У старої татарки Феріде жила кішка. Кішка недолюблювала Феріде – сиділа навпочіпки під столом та зиркала скоса на голі порепані ноги господині, взуті у гумові капці. Найбільше кішку дратував великий палець лівої ноги із товстим нігтем, схожим на жовте трухляве яйце змії, яке висохло на сонці, так і не ставши зміючкою.
Під час молитви Феріде вклякала на своєму килимку, а кішка з розгону видиралась їй на спину, впиналась кігтями у бавовняну кофтинку і переможно нявчала. Феріде подумки повторювала хадісу із Корану: ”Спокій виграш, сум’яття втрата”.
Кішка почувалась героїчним хижаком, який вполював гігантську миш. Вона сиділа верхи на своїй здобичі, її легені розкривалися навстіж, як вікна навесні, її ніс мокрів від щастя, вона все сильніше затискала лапами, зажовувала зубами свою миш. Аж Феріде не витримувала і з голосними прославляннями Господа викидала кішку за двері.
- Ла іллаха ілля ллах, - останні слова, які кішка чула, перш ніж двері закривалися перед її рожевим від збудження носом. Здобич вислизнула з лап – філософськи думала кішка і йшла полювати на ховрашків.
Феріде недолюблювала кішку – вона потай молилася, щоб кішка одного разу пропала, щоб пішла на Джемерджі-яйлу і не вернулась, щоб її засипало піском чи засмоктало селевим потоком навесні.
Вони обидві були самотніми і вони обидві не любили людей. Іноді, вечорами, взимку, коли холодні гулкі гори замикали їх двох на килимку біля печі, вони обіймалися, тулилися солодко одна до одної і кішка думала – мур, мур, мур, а Феріде куняла та крізь напівсон ворушила своїми вузлистими спрацьованими пальцями у котячій шерсті. В такі моменти вони були щасливими, що мають одна одну. Іноді Феріде починала думати – мур, мур, мур, а потім приходила до тями – що це я, Феріде, муркочу? І їй ставало дуже соромно за себе.
Кішка не любила людей, бо не мала за що. Ще в дитинстві її носили за хвіст вниз головою жорстокі людинята і вона кричала до хрипоти, волала у простір до вищих сил, і ніхто їй не допомагав, вона продовжувала бовтатись вниз головою, хапаючи пазурами повітря. Коли кішка трохи підросла, її пробували вбити цеглиною по голові – вона впала у траву, в око затекла кров, кішка заплющилась і прикинулась мертвою, щоб люди дали їй спокій. Досі за вухом має шрам, і на негоду їй болить голова, і боляче вмивати лапою обличчя з того боку, де шрам. Але найстрашніше кішку чекало попереду – бачити смерть своїх дітей. Тільки-но вона розроджувалась і солодке молоко материнства приливало їй у живіт, і тільки-но зі стогоном та вурчанням вона відчувала ротики своїх маленьких діточок на грудях, як тих діточок, безпомічних та сліпих, збирали у торбу, зав’язували глухо, щоб вони не змогли рухатись і кидали у воду. Кішка до останнього йшла зо господарем, ридма ридала, стогнала, проклинала ту руку, яка її дитину топить, а діти вмирали одні за одними. Одного разу господарі їй зв’язали лапи, закинули у багажник машини і відвезли у ліс. Вона досі не розуміє чому – вона їм ловила мишей, не паскудила в хаті, була ввічливою хорошою кішкою. І ось одного разу ці жорстокі несправедливі люди завезли її у ліс та й покинули саму, зі зв’язаними лапами.
Феріде не любила людей, бо вони були слабкими. Вони були нікчемними і м’якими, як фіги, що тріскались під черевиком, варто на них наступити. Вона досі ображалась на своїх дітей, за те, що вони померли, а вона, у свій сто один рік, жила, і їхні теплі усміхнені обличчя з’являлись їй у снах і судомно-ніжне відчуття їхнього тепла пронизувало сни Феріде ще сильнішою образою – як вони могли її покинути саму на цій холодній войовничій землі. „Слабаки, гнилі фіги, - обурювалась Феріде, буркочучи собі під ніс, а ніс у неї щороку нижче сповзав до підборіддя і нависав над губами як велетенське ніздрясте шатро.
Вона народилась у Криму, а потім її виселили – радянське переселення корінних народів, не знати чого та навіщо, її забрали із родиною з рідних гір, завантажили на потяг і багато-багато років Феріде не бачила рідної землі.
