В одну кучу
Все проблемы, все находки, все потери.
Чиркнуть спичкой –
Надышаться горьким дымом и уйти.
Все что было
Не по нам, не по душе и не по теме,
Не по росту,
Не по сердцу и совсем не по пути.
О. Ладыжинский.
- Я Кіра.
- Ти прийшла.
- Як бачиш.
- Чого ти хочеш, відьмо?
- А мені обов’язково щось хотіти?
- Але ти ж прийшла.
- Мені було цікаво.
- Життям не ризикують заради цікавості.
- А чим цікавість гірше за гнів, заради якого ризикують?
- І все ж тобі щось було потрібно. Що? Влада?
... „Твій час минув!” – і ніж під ребра повелителю...
- Сила?
... „Ти сильний, о ворог мій. Але я сильніший!” – і темний спалах болю, за яким, тихо усміхаючись, стоїть смерть...
- Любов?
... „Я люблю тебе...” – тихо каже хтось, дивлячись на тебе очима, повними сліз. І холодний сірий язичок сталі цілує серце...
- Знання?
... „Тепер ти знаєш. І що з того? Що це змінить? Кому стане краще?”...
- Ти повіриш, якщо я скажу, що просто хотіла побачити Тебе?
- Ні. Бо це не правда.
- Не правда, - легко погодилась відьма. – Я хотіла зрозуміти Лабіринт. Те, чому в нього йдуть, і чому помирають. А для цього його треба було пройти.
- І як в цю схему вписуюсь Я?
- Він – Твоє тіло. Ти – його душа. Без Тебе картина була б неповною.
- Ти хочеш створити ще один Лабіринт?
- О ні, - усміхнулась та, що назвала себе Кірою, володаркою. – В мене не стане ні сил, ні одержимості.
- Тоді... чому?
- Я люблю таємниці.
- І це все, що ти іще любиш?
- Я... – почала було вона і замовкла.
- Ясно. Та звідси не йдуть без Дару. І якщо ти не назвала його, Дар обираю Я.
- Не треба!
- Йди.
- Що... що Ти дав мені?
- Ти ж любиш таємниці, відьмо. З’ясуй це сама.
- Але ж...
- Так буде цікавіше. Мені.
- Будь ласка!
- Йди.
- Ні! Ти скажеш! Силою, даною мені...
- Добре. Скажу. Як твоє ім’я?
- Я... Будь Ти проклятий! Проклятий, проклятий...
...темінь і біль, біль, що живе ніби окремо від тебе, якому теж боляче бути з тобою, в тобі, який рветься назовні, ламаючи тебе і себе, роздираючи душу і тіло в пошуках виходу, якого не було і не буде... Скрик, схлип, зойк і стогін, прокляття і благання, яке нічого не змінить, якщо прозвучить, і яке не може прозвучати, бо горло звело судомою... Пальці шкребуть по підлозі в марному сподіванні знайти там хоч щось, починаючи від ліків і закінчуючи точкою опори, але тільки обдирають шкіру... Кожен подих – як удар тарану об стіни ворожого замку, замку твого тіла, і так само як камінь він, здається, калічить тебе... Сплутане, мокре від поту волосся обліпило обличчя, ніби сталеве павутиння, воно закриває очі і носа, воно давить і душить... Навколо – хрип і скрегіт, хрип твого дихання і скрегіт твоїх пальців по підлозі, які б’ють по вухах і ніби розчавлюють голову, затискаючи її з двох боків як між молотом і ковадлом... Тіло важке, як земля і небо, атлант тримав на своїх плечах меншу вагу, воно продавлює кістки, воно здригається від кожного подиху, ламаючись і ламаючи... Щось гаряче і пекуче тече по обличчю. Що? Сльози? Кров? Не побачити. Не зрозуміти. Не відчути. Не... Темінь і біль. Біль і темінь. І безодня, до якої – крок, і цей крок так хочеться зробити...
Я розплющила очі і довго лежала в темряві, боячись поворухнутись. Потім обережно, мов торкаючись розірваної рани підняла руку і прибрала з обличчя прядку русявого волосся. Я чекала спалаху болю і майже злякалась, коли не відчула його. Потім ледь доторкаючись пробіглась пальцями по обличчю, відшукала на ньому горбик закипілої крові, що тягнувся від брови вгору, до лінії волосся і трохи далі, і опустила руку. Кінчики пальців тремтіли від перенапруги, і я теж вважала цей рух рівним подвигу. Тихо лежала і вслухалась у власне тіло, намагаючись розібратись в його дієздатності. Холод каменю передавався шкірі і та більше не здавалась неймовірно гарячою, і я всміхнулась цьому відчуттю. З острахом відкрила повіки, роздираючи вії, що злиплись від крові. І побачила руку, що блідим павучком лежала на темному волоссі. Брудну руку з короткими, частково поламаними нігтями, вимазану в крові і пилу, як у перев’язку дбайливо загорнуту в обривки павутини.
„Як чудово,” – подумала я і заснула неочікувано різко, ніби вимкнулась.
Потім був холод, що несподівано перетворився з друга на ворога, що намагався скувати тіло, відібрати в нього можливість руху.
- Чого ти? – ображено спитала я, незграбно піднімаючись спочатку на долоні від полу, потім, напружившись, на всю довжину рук і нарешті всілась на коліна.
