Мій перший "ліричний підсніжник" після патріотичної зими. А попереду літо. Адже сила Любові повсякчас і повсюди перемагає найморозніший холод, найтемнішу ніч... Світ треба рятувати Любов' ю!
... в веснянім ложі втішнім
Він спить.
Тільки подумати, як я сильно люблю цілувати вуста. Так, аби торкатись злегка, а потім ковтати ніжний дотик чи то меду, чи то втіхи бажаючої жінки.
Крадькома торкнулась кутиків губ своїм диханням. Та вир мовчазних слів не стерпів близькості обожненої суті і тієї ж миті накинувся з усією повнотою пристрасті. Щоки порожевіли, стали гарячими, мої щоки. А його - відійшовши від сну, легким теплом перекотились на мої груди, встромили мову язика у райдужну м'якуш відчуттів, що посипались градом над нашим ліжком. З таким трепетом кульки льоду кипіли на животі, на спині... вимальовуючи смужки ідей, дарованих мрій. Мрій ні звідки, ні з усюди. І лише злегка вітер наспівував мелодію через відчинене вікно:
Здіймаю ніч з твоїх повік,
Цілунком цноти в вранішній зорі,
Здіймаю тишу приспаних тривог,
І в самоті між нами тільки Бог.
Роса дзенькотом й розлуки втіх,
Лягає смужками чеснот твоїх
На тілі зліпленому мною,
З миттєвостей весни, з Любові.
А там, під ковдрою тепла,
Цвітуть поля, ліси... і небо
Згубивши дотики в вустах
Собою стелить пишно Землю.
Розніжена така, як мрія мрій лілова,
Читаю ранок у твоїх очах,
На тілі пишу мовчки Бога
Здіймаючи по спині втому,
А втіха пальцям біжить.
За горизонтом небесная десниця двоє там впускаючи весну в свої щасливі лиця бавляться у розкоші зірок і сонячні бентежні прути скидають пасмами до низу, де смертні люди жертовно спалюють мов замість хмизу і дим пускають догори. А ми... А ми, такі святі і грішні губимось, усе ще любимось в веснянім ложі втішнім.
Він спить.
Тільки подумати, як я сильно люблю цілувати вуста. Так, аби торкатись злегка, а потім ковтати ніжний дотик чи то меду, чи то втіхи бажаючої жінки.
Тс-с-с-с... він спить...