Після смерті останнього сина-пестунчика Феріде, внучка забрала її в Москву. Чому вона мала спускатись у метро, під землю – Феріде не розуміла. Навіщо, якщо під землею згодом доведеться лежати вічність? Чому Феріде мала розмовляти російською, і чому внучка відмовилась вчити татарську – Феріде також не розуміла. Татарська, медова, солодка, співоча, мова гірських едельвейсів, морських штормів та диких коней – і її, цю живу пісню, не вивчити татарці? Феріде не розуміла. Але найбільше вона потерпала від шуму – шум бив блискавками у більма її старечої катаракти, застрягав у шпаринах столітніх зморшок її обличчя, і навіть у сні та тиші вона чула шум цивілізації. Вона сумувала за шепотінням гірських трав, струменінням гірських річок, їй хотілось скуштувати справжніх живих фіг, солодких, напухлих соком сонця. Їй не було часу чекати, тому одного разу стара татарка зібрала невеличку валізку, купила квиток і поїхала до Криму.
Крим, її земля обітована, тепла, вдячна, щедра, відверта, пристрасна земля молодості Феріде... Земля, на якій її тато перетворився на камінь.
Вона приїхала просто до батька, у Долину привидів, на Джемерджі. Постояла перед ним у чагарнику, поплескала камінь, нагрітий за день, рукою і батьківське тепло пронизало пальці Феріде. Вона поселилась у маленькій хатинці на схилі гори, недалеко від батька. Про ту хатинку ніхто не знав, вона гніздилась поміж скелями та соснами як маленька бородавка, присипана мохом і травою, в оточенні дерев. Колись там жив чарівник. Феріде з бабусею ходила до нього замовляти зуби, щоб не боліли. Тепер чарівника не було, тут мешкали лише павуки, стара піч і пронизлива, моторошна гірська тиша.
Феріде заробляла на життя травами – ходила на Джемерджі-яйлу, рвала шафран, горицвіт, фіалки, приворотень, зв’язувала їх у пучки і продавала туристам. Зароблених грошей їй вистачало – купувала у селищі раз на місяць пачку круп, кілька хлібин, збирала у посадці біля села фіги та абрикоси, а потім пішки поверталася у свою хатинку, вздовж автостради. Разом з нею йшли свічки кипарисів і далеко над горами плескалось море, схоже на географічну карту.
Феріде пила холодну воду гірських потічків, а вода мала смак каміння – так довго терлась об нього своїми прозорими боками, що лусочки каміння злущувались, як стара шкіра ящірки, і текли з водою, і Феріде пила цю кам’яну воду. Вона хотіла стати каменем.
Стара татарка вешталась по Долині привидів, читала на пам’ять сури корану, і якось повертаючись зі своїх походеньок через ліс до дому знайшла у лісі кішку. Кішка покірно чекала смерті зі зв’язаними лапами. Феріде повторила про себе хадісу Мухамеда:
- Того, хто нікого не пошкодував, ніхто не пошкодує.
І забрала кішку собі – така воля Аллаха. Відтоді вони жили вдвох.
Батько Феріде став каменем. Усі гадали, що він просто зник безвісти, чи втік від мами із якоюсь розбещеною туристкою – на початку двадцятого століття, у період зародження секс-революції, втік від чорноокої наляканої жінки в паранджі, від матері своїх дітей, до відвертої розпусної туристки... Але Феріде знала – тато став каменем.
Їй ішов сто другий рік. Світ за час життя Феріде змінився до навпаки. Світ за час її життя кілька разів пробував покінчити життя самогубством, змінити закони природи, поміняти місцями світло і тінь, добро і зло - лише камені стояли як колись, великі та гарні, гарні та вічні.
Кішка каменів не любила. Вона відчувала небезпеку щоразу, коли вони вдвох підходили до таємничої долини. Кішка любила яйлу, кішка любила дивитися із гори вниз на світ. Вона в такі моменти почувалась найвищою кішкою на світі, на довжелезних кам’яних лапах, вищою за хмари. Кішка любила слухати, як співають пташки - їхній спів у неї викликав апетит.
Кішка любила мишей та ховрашків, кротів та рибу. Але найдужче кішка любила молоко. Коли Феріде привела до дому козу, кішка нетямилась від радості. Вона задоволено крутила вусами, обходила козу навколо, вигинаючи спинку і муркаючи до кістлявих козячих лап. Іноді вони разом ходили на прогулянку, а коли коза спала, кішка облизувала їй спину від неймовірної ніжності до цієї щедрої, доброї, привітної істоти, яка так безкорисливо ділилась своїм молоком, не вимагаючи нічого натомість.
