Тоді було за половину сьома й хлопець обережно, закинувши рюкзак, рушив обійстями на вокзал. День був сухий та зимний як на світлу пору - весну. Натовп щоразу зростав, люди необережно вибігали-забігали в хмару люду, а юнак йшов збоку. Через погану дезіфекцію рана вздовж руки почала кровоточити. Він зупинився, витягаючи чисту хустку, та раптом один з космічних тіл з невиміряною швидкістю влетів у перешкоду. Довготелесий чоловік зорієнтував погляд на вугільночорному хлопцеві, котрий стояв скраю Будинку профспілок й витирав розірвану (!) руку.
- А чтоб тебя, окаянный ! Чего между людьми ползаешь, заразу передаешь, - вилаявся пан.
- Вибачте, брате, сили трохи полишили, зараз піду.
- Гляди-ка, Игорь! Я тут хохла надибал, во умора
- Так чего стоишь, бей урода !
***
Коли в голові вимер нестерпний гул болю, Тарас зміг роздивитися довкола. Кров, знову він серед моря червоної. Обтерши обличчя, юнак піднявся із засміченої дороги й малеькими кроками, щоб не впасти остаточно, пішов у зал очікування.
Тараса не прийняли на лаву серед звичних гостей, тому він влаштувався на підлозі. А жінка, яка з криком заявила :"Не місце бомжам среді нас ", нагадала йому Київ. Та пані була одною з тих, кого Тарас виносив з вогню й куль. Той самий "бомж"
Прибуття поїзда оголошено. Залишилось чекати годину й десять хвилин. Хлопець довго згадував того чоловіка, який першим вдарив. Його звали Ігор. Його звали собакою режиму. Його звали Б...
