Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44530
Рецензій: 87088

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Місто страху

© Марія Берберфіш (Мері), 01-03-2014
– Ти скоро? – почула Нора нервовий голос своєї подруги Неллі, що був донісся до неї з сусідньої кімнати.
– Та я вже майже… Зараз! – крикнула у відповідь, поспіхом застібуючи невеличку сумку. – Біжу!
– Давай швидко, а то спізнимося на автобус!
Уже за кілька хвилин дівчата-студентки вибігли з під’їзду п’ятиповерхівки, в якій жила Нора. Вони швидко попрямували до зупинки маршруток.
– О! 125-та! – зраділа Неллі, простягнувши руку. – Ти диви, і місця вільні є. День починається добре, – відзначила, посміхаючись подрузі.
– Сподіваюсь, Артем буде на вокзалі вчасно цього разу. А то не встигне на автобус, – сказала Нора, подивившись на годинник.
– Та я теж… – замислено мовила Неллі.
– Як там у вас? Усе добре? А то ти щось неспокійно з ним уранці розмовляла.
– Та! – відмахнулася дівчина. – Посварилися, помирилися… – пробурмотіла й задивилася у вікно маршрутки.  
Нора передала водію гроші за проїзд, попрохавши зупинити на автовокзалі. «Вже зовсім скоро…», – з радістю подумала про близьке здійснення її заповітного бажання. «Я там буду! Ходитиму, дивитимусь, фотографуватиму», – захоплено мріяла про зустріч із давно покинутим містом. «Тільки ця екскурсія… Все розписано по хвилинах. Нагляд, поспіх… Ось би самим прогулятися!» – міркувала собі.
Дівчата вийшли з маршрутки й попрямували на вокзал, до зазначеної організатором туристично-сталкерської поїздки платформи. «Маємо встигнути», – подумала Нора, пришвидшивши крок.
– Артеме! Котику! – Неллі кинулася на шию своєму хлопцеві. – Як ти?
– Нормально. Зачекався вже на вас. Чого так довго? Вже зараз автобус рушатиме!
– Ти навіть на питаєш, як мої справи, – відрізала дівчина.
– Ой, припини, не псуй нам поїздку! – відмахнувся молодик.
– Ви з нами? – запитав їх чоловік, який вийшов з автобусу.
– Так, – мовив Артем.
– Нумо, заходьте! Рушаємо! – сказав той.
У салоні було спекотно. Нора так і не змогла нічого доброго зробити з міні-кондиціонером, що знаходився над їхніми місцями і, як вирішила дівчина після своїх марних старань, був поламаний. Вона поглянула на Неллі. У тієї на очах блищали сльози. Нора відвернулася до вікна, без особливої цікавості спостерігаючи за полями, лісосмугами, селами, що пролітали за брудним склом. Дівчина позирнула на годинник. «Скоро, – промайнуло в її голові, – уже зовсім…».
– Дай мені мінералки, будь ласка, – звернулася до неї Неллі.
– Зараз, – Нора розстібнула сумочку, витягнула пляшку «Миргородської» й простягнула подрузі. – Як же спекотно! Сама пити хочу.
– Автобус цей на металолом треба б здати! Хіба можна в такому людей возити? – виразив своє незадоволення Артем.
– Ти хоч щось сьогодні добре скажеш? – кинула Неллі в обличчя хлопцеві. – Хоча, справді…
– Не заспокоїлася? Випробовуєш мене? – образився молодик. – Я ж за тебе переживаю, що спека така страшна… Важко! А ти…
– Дивіться, це воно! – Нора злегка штовхнула подругу ліктем у бік.
За вікном якраз з’явилася напівзруйнована висока будівля з вікнами, схожими на чорні діри. Автобус їхав уже дещо повільніше в порівнянні з тим, як він нісся по трасі, адже дорога в «місті» була геть погана. Тому можна було більш-менш добре розглянути різне цікаве зі вікном. У грудях Нори серце неначе танцювало від захоплення й щастя. Дівчина відчувала, мовби потрапила в інший світ, у реальність, в якій ніколи не була раніше. У певному сенсі, щоправда, так воно й було. Закинуті місця помітно відрізняються від звичайних не лише зовнішнім виглядом, а й атмосферою та взагалі всією своєю сутністю… Вони – частина нашого величезного світу, але в них є й інший, таємничий та тихий. І дійсність закинутих місць особлива… Холоднувата, простора й трохи сумна.  
– За кілька хвилин будемо в пункті призначення! – почули студенти екскурсовода. – Увага, шановні! Під час прогулянки містом тримаємося разом, не відстаємо й нікуди не тікаємо від групи! Слухайте всі мої рекомендації протягом нашого шляху, будьте дуже обережні! Не наражайте себе на небезпеку! – оголосив чоловік.
Хвилина, дві… Автобус зупинився. Вийшовши на вулицю, Нора одразу ж озирнулася навколо себе. Погляд дівчини зупинився на сірій триповерховій будівлі типової радянської архітектури. «Цікаво, чим це було?» – подумалося їй.