Ні камінь, ні холод не спромоглися відповісти. Правду кажучи, відповіді я і не чекала. Ривком піднялась на ноги, та не втрималась на них і впала, боляче вдарившись об камінь підлоги. На мить злякалась, що знову прийде забуття, але цього не сталося, і, відлежавшись, повторила спробу, та цього разу вже не піднімалась на повний зріст, а полізла вперед на колінах, вголос рахуючи кроки. Потім заплуталась в тому що, власне, рахую, рухи кожної кінцівки, чи треба вважати одним кроком рухи тільки рук, чи і рук, і ніг. Десь на середині вирішення цього непростого питання перевтома знову звалила з ніг, та цього разу заснути вдалося не одразу і ще деякий час я визначала для себе дії, які треба виконати за час наступного пробудження, а потім таки вимкнулась. Не те щоб подібний розпорядок дня мені особливо подобався, та десь колись від когось я чула, що уві сні людина відновлюється втричі швидше і дуже сподівалась на це.
Прокинулась я від голоду, але що можна з’їсти в навколишньому оточенні, не уявляла ніяк. Каміння, навіть при найбільшому бажанні, в розряд їстівного не потрапляло. Я подумала і ризикнула встати на ноги, щоб далі пересувалась вже на двох кінцівках, хоча і хитаючись при цьому, як трава від вітру. А потім шлях перегородила нахабна стіна, що зненацька і боляче стукнула мене по лобі. Я стояла, довго і здивовано обмацуючи камінь кладки і намагаючись зрозуміти, навіщо він тут здався, а потім рушила вздовж перепони. Стіна крутилась як п’яна, вигинаючись під найблудливішими кутами, та я завжди була впертою і не дала каменю відірватися від руки. Сон, здається, дозволив мені як слід погуляти без його контролю, і треба було користалась цим, доки можна, хоч і могла я в даній ситуації не так вже й багато – просто йти не зупиняючись у обраному напрямі, що і робила. Перші дві тисячі кроків далися більш-менш легко, а далі спочатку я збилася з рахунку, потім впала, довго піднімалась, ще довше шукала стіну-утікачку, аж поки змусила себе іти далі. Неймовірно хотілося чимось зайняти голову, але на пам’ять не приходило нічого, крім цифр – ні пісень, не важливо, гарних чи не дуже, ні подій. Взагалі нічого. Тільки обличчя, які не викликали ніяких емоцій, просто набори рис, об’єднані шматком шкіри, і я так і не зрозуміла, знала їх довго, чи бачила раз або два, були вони мені друзями чи ворогами, рідними чи чужими. І чомусь здалося, що це не нормально, але чомусь я ніяк не могла пояснити, чому. Потім прийшли голоси. Вони ієрихонськими трубами увірвались в мій маленький світ, де жили тільки звуки кроків і дихання, що перемежовувались з стукотом серця. Вони благали і вимагали, в чомусь переконували і забороняли, вони як заведені повторювали різні набори звуків, вони навіть вважали їх осмисленими, от тільки мені чомусь здавалось, що саме в цьому вони помилялись. І темрява навколо відступила, налякана какофонією звуків і барв. Я б теж була не проти відступити, от тільки не виходило, бо особисте прокляття чіпко трималося свідомості. Я не розбирала шляху, я плутала рухи, і тільки одне залишалось незмінним – відчуття холодної стіни під пальцями. Я так потім і не зрозуміла, що допомогло мені тоді вибратись – впертість чи божевілля тих нескінченних годин. Та раптом по очам різонула жовта полоса світла, і я зробила крок вперед і впала і покотилась кудись вниз, дряпаючи шкіру і обличчя об гостру траву і віти чи то кущів, чи то низьких дерев. А потім цей рух зупинив масивний стовбур дерева, об який я вдарилась спиною так, що ледь не відкусила зубами язик, а в очах потемніло. Я спробувала поворухнутись, та не змогла, не змогла навіть втратити свідомість, і тільки тихо скиглила, уткнувшись носом в торішнє пріле листя.
- Вставай, - хрипло і ледь чутно сказала собі. – Тут все одно немає і не буде нічого крім цього дерева. Вставай. Ти ж можеш. Ти сильна. Я знаю. Ти ж дісталась сюди. Вставай. Треба йти. Треба жити. В цьому паскудному світі ніхто не прийде тобі допомогти. Та й нікому йти, якщо вже на те пішло. А тому вперед. Порятунок потопаючих справа рук самих потопаючих. Вставай. Вставай. Вставай.
Я повторювала це як закляття, і ніби позичала силу у власної впертості. Перевернулась на живіт. Полежала, зупиняючи круговий рух світу навколо. Закусила губу, ловлячи біль в ній і не пускаючи його далі в тіло. Як не дивно, вийшло. „Життя замкнулось на русі, - насмішливо подумала я. – Нічого, от дійду...” Не думала, куди. Не думала, як довго йти. Знала – дійду. Бо зупинитись означає померти. А мені хотілось жити.
Першими мене зустріли голоси.
- Мамо, можна я піду?
- Скільки ти ще будеш мене питати?
- Але ж, мамо...
- Тобі не достатньо однієї моєї відповіді?
- Але ж я піду не одна!
- І що з того?
- Мамо! Ну будь ласка! Мамо, я...
Що саме збиралась сказати маленька дівчинка з небесно синіми очима і з темним, як земля волоссям жінці, зовнішність якої вона ніби віддзеркалювала в дзеркалі молодості, так і залишилось таємницею, але, судячи з виразу обличчя жінки, це її не дуже засмутило.
Бо я зробила крок вперед і вони мне помітили. Дівчинка злякано відступила до дверей, а жінка напружено проговорила.
- Добрий день.
- І тобі, - голос звучав глухо і хрипло, здається, я мовчала вічність і встигла забути, що можна інакше. – Можна мені води?
- Зараз принесу.
- Дякую.
- Навіщо? – спитала від дверей дівчинка. – Півтисячі кроків туди – і буде ріка.
- Так, справді, буде ріка, - луною повторила жінка.
- Дякую, - мовила я і пішла у вказаному напрямі, трохи похитуючись при рухах.
- Мамо, можна я... – неслось мені в спину.
Вода обпалила зранене тіло холодом і життям. Я глибоко вдихнула і впала на саме дно, здимаючи хмари піску, блаженно відчуваючи рух течії, яка проходила крізь тіло, вимиваючи з нього втому і біль, зціляючи пошкодження. Вдивлялась в коливання водоростей, які ледь-ледь розрізняла за мутною хвилею і в смуги сонячного проміння, які пробивались до дна, просто лежала і усміхалась, якомога глибше закопавшись в мул. Що людині треба для щастя...
Але ейфорію перервала чиясь груба рука, що вчепилася в плече і як ріпку з землі видрала мене з води.
- А-а-а... – закричала від болю зв’язку, що поєднував з водою і землею і рвався тепер під безжалісним напором чиєїсь руки.
- От тобі й “а”, - хмуро пробурмотів той, хто витяг мене з води.
- Відпусти, - прохрипіла я.
- Ти що, дівчино? – майже злякався він.
- Пусти.
- Не треба ж так... життя – чудова річ... до того ж втонути – не найкраща смерть... – кострубато спробував він мене втішити.
- Мені... треба туди... – спробувала було пояснити я.
- Що сталося? Тебе... – що саме – так і читалося по очах.
- Самого тебе зґвалтували! – аж скипіла я. – До чого тут моя честь?
- Але ж... – він здивовано розглядав мене, розірваний одяг, вражаючу колекцію синців і подряпин.
- Я хочу жити.
- І тому ти полізла топитися? – резонно запитав він.
- Мені потрібна сила. Земля і вода...
- Ну от і полеж тут, біля берегу. Носом в небо, - мовив він з такою щирою турботою, що навіть не схотілося перечити. – Так в тебе буде ще й повітря.
Я тільки скрипнула зубами, з’ясувавши, що так просто від мене не відчепляться.
Так і сиділи: я – розлігшись на межі ріки і берега, він – поряд, ніби вберігаючи мене від чогось. „Чому, - глухо думала я, - Коли тобі справді погано і ти просиш допомогти, тобі кажуть, де взяти те, що тобі потрібно, а коли ти нарешті дориваєшся до порятунку, хтось видирає тебе з нього, щиро вважаючи, що цим рятує твоє недолуге життя...” Невимовно хотілось сказати це диваку, що витяг мене з води, та я зупинилась, поглянувши в його очі. І так і не з’ясувала, чому.
- Хто ти? – спитав він, дивлячись кудись вбік.
- Я... – почала було і замовкла.
- Що ти?
- Я не знаю.
- Не хочеш говорити – не говори, але – я не знаю...
- Це правда.
- Правда то правда. Мене звуть Ксаром.
- Рада.
Я лежала на лезі води і до різі, до чорних плям в очах вдивлялась в сонце. Тоді мені здавалось, що нічого кращого на цьому світі я не бачила і не побачу.
- Звідки ти?
- Звідти, - махнула рукою. Частина правди. Але всієї йому, здається, не зрозуміти. Пробувала вже пояснити, а що з того...
- Там тільки гора Проклятих.
- І лабіринт.
- Ти прийшла з Лабіринту?
- Я не знаю.
- Хто твій господар?
- В мене немає господаря. А якби і заявився, я б його вбила.
- А ти б змогла?
- Змогла. Зрештою, це не так вже й важко. Для цього навіть не треба особливих вмінь – тільки бажання. І смертю твоєму ворогу стане вино чи повітря, вогонь чи ніж, чи навіть чужі руки...
- Навіщо це тобі?
- Не знаю.
- Куди ти йдеш?
- Не знаю.
- А що ти знаєш?
- Все.
- Хочеш, я тебе зненавиджу?
- Я нічого не хочу. Я не вмію бажати.
- Ти...
- Це я. Хочеш, я зненавиджу тебе?
- Чому?
- Тобі це потрібно.
- Ні.
Господи, що я кажу? Язик мій – ворог мій. Чи, може, це загальна властивість слів – набувати змісту тільки після того, як їх вимовили? Чи це в мене вони неправильні?..
Годі.
Я різко відштовхнулась від берега і кинулась вперед і вглиб. Він рвонувся слідом, щось кричучи незнамо кому, гучно, невміло плюхаючись у воду і ще й сподіваючись там щось (власне – когось) знайти. Ха! Спробуй впіймай!
Він ледь не носом тикався в мутну воду, він пірнав то туди, то сюди, поки не вимотався остаточно. Тоді виліз, важко опустився на пісок. На обличчі – відчай. Чому? Я навіть вийшла з води, аби задати це питання.
Він не відповів. Ну що ж...
- Приємно було поговорити, - схилила я голову в показному поклоні. – Мені час іти.
- Куди?
- Туди, - махнула рукою на схід.
- І що там?
- Побачу, коли прийду.
- Добре, - Ксар встав і отряхнув пісок. – Я з тобою.
- Чому?
- Ти обіцяла мене зненавидіти. Ти можеш бути гарним ворогом. А подібними речами не розкидаються.
- Я можу повернутися потім. І тоді ми доспоречаємось.
- Тоді це вже не буде потрібно ні тобі, ні мені.
- Тут залишаться твої рідні і друзі.
- Ні. В мене немає їх тут. Мені давно пора було піти.
- Ти дивна людина.
- Я погана людина, яка любить здаватися найрозумнішою.
- Це занадто слабка самокритика, аби злякати мене.
- Я не лякаю. Я повідомляю.
- Навіщо? – знову спитала я.
- Не знаю.
- Тоді ходімо.
І старі, криві вулички містечка відкрили нам свої обійми. Я йшла і дивилась на викривлені, знівечені дбайливими руками садівників тіла дерев і нещасні, слабкі і напівмертві квіти. І думала про людей, які так дивно розуміють природу і чомусь вважають, що вирішать все за всіх, і зроблять це якнайкраще. Я бачила їх обличчя, їх очі і руки. Ці люди були слабші за свої рослини. Та варто щось змінити, на риску, на відтінок, на те невловиме щось, яке робить кожного з них особливим – і я не знайду гірших ворогів. Тому що ці пам’ятатимуть про свою слабкість і щоб не повернути її зроблять все. І їм і в голову не прийде бути благородними чи величними...
- А ти правда не знаєш свого імені? – спитав Ксар.
- Правда, - тихо відповіла я.
- А можна... можна я дам... запропоную його тобі?
- Чому б і ні, - усміхнулась я його зніяковілості. – Яке?
- Кіра.
- Кіра, - повторила я, вслухаючись в кожен звук. І хтось в глибині мене мовчки кивнув – моє. – Але... чому Кіра?
- Я не уявляю для тебе іншого, - всміхнувся він. – Воно тобі підходить, правда?
- Чому? – вперто допитувалась я.
- Бо Кіра означає – володарка, - сказав він і замовк. А я не знала, що на це відповісти. І ще я зробила неочікуваний висновок, що з ним неймовірно приємно мовчати, відсутність звуків не заважає, а навпаки, допомагає думати і вирішувати.
Доля цієї ідилії була так само плачевною, як і доля попередньої, коли я дорвалась до сили води. Єдине, що відрізняло сумні кінці їх, так це те, що тоді мене за шкірку витягла рука Ксара, а тепер це був гарно поставлений голос, що ніби обіймав увесь простір навколо тебе. Озирнувшись, я доволі довго не могла усвідомити, що він належить сухорлявому, нескладному старому, який вмостився біля дерева і складався ніби з одних кісток.
- Не подобаюсь? – відірвався він від дивного інструменту, не якому могла грати, напевне, тільки трирука істота, і який більш за все нагадував гібрид гітари й скрипки, у якого після невдалого сполучення так і залишилось два грифи. Але старий примудрявся видобувати з нього абсолютно дивну мелодію.
- Та ні, я...
- Це все дурниці, - відмахнувся він, і тонкі пальці злетіли було над струнами і обережно опустились поряд, а сам старий підняв голову і з-під русо-сивого волосся виринули пронизливі сині очі. – Ти знаєш Пісню? – спитав він, і це чомусь прозвучало саме так, з великої літери.
- Ні, - чесно відповіла я і відчула себе так, ніби своїм незнанням вчиняю злочин.
- Шкода. Хоча її ніхто не знає, інакше вона не була б Піснею... – тихо проговорив старий і додав задумливо. – А ви гарна пара. Справді гарна. Про таких можна писати найнеймовірніші легенди і їм повірять, бо для таких це може бути правдою... Так, ви могли б бути гарною парою... Але краще – якщо гарними ворогами. Так цікавіше, повірте... Можливо, з цього навіть можна було б скласти Пісню... а може й ні...
- Ходімо, - потягнув мене за руку Ксар.
- Але ж він...
- Йому не до нас. Всі аеди такі. Він зараз живе своєю піснею. Ходімо.
- Напевне... – майже погодилась я, і відступила на крок, коли аед раптом крикнув:
- Зачекайте! Ех, такі молоді, такі метушливі... Таких гарних людей не можна так просто відпускати. Можна, я зроблю вам подарунок? – лукаво примружився він.
- Можна, - погодилась я, сповнена цікавості, а Ксар просто не встиг заперечити.
- Тоді тримайте, - розсміявся аед і вдарив по струнах. А потім відкинувся назад, притулившись спиною до дерева і ніжно попестив рукою свій інструмент, ніби вибачаючись за те, як його щойно смикнув, а за мить заснув, уткнувшись носом в струни.