Кішка любила козу. Якби люди були козами! - іноді мріяла вона.
Якби люди були каменями – іноді мріяла Феріде. Їй хотілось звільнитись від усього, що помирає, від усіх слабких істот, які помирають. У її житті так багато усіх помирало.
- Слабаки, фіги під черевиком Аллаха, смішні нікчеми, які уявляють із себе всемогутніх! – злилась на людей Феріде.
До мечеті було далеко. На Рамазан Байрам вона, спощена, худа, вмивалась, одягала святковий одяг, і приходила в Долину привидів. Каміння клячало у своїй молитві, Феріде також розстеляла килимок, щоб вклякнути разом із каменями для спільного намазу. Поруч сиділа кішка. У присутності каменів кішка не зважувалась вистрибнути Феріде на спину – каменюки сверлили своїми поглядами їй хребет, перешіптувались у неї за спиною і вуха кішки чутливо тремтіли від напруги – їй хотілось розібрати цю мову. Кінчиками своїх довгих білих вусів кішка відчувала запах їхньої кам’яної зневаги і нетерпляче била хвостом об землю – швидше нехай все закінчиться.
На Рамазан Байрам вдома на кішку чекали різні смакоти і молоко, ця смакота зі смакот. Вони обідали разом з Феріде – знову можна було їсти вдень.
Якось одного року все пішло не так. Взимку вони мало не попримерзали до скелі – така була холоднеча. Навесні їхню хатку-бородавку хотіла знести вода, літо прийшло посушливе, гаряче, вітряне, тому посуха ставала ще гострішою, ще нестерпнішою. А потім захворіла їхня коза. Вона лягла на свій білий бруднуватий бік, склала до купи роги і дивилася жовтими тьмяними очима перед собою. Феріде поїла її чарівним зіллям. Кішка лизала їй обличчя, яке навіть крізь густу козячу шерсть було гарячим, і кішка відчувала під язиком сухий скрипучий ніс – всередині того носа поскрипували сирі дрова, горіли та поскрипували.
- Фіги, жалюгідні фіги...- буркотіла люто Феріде.
Вона зовсім не думала, що ще когось доведеться втрачати. Це ж треба – доведеться страждати їй через козу! Її маленьке серце, засушений плід інжиру-фіги, стягувалось у вузлик, а вузлик перетискав нерв – і дихати не могла Феріде, так їй боліло серце-фіга. Втрати, втрати, втрати... Вони одягли їй на обличчя паранджу зморшок, присипали її очі білим пилком катаракти, гнули її до землі, висмоктували з неї сік, висушували душу...
Щойно коза здохла, Феріде нагріла води, вимила свою білу, покриту старечими струпами голову і кішка побачила, яке біле у Феріде чоло – воно ніколи не визирало на сонце з-під намотаної хустки. Феріде вийняла із великої квадратної валізи із шкірозамінника, з якою Феріде об’їздила Казань і Москву, і Крим, свій похоронний одяг, бо хоч вона і планувала колись стати каменем, та всяке ж буває, тому одягом запаслася на смертний час.
Кішці серце стислося від поганих передчуттів, коли Феріде одягла той похоронний новий і чистий одяг на себе. Він був великуватий, бо за сорок років, протягом яких одяг лежав заготованим у валізі, Феріде зсохлася, змізерніла, стала малесенькою і чорною мачинкою із білим чолом, тому одяг висів на її сухенькому, одягненому у розтягнуте трико шкіри, тілі, як мішок, і кішка невдоволено скривилась – тепла повсякденна Феріде їй подобалась більше.
Кішка сиділа навпочіпки під низеньким столиком, за яким Феріде обідала, і переляканими очима дивилась на світ. Вона від смерті кози ще не оговталась, а тут Феріде в останній день Рамадану одягла похоронний одяг і проти ночі вирішила йти в Долину привидів. Кішка не пускала. Вона на порозі, розчепіривши кігті, сичала на ноги Феріде, погрозливо розмахуючи лапами. Але господиня відсунула її черевиком з порога і вийшла з хати. Тоді кішка вчепилась у ногу Феріде і розкричалась:
– Не пущу, сказала ж, не пущу! – кричала кішка.
– Нявав, нявававав, нявав, нявававав... – чула Феріде, вона не розуміла котячої мови.