– Поряд з нами – колишній міськвиконком, – почула Нора голос екскурсовода з-за своєї спини (йшлося про ту саму споруду, саме вона була найближче до них). – Зведено його – у 1962-му році. Спочатку будівля замислювалася як обладміністрація, але згодом проекту надали трохи скромнішого значення, – продовжував чоловік.
– Норо, – смикнула дівчину за рукав Неллі. – Ходи сюди.
– Що таке?
– Слухай, – звернулася до неї подруга, підвівши до Артема. – У нас є ідея. Тільки тихо. Ой, відійдімо трохи далі.
– І? – з цікавістю спитала Нора.
– Погуляймо тут самі, – прошепотіла Неллі. – Уяви лишень, куди схочемо, туди й підемо. Це ж круто. А в програмі поїздки написано, що екскурсія містом закінчиться о 18.00 на цій же ж площі. Ми сюди й повернемось тоді в призначений час…
– Але ж це може бути небезпечно. Та… Я хочу, звісно, – тихо мовила у відповідь Нора.
– Так давай, – продовжувала намовляти подругу на самостійну прогулянку «містом» Неллі.
– Добре. Тільки треба якось непомітно зникнути, – замислено відповіла дівчина. – Зараз група рушить далі, ми – з нею, а там – за якийсь ріг…
– Домовились, – задоволено прошепотіла Неллі.
Пішли вперед з усіма. Прямували широкою вулицею. «Бульвар Шевченка, 145», – прочитала мовчки Нора на одній з багатоповерхівок. «Вони неначе в душу зазирають», – подумалося їй про закинуті висотки, які стояли рядами обабіч. Залізобетонні гіганти з десятками очей-дір мали важкий і водночас сумний «погляд». Так дивиться тяжко поранена людина. Нора розглядала й розглядала сірих ісполінів, намагаючись вигнати з себе власний страх, який зростав у ній з кожною миттю.
– Дай, будь ласка, мені води, – раптом попрохала її Неллі. – Почекай, зупинись.
Зрозумівши, що й до чого, Нора, послухавшись подругу, замислилася. «Хоч би нічого тут з нами не трапилося поганого, а то підемо… Невідомо куди», – думала дівчина. Тим часом їхня трійка лишилася позаду екскурсійної групи.
– Нумо, дівчата, за цю висотку, – пошепки мовив Артем, показуючи на дванадцятиповерхівку.
– Куди тепер? – спитала Неллі.
– Ходімо он у той під’їзд, – запропонувала Нора.
– Гаразд, – відповів Артем і пішов уперед.
– Стійте, я боюся, – раптом зізналася Неллі, коли вони вже переступили поріг парадного й почали підійматися сходами, – Тут моторошно.
Нора помітила, що голос у подруги тремтів не на жарт, а в очах – не просто страх, а паніка.
– Заспокойся, все буде нормально. Ти ж тут не одна, ми з тобою. Нічого страшного не станеться, – мовила до Неллі, витягаючи з сумочки пляшку з мінеральною водою. – Бери, попий.
– Давайте наздоженемо нашу групу, я не зможу так… – ледь не плакала перелякана дівчина.
– Слухай, кицю, не переймайся. Чи ти гадаєш, що я не захищу тебе, раптом що? Чого ти боїшся? Це ж просто будівля, купа залізобетону! – заспокоював Неллі Артем.
– Ходімо, – тихо мовила вона.
Поверх за поверхом… Молодь роздивлялася квартири, фотографувала їх. «Це ж треба, ми вже тут майже годину! Треба закінчувати оглядати цю висотку. У місті ще стільки всього...» – подумала Нора.
– Давайте спускатися, підемо ще кудись, – сказала до друзів.
– Добре, – кинув Артем. – Неллі! Ти де?
Але відповіді не було. «Хоч би все нормально…», – хлопцеві аж у грудях защемило. Він побіг у сусідні кімнати, на сходи. Кликав, кликав… Але марно.
– Артеме, повертайся, вона тут! – почув він голос Нори.
– Це було так… Страшно… – за кілька хвилин дівчина й парубок слухали відривчасте бубоніння переляканої Неллі. – Туман… Застелив вихід… З цієї кімнати. Такий… Густий! Сірий. Я думала, що помираю.
– Не хвилюйся, ти просто була знепритомніла, – намагалася заспокоїти подругу Нора. – Може, тобі примарилося? Як почуваєшся?
– Не віриш мені? – образилася Неллі. – А я ж бачила на власні очі ту чортівню!
– Та звідки знаєш, що то було щось погане? – спитав Артем.
– Неллі, як ти? Треба йти далі… Давай я тобі допоможу, – Нора простягнула руку дівчині.
Та встала з підлоги й зробила кілька кроків. Пожалілася на слабкість. Артем обійняв Неллі. «Добре, що він зі мною», – подумала та. Молодь вийшла з висотки, з радістю дихаючи свіжим повітрям.
– Може, просто пройдемося хоч би й ось цією вулицею, – запропонувала Нора.