- І що... – почала було я.
- Не звертай уваги, - стиснув губи Ксар, тягнучи мене далі. – Це ж аед.
- Аед – це діагноз? – спитала я.
- Та ні, поки що професія, але зі своїми... особливостями, скажімо так. Ці люди пишуть і співають пісні, хоч і не тільки їх. І живуть тим, про що говорять. Погодься, це дуже яскраво їх вирізняє.
- Погоджуюсь, - кивнула я. – А що він нам подарував?
- Дідько його розбере, - насупився Ксар. – Може, навіть той жахливий бринь. От тільки боюсь, що старий цим не обмежився.
- Боїшся? Чому?
- Дари аедів – як дари лабіринту. Ніколи не знаєш, яким боком воно тобі вилізе. Та зараз вже все одно нічого не зміниш. Тому ходімо, ти, здається, кудись поспішала...
Весь день ми брели брудною, розбитою дорогою. Ксар все поривався щось розповісти, але я не слухала, так, бовкала щось невпопад. І намагалась зрозуміти, що для нього означає ворог. І що він означає для мене. Напевне, це людина, яка надає непотрібну допомогу, говорить правдиві, але неприємні речі і йде поряд з тобою в нікуди. Але щось глибоко в мені не погоджувалось з цим твердженням, і я ніяк не могла зрозуміти, чому. А ще це щось було певне, що ворогів треба вбивати. Як безглуздо! Таких чудових людей треба берегти...
Ніч спустилась неочікувано швидко. Останні будинки селища зовсім недавно зникли за обрієм, коли сіра брудна стрічка дороги стала чорною, а розгледіти щось вдалині було неймовірно складно.
- Ми могли б повернутися і переночувати десь в хаті, - мовив Ксар. – Мовчиш? Правильно, залишимось тут. Так буде цікавіше.
Я тільки кивнула, погоджуючись. Селище було зовсім не тим місцем, куди мені хотілося б повернутися. Якими б не були причини.
- Он там, бачиш, між деревами гарна галявина.
- Бачу. Йди, влаштовуйся. Я принесу хмиз.
- Я з тобою.
- Не варто. Я не настільки безпомічний, аби не впоратись з цим.
- Як знаєш.
Невдовзі блідо-жовті язички полум'я бережно торкались темної плоті дерева, а я пильно наглядала за ними, підгодовуючи і не даючи розростися. Ксар зачаровано проводив крізь вогонь долоні, ніби дивуючись, що не обпікається.
- А як щодо їжі? – задумливо промовив він.
- Бери, - здивовано відповіла я, простягаючи йому на долонях шашлика.
- Це... звідки? – торкнувся він його.
- Мені було потрібно, от я і взяла.
- Де?
- Там, де він був.
- Але де це???
- Не знаю. Та тільки там його більше немає. Він є тут. Жуй.
- Чекай, захотіла і взяла, так? І більше нічого?
- І більше нічого, - пересмикнула я плечима. Дивно, він поводився так, ніби я богохульствую і відкриваю йому всі істини світу одночасно. І чого б це?
- Значить, і я зможу?
- Звісно, зможеш. Треба тільки знати, що тобі необхідно, і знати, що воно справді необхідно.
- І воно з'явиться?
- Воно прийде до тебе звідти, де не так потрібно.
- Ну-ну... кхм... зараз спробуємо... – він трохи покрутився на місці, зручніше влаштовуючись, витягнув перед собою руки, намагаючись точно скопіювати той порух, яким я простягала йому нещасного шашлика. Я хотіла було пояснити йому, що це ні до чого, та зупинилась. Здається, для людини це було майже диво. Хай пограється в ритуали, так буде легше. Я ще встигну все сказати йому. Азарт, що промайнув в його очах, не давав підстав сумніватися в тому, що в нього все вийде. Він напружився, звузив очі, ввіп'явся поглядом в простір між своїми руками, зітхнув, примружився, знову зітхнув.
- Не так, - похитала я головою. – Дивись, - дістала я ще одного шашлика. – Це просто. Те, що тобі потрібно, лежить поряд. Візьми його, і все, а не чекай, поки воно само звалиться в долоню.
- Я... добре, я так і зроблю. – він глибоко вдихнув і... - Вийшло!
- Вийшло, - усміхнулась я. – От тільки... що це?
- Це? – він здивовано поглянув на своє надбання і насупився. – Думаю, колись це було черевиком. Дуже давно, але було...
- Здорово! Це ж треба – отримати не те, що просив... В тебе чудово виходить!
- Ага, - похмуро відізвався він, витягаючи нізвідки ще одного черевика. – Як же!
Весь вечір ми сперечались про природу цього вміння і про те, чому Ксару до рук потрапляють лише черевики, хоч і найрізноманітніші. А потім я стомилась і заснула. День пройшов чудово. Я знайшла собі ворога. А це вже чимало.
- Кіра! – почав будити мене хтось. – Кіра! Прокидайся! Ну прокидайся же!
- Що...
- Я зрозумів!
- Черевик?
- Та ні ж бо! Я все зрозумів! Кіро, нам треба повертатись. Нам треба знайти того аеда і віддати йому дар. Конче треба. Необхідно. Кіра, ти мене чуєш?!