І чи тому, що не розуміла, чи ще чомусь – ішла далі у напрямку долини, у темряву. Кішка ще якийсь час сунулась вслід за нею вчепившись передніми лапами в ногу Феріде, а задніми намагаючись загальмувати. Сунулась і сунулась по землі – під нігті кішці понабивалась трава та земля, коліна пооббивались, лапи втомились, голос охрип. Феріде не зважала, і йшла до стежки, яка вела у долину, повторюючи про себе:
- Звільнись від того, чого жадає твоя земна пристрасть, потім зроби крок назустріч Господу твоєму...
Кішка втомилась. Її лапи ослабли і вона відпустила ногу Феріде. Останнє, що почула кішка від своєї господині, були слова:
- Ла іллаха ілля ллах
Феріде шепотіла голосним шепотіння свою молитву і йшла вперед до майбутнього. Серпневе сонце заходило за гори. Солодко пахла підсушена трава і достиглі чортові ягоди. Розніжено пахло закінченням літа. На землю опускалась по краплі холодна гірська роса.
Кішка ще трохи полежала віддихуючись на стежці і помилувалась далеким червоним сонцем, якого вже і видно не було, тільки червоніло навколо гір повітря і завмирали співи пташок. Повз кішку з долини проповзли дві змії, про щось перешіптуючись і пересикуючись. Потім пробігла миш. Кішка вдала, що вона мертва, і коли миш впевнено ступила біля її морди, кішка схопила її вмить і взялася душити. По дорозі додому ще й повечеряла.
На ситий шлунок тривога кішки вляглася. Вона подумала – Феріде не стрибне зі скелі, ну посидить у долині, почитає сури, порозмовляє з батьком – і вернеться рано вранці.
Але вранці Феріде не вернулась.. Кішка прокинулась пізно – сонце висіло високо над горами. Кішка підірвалась на лапи і побігла шукати Феріде – знову у її серце закралась підозра, що трапилось страшне. Обнишпорила у Долині привидів усі камені та кущі, винюхала все повітря, і запаху Феріде у цьому повітрі не було – був запах небезпеки і запах кам’яної зневаги до усього живого, був запах мишок і мишеняток, був запах гірських трав і вересневої – вже вересень – роси...
Кішка вибігла на яйлу, щоб краще роздивитись, а з яйли побачила - у Долині привидів стоїть її Феріде, але якось вона наче підросла, врівні із каменями, стоїть трохи нахилена до сонця, трохи зсутулена, із опущеними до колін руками, наче вона пригнулась і готова у будь-який момент рвати трави.
Кішка зраділа – нічого з нею, дурепою старою, не сталось, жива-здорова, стоїтьсь собі і хоче рвати траву – але що там можна рвати, подумала кішка. І весело побігла вниз, у долину.
Але в долині кішка знову бігала між кущами і бачила лише каміння, і ніде не було теплих ніг Феріде, взутих у чоботи, щоб за ступню не вкусила гірська змія. Там, де вона мала б стояти, схилився до долу пористий ніздрястий камінь, і кішка почесала об нього спину.
Як Феріде встигла так швидко покинути долину? - дивувалась кішка, - як стара столітня татарка могла швидше за молоду чотирирічну кішку вибігти з долини? Кішка помчала до дому, бо якщо Феріде нема тут, то має бути вдома – мабуть вже наварила їсти, напекла хлібів, вони пообідають вдвох, кішка задрімає на колінах Феріде і снитимуться їй миші, молочні фонтани та риба, яка розгулює по горах на довгих лапоподібних плавниках...
Але хата була порожня і холодна, ніде ні запаху господині, ні їжі, ні теплих колін, на яких кішка могла б солодко подрімати. Нічого. Вона залишилась самотньою покинутою твариною посеред лісу та гір.
Щодня кішка вибігала на Джемерджі-яйлу і щодня дивилась вниз. Знову вона бачила із яйли свою Феріде, і знову вона збігала вниз із високо піднятим хвостом, який нервово смикався на кінчику, і знову не було в Долині привидів ні Феріде, ні її голих ніг, до яких кішці так кортіло почесати спину.
Одного разу в долині кішку вкусила змія за лапу. Це трапилось під вечір, кішка старалась не зважати на біль – треба було якнайшвидше звідси вибиратись. Вона знала – ночувати у долині Джемерджі небезпечно. Але лапа розпухла і знеможена болем кішка впала у траву – до ночі їй звідси не вибратись. Зміїна отрута потрохи проникала дурманом у її думки, та перш ніж заплющитись, кішка побачила Феріде, яка схилилась і пестливо почухала ногою котячий живіт. Мур-мур-мур, подумала кішка у густих сутінках. Через хвилину настала глибока гірська ніч.
А вранці, у Долині привидів біля гори Джемерджі з’явився камінь, схожий на кішку.
