Тиждень не покидаю свого занедбаного помешкання. Вирішив заховатись від себе самого. Потяг ховатися - це такою самою мірою стан духу, як і дія. Я вступив в конфлікт зі світом (нічого подібного не було, зате, звучить гарно). Хоча, розлучення з дружиною і те, що мене на цілком законних підставах витурили з роботи (коли не вдаватись в перипетії справи ніби й дає мені якісь мінімальні підстави таке говорити). Говорити, чи краще писати - мій фах. Хоча, якщо зважити, що відколи ув'язнив себе в чотирьох стінах нічого путнього не написав, фаховість моя під великим сумнівом...
На підвіконні дзижчачи, не знаходить собі місця муха. Сюди-туди, сюди-туди. Може вона відчуває, що її свобода за склом, об яке вона б'ється? Настирливість мухи дратує Сюди-туди, сюди-туди. Її замурували. Вона в паніці. Їй можна поспівчувати. Кожен помах крила - крик відчаю. Відчиняю вікно і випускаю її. Тієї ж миті вона зникає. Муха. У ній я впізнаю себе. Я впізнаю себе у всьому, що є на світі.
Я на вільних хлібах - не ходжу на роботу, і отже, позбавлений будь-якої втіхи від вечірок, корпоративів, вихідних днів і відпусток. У мене постійно вільний час, а отже, його немає ніколи. Часто я навіть не підозрюю, що на календарі якесь свято. Вивішування державних прапорів заганяє мене в шок - у цьому світі відбувається щось, про що зеленого поняття не маю.
Звик, що механізми примусу завше діяли із зовні - батьки, дружина, шеф. Нині важко дається боротьба із самими собою. Не виробив звичок самоорганізації.
Насправді їсти не хочеться. Писати не хочеться іще більше, тому раз у раз перевіряю пошту, заходжу на сайт "Української правди" - чи бува не появились якісь "гарячі" новини. Ще й ще раз продивляюсь чернетки, вишукую рятівну, чи бодай будь яку думку, аби зрушити з мертвої точки свою писанину, та, нічого не виходить. Врешті чвалаю на кухню й відчиняю холодильник. Вражаюча пустка. Не забув скупитися, просто свідомо цього не робив - помітив, що на походи на базар чи у супермаркет, а іще на приготування їжі йде сила-силенна часу, я ж твердо вирішив закінчити роман, розпочатий іще до одруження, та після настання тієї "щасливої пори", часу чомусь вистачало лише на малу прозу. Моє ж розлоге історичне полотно, матеріал на яке визбирував понад два роки - докопувався достовірних першоджерел в архівах, зависав подовгу у різних академічних бібліотеках, консультувався у істориків... Нема мені виправдання - тема ж бо захоплююча! Моя тема! Над якою подовгу роздумував. Та редактор видавництва сказав, що слід було вибрати інший, "трагічніший" період історії, якийсь трохи розгнузданіший... І, обов'язково, поселити там жорстоку, але привабливу героїню і кожних тридцять сторінок вкладати її у ліжко з новим коханцем...
Відтоді завис мов старий комп'ютер, і що не чинив, він вперто зорив на мене нікому не потрібною іконкою. В хаті так само не прибрано. Хоча розумів, що безлад в квартирі, в якій проводжу безвилазно цілі дні, ще більше поглиблює мою до проваджену до останньої межі апатію. Знав також, що якби зібрався з духом і прибрав, то, безсумнівно, це поліпшило б мій теперішній настрій. Завжди, щойно витру пилюку, пройдусь порохотягом, помию посуд - дістаю хоч невеличке, але задоволення.
В надії відкриваю нижні відділи, де зазвичай зберігаються овочі і таки віднаходжу декілька поморщених, що старезна бабця помідорів, бляшанку атлантичного оселедця, пару морквин та пакетик сирного супу з грибами польського виробництва із дивною назвою: "Фламмуліна". Напевно, саме через назву й зберігся до того часу, бо не завдавав собі труду дочитуватись, що ж воно таке? Одна проблема - вирішена. Чищу дві трохи зм'яклі морквини і висипаю вміст пакету з багатообіцяючою назвою.
Коли юшка закипіла, з подивом усвідомив, що цей, надто незвичний запах, який моментально наповнив мій ніс, є якимось аж надто інтимнимно-знайомим. Це, здавалось, неймовірним, але іще раз вдихнув випари з каструльки - так і є: саме таким був запах поту Катрусі - моєї тепер вже колишньої дружини. Трохи їдкий, але не неприємний запах, який іще пару місяців тому, (а перед тим іще чотири роки), чув від Катрусиних рушників, від її білизни, що висіла на дверях ванної. Від Кет майже завжди виходив дуже тонкий аромат поту, напевно від якогось постійного внутрішнього хвилювання, який йшов з під пах й вузьких, чітко окреслених плечей. Не худа була, але нервова, що іще більше видавало вогонь, який спалював її. Коли у неї був гарний настрій, грайливо запитувала: "Хочеш мене понюхати, поросятко..." Хотів. Завжди хотів...