- Чую, - позіхнула я. – Спи.
- Але ж бо, Кіра, справді! Я зрозумів, що це за дар!
- Я рада.
- Кіро, це можливість змінювати реальність!
- От і чудово. Завтра і почнемо змінювати. Спи, Ксаре.
- Я серйозно!
- Я теж.
- Кіро, я не знаю, чому це діє, але це все пояснює! І твої таланти, і мої черевики! Ми справді можемо це! Чортів аед! Йому треба повернути дар!
- Ксаре, - потягнулася я. – Не кажи дурниць. Що, якщо я зараз скажу, що ми знаходимось не біля дороги, а на вершині скелі на березі моря, це буде правдою?
- Буде! Навіть якщо ти назвеш те забите село найвеличнішим містом світу!
- Ага, в якому табунами бігають чародії і літають дракони! А за годину їзди звідси темні боги б'ють світлих, чи навпаки. Світу загрожує перенаселення героями і поетами, і листя беріз, падаючи на землю перетворюється на золото.
- Буде, навіть якщо ти захочеш, щоб світ був квадратним, дерева літали, а гори задумливо бродили по землі!
- Люди каталися на рожевих хмарах, а сонце на ніч заходило буянити в таверни!
- А хоч би й так! Ми можемо, розумієш? Навіть якщо забажаємо, аби ожили всі можливі дива цього світу!
- Добрі і злі, і почали ділити його між собою. А час від часу до них би приходили боги і пояснювали, які вони ідіоти!
- Так! Сюди прийде навіть дракон, якщо ти цього захочеш, і затопче вогонь!
- Краще вже просто повз нас.
- Та яка різниця, я ж кажу про...
- Що...
- Д-дра-акон...
- М-ми мож-жем-мо.
- Ой.
- Ой.
- Значить...
- Дивись, ми справді на твоїй вершині!
- А он там видно твоє місто...
- Нічого собі...
- Ксаре, а ми можемо все це виправити?
- Не знаю. Давай спробуємо. Ми ж хочемо, щоб всього цього не було.
- Хочемо! Ой.
- Нда... знову цей дракон! Ми хочемо... уй....
- Досить. Ти бачиш, він просто повторює те, що ми вимагали раніше. І все.
- Але все це треба якось виправити!
- Треба просто знайти того аеда.
- Треба. Я хочу...
- Ш! Це ж його дар. Він на нього не подіє! А тут може таке початись...
- Ти права, ти тисячу разів права, Кіро, але ЩО Ж НАМ РОБИТИ???
- Не кричи. Давай спочатку просто спустимось вниз. А там подивимось.
- Давай.
- Це безглуздо, - тихо проціджуючи слова крізь зуби говорив Ксар, говорив сам собі і мені чомусь було незручно, ніби я зараз зазираю в потаємне. – Так не має бути. Світ ніколи не належав людям, він належав собі. А тепер його дали нам. Не питаючи і не пояснюючи нічого. Це не правильно, це просто жахливо. Світ – це узагальнення. Це небо і земля, це стихії і люди. Як дві гирьки на терезах, що врівноважують одна одну. І прийшли ми. Що ми знаємо про світ? Хіба двоє людей вправі вирішувати за всіх? От ти. Що б ти зробила, аби твоя доля йшла по вигаданому кимось сценарію? Мовчиш? Правильно робиш. Мені теж краще б мовчати. Та я говорю. Кому? Навіщо? Що змінять мої слова?
- Ксар, ...
- Так, ти права, ти тисячу разів права, ми можемо допомогти, можемо. Пам'ятаєш, скільки мріялось – світ гидкий, от би змінити його... Ми можемо змінювати. Ми вже змінили. А що з того?
- Ксар...
- Не треба. Я знаю, чого варті дива. Я знаю, скільки віддав за своє, і підозрюю, що втратила ти. Я знаю, що життя моє буде без дива пустим і непотрібним, не потрібним в першу чергу мені, та що ж поробиш? Ти уявляєш собі тих забитих селюків всевладними чародіями? Та тут же життя нікому не буде! І не тому, що вони мерзотники, а тому, що хоч і не пам'ятають цього, а є і були тільки жалюгідними селянами, і в спробах довести собі і всім що це не так, вони...
- Ксар...
- Так, Кіро, так. Але ми повинні змінити. І нехай вже воно і не буде, як було, але – не так, як тепер.
- А як?
- Може... божевільніше, вільніше, безглуздіше... я не знаю, Кіро, я справді не знаю, але...
- То як же ти зможеш зробити краще?
- Я відчую. Як відчуваю зараз.
- Ти помилишся.
- За всі свої помилки я заплачу сповна.
- І кому від цього буде легше?
- Мені. А ще...
- Ні.
- Ти права, та що з того...
- Заспокойся. Ми спустимось вниз, як боги, і подивимось, що можемо виправити. За цей час не станеться нічого жахливого.
- Станеться. Сталося. Вони вмирають там, Кір, розумієш – вмирають... – глухо промовив він, і відлуння безглуздого бою і непотрібного болю було в його словах. - Навіщо тобі була війна темних і світлих?
- Немає ні світла, ні тьми, Ксаре. Їх просто не має. Нікому битись...
- Ти сказала не це. Вони є. І вони ділять світ.
- Це... це...
- Це дар аеда. І ти сама погодилась його взяти. Ох, чорт...
- Що?
- Такі дари не повертають, Кіро. Не повертають і не беруть назад...
- А ми – повернемо, - сказала я, і щось чи то в голосі, чи то у виразі обличчя зупинило його заперечення. – Коней! – крикнула я в ніч. – Зброю!
- Навіщо це? – спитав він, дивлячись на звірів, що вибігли до нас.
- Так буде швидше. Якщо ти вважаєш себе винним, виправ вину. А не розповідай мені про неї.
- Але... як?
- Приїдемо – подивимось. Я ще не знаю, Ксаре, та потім... воно прийде, це знання, і тоді, коли буде треба, ти зробиш саме те, що єдино можливе і необхідне. А поки що... що ж, давай дістанемось до цього єдиного трохи ближче.
- Кіра...
- Що ж поробиш. Ми ті, хто ми є, Ксаре. І не важливо, що ми при цьому розуміємо чи пам'ятаємо...
- Тільки так. Весь біль світу.
- Тільки так.
Це було майже велично – два ідіоти, що верхи на хриплячих конях вилітають на поле бою, і дурними голосами намагаються щось втовкмачити божевільним від бою і болю людям (і не тільки). Це було майже гарно – дві хвилі, чорна і біла, що зіткнулись на оточеній синім лісом галявині. Два війська, світлих і темних. Ще молодих, недавно створених (не хочеться згадувати, ким), які поки що не до кінця зрозуміли навіть себе, не те, що інших, які ще як божих настанов тримаються зовнішніх атрибутів. Вони ще не навчилися бачити тіні і кольори. Вони ще не навчилися вбивати заради ідеї не-ворогів, не навчились жертвувати і проклинати. Це попереду. Якщо, звичайно, для них буде хоч якесь попереду. Судячи з усього, вони як істинні герої (і не важливо, чого там саме), збирались загинути тут і вбити всіх противників, до кого могли дотягнутися.
Вся зачіпка – в слові майже. Я поглянула на Ксара, він – на мене. На цій події (тобто появі на полі бою), всі наші плани закінчувались. Сподівання були чималі. На осяяння, на випадок, на втручання когось, та хоч богів, на ефект несподіванки, який можна було ховати в найглибшій ямі, бо в цій катавасії важко було б помітити навіть дракона, не те що двох вершників. Коротше кажучи, все чудово. І з цим „чудово” ми мали щось зробити, і до того ж зробити негайно, бо інакше хтось щось робить з нами...
- Ксар... – почала було я і замовкла. Він мовчав, на білому, як не буває в людей, обличчі, горіли чорні очі, горіли відблисками сталі і болю. Білі і чорні. Весь біль світу. Здається, я починала розуміти значення цих слів. – Ксар... не треба... тримайся, Ксар, я зараз, я... ще трошки... ти ж сильний, ти ж витримаєш, правда?
Я поглянула на людей, які з захопленням лупили одне одного металом по металу, мріючи дістатися до тіла.
- Не треба... – тихо говорила я, не чуючи саму себе. – Не треба...
Ксар беззвучно хилився до шиї коня і той намагався відсахнутися від нього, чуючи кров. Я дивилась на нього і... не треба... ти ж сильний...
- Ні! Мені не подобається так! – кричала я небу. – Вони ж твої... навіщо тобі їхні смерті? Краще хай живуть. Хай знають про своїх ворогів, хай знають, що вони є – і не можуть знайти, і не зможуть дотягнутись. Хай живуть. Хай ростуть. Хай вчаться. І коли навчаться бачити світ і розуміти, і коли навчаться прощати і вмирати – хай тільки тоді побачать. Чуєш мене? Вони ж ніби твої діти! Допоможи ж їм!
Я стояла і дивилась на безлике небо. І відчувала себе найбільшою ідіоткою всіх часів і народів. А потім опустила очі і раптом відчула, що всі погляди спрямовані на нас. Воїни розходились в різні боки, безпомічно озираючись і намагаючись зрозуміти, що ж тут сталось. Вороги зникли. Нікого стало вбивати. Та переможцями себе ніхто не відчував. Вони шукали винних, тих, хто позбавив такої чудової забавки. І знайшли.
- Білі! – першими зорієнтувались темні, і почали підбиратися поближче, багатообіцяюче розмахуючи зброєю.
- Чорні! – не на довго відстали від них світлі, і з криками „Смерть вам!” кинулись на нас.
Я відходила назад, намагаючись не кинутись навтьоки. Це могло нагадати моїм ворогам, хто вони насправді і закінчилось би доволі плачевно. Виходило якось не дуже. Нас затискали з двох боків, і обіцянки в очах що світлих, що темних, були на диво однаковими.
„Краще б вони вбивали одне одного, ніж нас,” – похмуро подумала я.
А Ксар підняв голову. Русе волосся його злиплось від поту, звисаючи прядками. З прокушеної губи стікав струмочок крові, неймовірно яскравої на хворобливо білому обличчі. Чорні, сяючі відблисками одержимості очі оббігли натовп. А потім сухі, порепані вуста розійшлись в дикувату посмішку і повідомили:
- Вас тут немає. Нікого з вас тут немає.
