочува до свого хоббі – риболовлі, вчив ганяти м’яча. Словом, робив усе так, аби мати не дочку, а синочка.
Коли я розчаровувала батька - він нарікав: «От родилася бабою і ніхрина не знає, була б мужиком тоді б…». В тому ж стилі і хвалив: «Зробила, як мужик», або «о, це ти по-чоловічому…»
З малку я понад усе мріла бути хлопчиком. Заздрила всім тим, хто носив штани, бо ж вони – Чоловіча стать!!! Намагалась копіювати поведінку хлопців, аби тільки заслужити прихильність тата. Я дуже не хотіла його підводити, а також відчувала жаль та провину, що одного разу підло його підставила, прийшовши в ствіт в жіночій подобі.
Пригадую, один випадок з моєї шкільної біографії: я була в п’ятому класі і побила горщики з моїм товаришем по парті. Зав’язалась сварка, де ми наввипередки перекидались образами. Аби вжалити мене якнайдужче супротивник закричав: «Ти ж пацан, тебе навіть ніхто дівчиною не вважає». О, якби лише він знав, які солодко-медові для мене були ті слова. То був найвитонченіший, найдовершеніший комплімент! Розміри мого щастя були такі гігантські, що воно перестало поміщалось в класній кімнаті. Я підстрибуючи вибігла надвір, горда від того, що я – Пацан.
Минав час. Я дорослішала і мені мало-помалу відривались очі. У 13-14 років мені захотілось – спідниць, дискотек, помад, перших поцілунків, побачень, валентинок, пліткувань, залицянь і ще силу-силену принад та занять, без яких не проходить підлітковій вік жодної дівчинки. Однак батько цього не схвалював – для нього я мала бути сином, все інше виганялось з моєї голови психологічним тиском і фізичними побоями.
Моя мати не відгравала в моєму вихованні першої скрипки... Ні другої, ні третьої, ні взагалі жодної. Вона була в нашому домі, наче мебель, до якої припав, приріс, товстий шар байдужості. Зрештою, саме байдужість і рятувала її від жорских реалій, саме вона не давала їй зійти зглузду і допомагала вижити серед тиранії.
Моя нещасна мати була повністтю відлучена від процесу мого виховання. Вона трималась осторонь, завжди мовчала. Зрідка траплялось, що бідолаха наважувалась протестувати проти батькової політики, але дикатор швидко та спритно закривав їй рота або матюком, або кулаком.
Дивно, вона навіть плакала мовчки. До цього її теж призвичаїв тато. Він щедро пригощав стусанами, коли чув ридання. Від такої науки мати взяла за звичку - нанімо пускала сльози.
Якщо говорити про мене, то, починаючи з раньо-перехідного віку, я перебувала в стані перманентного страждання від того, що не можу бути тим, ким є; від того, що мене запихали, ставили в якісь рамки, котрі не підходили мені ні за розміром, ні за формою. Найбільше за все мені хотілось утекти кудись далеко, за тридев’ять земель, аби ніколи не повертатися ,і не згадувати тої моральної наруги, яку здійснював мій рідний нелюд.
У той день, стоячи під дверима колишньої оселі, я відчувала, що у мене від надлишку хвилювання ходять ходором коліна. «Може не варто?!» - зрадницьки просив мій внутрішній голос. Але я осідлала власні страхи, рішуче натиснула на кнопку дзвінка. В мене був твердий, непохитний намір розповісти батькові все.
Ми рідко бачились, спілкувались восновному по-телефону. Я навіть не могла пригадати, коли була наша остання зустріч. Знала лише, що давно, дуже давно…
Він змінився – змарніле від старості обличчям, опирався на ціпок для ходи. Час перетворив його фізичну могутність на безпорадність та кволість. Однак, одна деталь вразила мене! Тим сами залишася погляд! На його колись блакитно-синіх, а зараз білідосірих, майже безколірних, очах вигравав той самий злісний, войовничий вогник, що й колись.
Я зізналась. Відімкнула дверцята правди - і з сховку посипались скелети, котрі я роками старанно прикривала брехнею. Я сказала все - про нетрадиційну орієнтацію; про те, що маю постійну подругу; проте, що плануєм емігрувати закордон, аби мати можливість одружитися та всиновити дітей.
Я була вражена, як легко далась мені щирість.
Батько не зрозумів мене. Він, за звичкою, нецензурно вилаявся - так він демострував своє несприйняття ситуації.
Того дня для нього назавжди померла дочка; та дочка, якої в нього ніколи і не було.