Прибрав суп із розігрітої плити. Знову понюхав каструлю. Господи, це справді був її запах! Лише зараз пригадав, як у старому атласі грибів надибав на цей єдиний гриб, що спокійнісінько живе собі у лісі зимою. Звісно, як заповзятливий грибник кинувся на його пошуки. Були нескладними, бо важко не помітити зимову опеньку, вона жовта, мов мед. У неї чудовий запах і прекрасний смак. Однак ніхто не збирає грибів зимою. Люди так вже вирішили: пора збору грибів – осінь. Тому й мої вилазки за рідкісним екземпляром та тому закінчились. Фламуліна нагадує людину, що народилась не в свою епоху. Надто пізно. Тому все уявляється їй мертвим і застиглим. Вона живе в той час, коли представники її виду вже закінчили свій вік. Бачить довкола себе лише похмурий пейзаж і можливо те, що залишилось від інших грибів – вкриті білою плівкою моховики на підгнилих слабеньких ніжках, розм’яклі від сирості трутовики. Тільки зараз докумекав, що й Катруся була саме такою - не від світу того, як кажуть, у кожному разі далеко не серійним екземпляром...
Зрозумів, що не зможу їсти суп. Налив по вінця води й вихлюпнув в унітаз. Таким чином залишився без обіду, але до таких проблем за своє парубоцьке життя вже давно звик.
Холостяцький стан та вільна професія стали небезпечною комбінацією: не було людини, перед якою мусив би звітувати - ні дружини з її вимогами і претензіями, ані капризного шефа, ні співробітників, які, як мені здавалось, тільки відволікали від роботи. У перші місяці справді робив усе, що хотів - спав скільки заманеться, не прибирав за собою ліжка, курив у кімнаті, ба, навіть у ліжку. Подовгу ходив в одній сорочці, брудних кросівках. До часу поки став задихатись у прокуреній кімнаті, й сам став помічати бруд, що навколо, й головне, коли самого усе це почало дратувати.
Невдовзі зрозумів, що мені просто необхідні певні обов'язки, які б дисциплінували моє неспокійне життя. Мусив учитися бути авторитетом для себе самого. Це ж, мушу визнати, нелегко...
У ніздрях усе ще залишався цей дивний запах. Він відлякував і приваблював водночас. Гриби були моєю пристрастю з дитинства. Завше вичікував нагоди, аби чкурнути в поблизький ліс й віддатись любимому заняттю. Колись, ще в юності написав: "Якби я не був людиною, з певністю був би грибом. Байдужим, без почуттів, з холодною шкірою твердого і м’якого одночасно. Вік мій був би недовгим, правда й людина не довговічна. Сонце б мене не цікавило, не ловив би його поглядом, не чекав би поки зійде. Турбувався б лише про вологу, підставляв би тіло туманам і дощам, притягуючи до себе краплини волого повітря. Не любив би дня, бо удень тебе можуть знайти... Володів би, як і усі гриби здатністю ховатись від людських очей". Насправді, людина не міняється - от і зараз я сховався. Від усіх і від себе самого теж.
Згадував, як поважно сидів за столом, не відриваючи очей від монітору комп'ютера, поки Катруся поралась на кухні. Тихесенько заходила у кімнату. Мовчки притримувала ложку біля вуст, давала дегустувати гарячий соус, або суп (коли писав, дисципліновано намагалась нічого не говорити), і чекала на мою реакцію. Була непоганою господинькою, тому майже завжди мурмотів щось похвальне, або принаймні підводив великий палець. Якщо ж запропонований зразок похвалив ґрунтовніше - погладжуючи стегна, чи крутив головою тулячись в живіт, спочатку недовірливо дивилась на мене, а потім шарілась від задоволення.
Спало на думку, що міг би зателефонувати, але зрештою, не зробив цього. Коли зараз ми телефонували один одному, вона майже завжди закінчувала розмову передчасно. Я заледве встигав попрощатись. Знав, десь поблизу з'являвся той, кому наша розмова могла б не сподобатись.
Нині, коли з часу нашого розлучення чимало води утекло, ні про що не шкодую. Знаю напевне, що жити разом не можемо й не хочемо, але згадував про неї з любов'ю. А що, якби іще раз спробувати? - виринає десь із глибин підсвідомості інтриганська, можливо, й авантюрна думка. Катруся, моя Кет, була легковажною людиною. Не знала докорів сумління, ігнорувала умовності й не проявляла пошанівку до громадського устрою. Напевно це мало б звучати, як докір, та чим більше згадую, тим більше ця якість видиться мені вражаючою і зворушливою.
Зрештою, зустрічались час од часу по справах. Останніми часами не так вже й рідко - перекладала польською збірку моїх новел. Проблеми виникали, коли залишались з Катрусею удвох. Уголос про це не говорили, але обирали тільки такі кав'ярні де столики були й на дворі. Сідали обличчям до тротуару, пили вино й спостерігали за натовпом людей, що проходили повз нас. Нагадували двох боксерів увечері, напередодні вирішального бою.
Таке порівняння примусило мене всміхнутися, але відразу ж став з-за столу, відкрив кошик для сміття, витягнув з нього зім'ятий пакетик і з серйозним виразом обличчя востаннє понюхав дивний аромат фламмуліни.
-----------------------------------
* Фламмуліна – гриб, котрий росте зимою. З листопада до квітня. Його іще називають "зимовий опеньок".