Голос не слухався його, слова здавались чи то хрипом, чи то схлипом, але їх чомусь почули всі. І зупинились. Я рахувала секунди їх нерухомості, додаючи їх до відміряного нам часу життя. А потім все закінчилось. Постаті бійців почали танути, на галявині, на відміну від них, почали проступати обриси сотень пейзажів з усіх кінців землі. А потім все це потроху почало зникати, аж поки на полі не лишились тільки ми і мертві герої.
- Ходімо звідси, - прохрипів Ксар. – Поки це виходить.
- Так, звичайно, вже йду... – відповіла я, не відриваючи погляду від тіл в розірваних, заляпаних кров’ю і брудом обладунках. Що таке кілька слів, сказаних спросоння? Що таке...
- Чому?
- Я любив її. А вона вмирала.
- Але ж ...
- І поряд не було нікого, хто міг би допомогти. І я не міг. Я вмію тільки вбивати... доторком руки... а її життя витікало краплями крові через мої пальці, і нічим було... я дивився в її очі і бачив там смерть, і знав, що ця смерть не моя... я любив її... принаймні, я щиро вірив в це... тоді ще вірив... я бачив її біль і чекав її смерті... я знав, що нічого не змінити, я знав, що так буде краще... я знав – на моїх руках немає крові десятків вбитих мною людей, тільки її кров... я знав – вона знає, вона могла б зрозуміти, вона могла зрозуміти все, вона була моєю душею і совістю, моїм мірилом світу, а тепер вона вмирала, і те, що було мені замість душі, вмирало з нею, вдруге, вкотре... так було завжди... а вона знала зараз тільки біль, і ніщо, крім нього, не мало значення... я знав, вона колись вважала, що любить мене, а потім звикла до стіни за спиною, до вседозволеності, до мого похмурого обличчя... вона вибрала собі смерть, я вибрав їй смерть, все могло б бути інакше, могло і не сталося... і мені стало все одно, я чекав її смерті як чекав би своєї – з радісним спокоєм, а їй було боляче, так боляче... я сказав їй – можна, я візьму собі твій біль?.. вона не вірила, і їй теж було байдуже... весь біль світу, - сказала вона мені тоді... і віддала його весь, без залишку... і не повірила в те, що – віддала, що – не болить... я був порожнім... мені нічого було втрачати, крім життя, а якраз його я втратити не зміг... кажуть, так віддав борг кращий друг мого батька за те, що вбив його... можливо, це і правда, а може й ні... це на має значення тепер, хоча колись мало... я взяв весь біль світу, а вона не повірила, і не віддала до кінця... як забирають в дитини обіцяну іграшку... вона любила мене, принаймні, вона так думала... і вирішила погратися в благородство... дарма... якби я знав, що те, що мені болить, болить тільки мені, я б радів такій долі... це дико звучить, але біль краще порожнечі... та вона не схотіла повірити і віддати... от так тепер і живу...
- Ти... я б не змогла.
- А навіщо воно тобі? Кожному своя доля.
- Кожному своя...
Ми мчали не розбираючи дороги весь день. Було все одно, куди – аби тільки подалі звідти. Ми мчали б і ніч, та на обрії промайнув вогник. І навалилась втома.
- Вітаю вас, діти.
- Ми не діти!
- Як скажете.
- Хто ти?
- Це не має значення. Імена ніколи не мали значення.
- Ксар.
- Кіра.
- Як знаєте. От тільки боюсь, що я забуду їх дуже скоро. Як і ви моє, якщо почуєте. А якщо не почуєте, то нічого буде забувати.
- Куди ти йдеш?
- Не туди, куди ви. В будь-якому разі – не туди, навіть якщо ми якийсь час будемо пересуватись майже поряд.
- Ми тобі чимось не подобаємось? Нам піти?
- Що ви, діти... не ображайтесь на мене. Це безглуздо. Просто сам я ображатись не вмію, і інколи забуваю, що це доволі-таки непотрібне вміння доступне іншим.
- Ми примостимось тут.
- Мостіться.
- Ти не проти?
- А хіба це має значення?
- А що має значення? – почав злитись Ксар.
- Оце, – поглянув він йому в очі і торкнувся пальцем лоба і грудей. – І оце.
- Серце і душа? Це банально.
- Ні. Банальність – це просто затерта від частого і в більшій своїй масі непотрібного вживання істина. Та я говорив не про серце і душу, а про почуття і відчуття.
- І що з того?
- Ти не розумієш? Шкода. Можливо, ми зарано зустрілися. А може...
- Ви будете вечеряти? – спитала я їх обох.
- Звичайно, - усміхнувся чоловік, демонструючи гострі зуби. Ксар змовчав. Думаю, він з радістю не нагадав мені, що сьогодні його черга нас годувати. – Хочеш, я розповім тобі... казку? – спитав мене чоловік.
- Хочу! – усміхнулась я. Інколи мені снились казки. Я пам’ятала, що колись читала їх. Але ніколи в життя мені їх не розповідали. Перед очима промайнула стара книга з тонкими аркушами, на яких були бережно виписані слова...
- Ні, не таку казку, - похитав він головою, ніби читаючи мої думки і розуміючи їх.
- Все одно.
- Не все. Ох діти, як же з вами важко...
