У моєму житті стались два випадки, котрі я умовно охрестила – «гріх проти рідної мови» та «його спокута». Розповім обидва.
Гріх
То було на першому курсі, тоді було мені сімнадцять, і я дивилась на світ очима жовторотого горобця, який вже встиг опіритися, та ще не навчився літати. Занесло мене, якимось вітром, на конференцію, котра відбувалася в славному місті Харкові. На ній я мала, як це належало всім учасникам, доповідь. Так от, виступаючи з трибуни, я помітила трьох «східняцьких» юнаків, котрим не припала до вподоби моя українська мова, прикрашена яскравою галицькою вимовою. Вони завзято кривлялися, повторюючи певні фрази, хихотіли, говорили щось (точно не пам’ятаю слів, але суть була в тому, наче мене можна вважати третьосортною людиною, бо висловлююсь по-рагульськи).
Мої щоки спалахнули червоним кольором. Від хвилювання стало важче дихати.
Аби заслужити авторитет у своїх кривдників та мати можливість спокійно продовжувати виступ, відповідаючи на запитання після доповіді, я перейшла на російську.
Ефект, й справді, був. Трійця схвально та вражено поглядала на мене, припинивши свій «атиукраїномовний рейд».
Все б наче нічого! Але цей випадок гірким осадом залишився в моїй пам’яті та душі. Мені здавалось, наче я вчинила гріх проти рідної мови, зреклася її так само, як колись Юда відцурався від Христа Бога.
Якщо б мені вдалося пережити ту ж ситуацію ще раз, так би мовити дати другий шанс, – то я б прямолінійно та безцеремонно запитала у «горе-тріо»: чи мають вони щось проти української мови? І зовсім не важливо, що б вони відповіли. Я б пояснила їм, що говорити українською мовою в країні Україна не може бути соромно або не престижно. Сказала б, що нічого не маю проти, якщо за рідну їм слугує інша мова, але нехай і вони розуміють, що розмовляти українською природно та натурально для громадян нашої держави. Та тоді в моїй голові, ще не було твердих переконань, аби дати таку «відсіч» недоброзичливцям.
Спокутування гріха
Другий випадок стався торік в Генеральному консульстві федеративної республіки Німеччини, в Києві. Туди я приїхали аби отримати «шенгенку».
Якщо, ви колись бували в цьому консульстві, то зрозумієте, про що піде мова. Там, не так, як в інших подібних установах. У тому закладі ти наче потрапляєш на допит до слідчого, де тебе детально та наполегливо розпитують все так, ніби підозрюють у міжнародному шпигунстві.
Тітка, у віконечку для подачі документів, попросила мене говорити російською. Я відмовилась, аргументувавши, що я знаходжуся в Генеральному консульстві Німеччини в Україні, а тому розмовлятиму або українською, або німецькою. На що вона дуже невдоволено та роздратовано заявила, що української не знає, а тому я буду змушена використовувати доступну для її сприйняття мову.
Тоді я вже зрозуміла, що діло пахне «гниллю», і в моїй голові зрадницьки лукавила думка про те, що може, й справді, перейти на російську – все таки, віза дуже потрібна. Та тут наче рятувальне коло для мого чистого сумління вигулькнув з підсвідостості спогад про той «гріх проти мови», про який я щиро каялась. Далі я не вагалася і твердо наполягала на тому, що говоритиму або українською, або німецькою.
З консульства мене виперли за хамство (так вони розцінювали мою принципову позицію), без візи звісно. Але на диво, настрою мені це не зіпсувало, адже я спокутувала давній проступок проти моєї мови.
До слова скажу, що в консульстві я подала на апеляцію і перемогла. Закордонний паспорт з дорогоцінною відміткою я того разу отримала особисто з рук генерального консула.
