Похоронна процесія повільно йшла по дорозі. Перед людьми, котрі зупинилися на тротуарах, спочатку заколисався над землею хрест, якого ніс старий чоловік і, з усього видно, ледь тримав його чи сам тримався за нього, потім потягнулася кавалькада вінків, далі - у чорному катафалку – труна і на багато метрів розтягнулася похоронна процесія.
-Чому ми не йдемо? - нетерпляче переступаючи з ніжки на ніжку, запитав малий Сергійко.
-Похорон. Мусимо перечекати. Постій хвилинку, - сумним голосом попросила малого мати.
-А що таке по-хо-рон?- по складах вимовляючи вперше почуте слово,хлопчик здивовано звів на маму сині-сині оченята.
-Помер чоловік і його ховають,- ще сумніший материн голос не зупинив малого.
-Ховають? Куди? Навіщо?
-В землю. Коли людина помирає, її закопують в ямку на цвинтарі.
Та малий не дослухав матері, вирвав ручку з її рук і побіг до початку похоронної процесії. Мати було кинулася за ним, але побачила, що синок уважно дивиться на сумних людей на дорозі і йде до неї, зупинилася. Через хвильку Сергійко вже знову взяв її за руку і стояв мовчки, допоки останній ряд колони не проминув їх.
-Це неправда, мамо, - сказав спокійно і твердо. Як справжній чоловік, котрому заледве минуло чотири роки.
-Неправду?- здивувалася. - З чого Ти,синочку, взяв, що це неправда?
-Мамо, я все переглянув. Йшли люди, їхала машина, несли квіти і вінки. Але ж лопати ніхто не ніс. Значить не будуть нікого ховати. Бо чим вони викопають яму?
Дивилася Віра на своє дитя, дивувалася дитячій логіці і думала: а чи варто в яскравий дитячий світ вносити чорну барву життєвої реальності? Життя і так вплете її в канву буднів.
