Вона звалилася наче сніг на голову. Дівчина, яку навряд чи хтось мріє бачити у невістках. За ляльковою зовнішністю крилася легковажна і дивна, так, саме дивна особистість. Але її дивацтва тільки заохочували мого сина, розпалювали у ньому вогонь пристрасті.
Вона не закрутила йому голову, не звабила, не приворожила. Ні. Усі ці епітети не підходили. Вона просто зробила його своїм. Мій Андрій більше не уявляв життя без дівчини, котра любить молочну пінку, жабок, повний місяць і холодну погоду, а мобільний у крамниці вибирає виключно за кольором.
Віолетту дратувало усе, що називається родинним затишком. Мій син, котрий ніколи не був підкаблучником, не просто виконував кожну її примху, а навіть вгадував усі бажання. Став і господарем у родині, і домогосподаркою на кухні. Віолетта не готувала, не прала і не прибирала у квартирі. У неї була алергія на пил, яка незбагненним чином загострювалася саме під час прибирання.
Я належу до тих матерів, які прагнуть для своїх дітей найкращого. Але холодна війна з Віолеттою ні до чого не призводила. «Це ніколи не скінчиться», - охала я, сподіваючись, що в небесній канцелярії мене не почули. Я завжди лишалася у програші, а син завжди займав її сторону. Кидався виконувати кожне бажання, яке злітало з коралових вуст. І ходив цілу зиму у курточці із зламаною блискавкою, бо усі заощадження пішли на новеньку шубку для Віолетти. Щоранку прокидався на півгодини раніше, щоб принести їй в ліжко каву. А ввечері, після роботи, їздив маршруткою в кінець міста за її улюбленими солодощами. Невісточка ж поводилась так, ніби вона королева, а всі інші народжені виключно для того, щоб їй прислуговувати.
Коли ж Віолетта зустріла заможного чоловіка і їй захотілося красивого життя, без вагань відпустив. Хоча при цьому вирвав серце із своїх грудей, а вона, уходячи, розчавила його височенними підборами.
Період реабілітації тривав більше року. Сина, наче після важкої хвороби, доводилось заново вчити жити. Жити без тієї Віолетти. «Усе на краще», - шепотіла я, благаючи Господа тільки про одне: щоб він послав сину кращу долю.
На початку наступного літа мої молитви було почуто. Андрій познайомився з дівчиною на ім'я Катя. Правильною у всіх відношеннях. Я ні у що не втручалася і, затамувавши подих, чекала, чим усе завершиться.
Ми з сином знову були друзями і він розповів мені першій радісну новину. Я допомогла йому вибрати для Каті обручку.
Теплого суботнього ранку, коли сонце, щойно зійшовши на небо, пило діамантову росу, я проводжала Андрія на зустріч із Катею. В руках він тримав величезний букет її улюблених білих троянд, а у кишені брюк – доленосний подарунок.
- Все буде добре, - переконував він мене, хоча сам помітно нервувався.
- Повертайся у статусі нареченого, - шепотіла я, обіймаючи сина.
Щойно я підняла руку, щоб перехрестити його на удачу, роздратовано рипнули ворота. На подвір’я зайшла Віолетта. З величезною валізою на коліщатах. Навіть дивно, як вона її дотягла?
- Привіт! – невинно посміхаючись, вона махнула нам долонею.
Якщо від здивування, змішаного з обуренням, я на деякий час оніміла, то Андрій вийшов наперед і запитав:
- Чому прийшла?
- До тебе. Проженеш?
Нависла пауза. Довга і тягуча. Я дивилася на сина і мені хотілося одночасно і плакати, й сміятися. Певно, він вже не пам’ятає, хто така Катя. Його погляд… Погляд спраглого, який помітив оазис. Нехай навіть уявний.
- А як же твоє прекрасне життя? – хрипким голосом поцікавився він.
- У ньому дечого не вистачало.
- Чого?
Він опустив руку з квітами донизу. Ще не хотілося в це вірити, але я вже здогадувалась, кому належатиме цей букет, як і сотні, тисячі інших.
- Все дуже просто, - Віолетта всміхнулася і пішла йому на зустріч. – Тебе.