– Гарна ідея, – відзначила Неллі.
– Безперечно, – підтримав дівчат Артем.
Вони крокували поміж закинутих багатоповерхівок уже біля години. Далі, далі…
– Ви чули? – мовив до дівчат молодик, озирнувшись назад.
– Що саме? – не зрозуміла Нора.
– Ось, знову, – прошепотів Артем.
– Кроки за нами… – ледве видавила з себе Неллі.
Компанія побігла. Стрімголов. Вони вже задихалися, але зупинятися їм було надто страшно. Парубок озирнувся. «Нікого. Що ж то було?» – подумав молодик.
– Дівчата, стійте! – схопив обох за руки.
– Лишилося… Трохи більше за півгодини, – Нора насилу могла говорити. – До від’їзду... Ми не встигнемо… – в очах дівчини був переляк.
– Біжімо назад, – мовила Неллі.
– Краще вже – вперед. Вийдемо з міста, а там розберемося. Попутку зловимо чи автобус, – запропонував Артем.
– Так, ходімо далі, – сказала його дівчина так, наче на них крім смерті вже нічого того дня не чекало.
І вони рушили. Крок за кроком… Вулиця здавалася молоді нескінченною. Страх здавлював груди. У душі закрадалася безнадія.
– Де цей капосний мобільний? Чекайте… Я його залишила… В тій висотці. Забула, – Неллі сумно поглянула на своїх супутників.
– Як так? Ти здуріла? – розізлився Артем. – Завжди була такою…
– Слухай, ти сьогодні хочеш мене дістати? – дівчина роздратовано зиркнула на парубка. – Таке може трапитися з кожним.
– Що ж, ходімо назад, – важко зітхнувши, запропонувала друзям Нора. – Тільки швидко, бо скоро почне сутеніти.
Компанія молоді рушила в напрямку до досліджуваної ними деякий час тому багатоповерхівки. Неллі з Артемом сварилися, жбурляючи одне в одного неприємні слова. «Вісімнадцята п'ятнадцять… Скоро ніч. Що робити? Треба вийти з міста. Й дістатися цивілізації хоч би й автостопом», – думала собі Нора, поглянувши на годинник. Раптом її пройняло холодом. «Цього не може бути» – беззвучно скрикнула душа дівчини.
– Припиніть ви вже цю дурну сварку. Чуєте? – вона вхопила Артема за руку, якою той махав, пояснюючи щось подрузі. – Дивіться! Де будівля?
– Що за… Не розумію, – притишено мовила Неллі. – Може, ми не там знаходимося, а вона далі?
– Висотка тут має бути… Була… – ледве видавив з себе парубок, перелякано розглядаючи порослу травою й чагарниками місцину, де, як пам’ятала молодь, точно мала стояти закинута дванадцятиповерхівка.
З різних боків стояли інші споруди. Сутеніло. «Скоро ніч», – свердлила Нору нав’язлива думка.  
– Біжімо звідси, – звернулася дівчина до друзів. – Якомога швидше, нумо!
– Я тільки за, – прошепотіла Неллі.
Вони мчали, не зупиняючись. Але краю міста видно не було. Хвилина за хвилиною… Кілометр за кілометром… «Вже майже… Майже», – крутилося в голові Нори. Чорні лапи страху душили її, й так ледве живу від швидкого, безперервного бігу.
– Стійте, – глухо мовила раптом. Це ж… Автобус. Екскурсійний. Ми ним… – відкашлялася. – Приїхали сюди… Пам’ятаєте?
– Якого дідька? – тільки й зміг пробурмотіти Артем.
– Так це добре. Вони спізнюються, – запропонувала оптимістичну версію подій Неллі.
– Кицю, зараз… Майже восьма вечора, – відзначив хлопець, озираючись. – Чекайте, дівчата! Та що ж за… Ні, не відчинити.
– А якщо… Коли з ними сталася біда? Ми ж не знаємо… Тут може бути невідомо що! – занервувала Неллі. – Той туман страшний у кімнаті… Кроки за спинами… Зникла висотка… Тікаймо звідси! Чого стоїте? – тараторила не своїм голосом.  
– Сонечко, все буде добре, – мовив Артем, не вірячи власним словам, та спробував обійняти свою дівчину.
– Та йди ти, – відштовхнула його та.
– Припини, будь ласка. Ну, вибач. Я ж кохаю тебе. Не сварімося більше.
– Добре, – Неллі притулилася до його плеча. – Ти теж не ображайся на мене. Але нам треба забиратися з цього міста. Просто мені так лячно…
– О, Боже! Що то?! Дивіться! Біжімо! – ледве видобула приглушені крики зі здавленого жахом горла Нора.
Через деякий час компанія сиділа в придорожній кав’ярні на краю невеличкого села. Молоді люди пили вино й чай. Й обговорювали, як краще дістатися до рідного міста. День страху добіг кінця. Вони ніколи не забудуть.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Елен Тен , 03-03-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85836791992188 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Дівчина, яку забрало море
Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану …
«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …