«Позбавлю фамілії! Ви не варті носити наше прізвище!» - кричав наш батько, коли почув, що ми з сестрою розмовляємо з подругами російською мовою.
«Як вам не соромно! Ми ж Василюки!»
А ми виросли у абсолютно російськомовному містечку на півдні України і мама наша, професійний викладач російської мови та літератури. Коли матуся побралася з нашим батьком, вона жодного слова українською не розуміла. Плутала значення слів Їжа та Їжак. Але, з часом, стала батьковим літературним редактором, а згодом і найкращим учителем української мови у маленькому багатомовному місті.
Нам, звісно, було соромно перед батьком. І ми приймали участь у художній самодіяльності. Одягали плахти та віночки і співали на святах українські пісні. Ми ходили на концерти, на котрих наш батько грав на бандурі. Нас завжди чекали на літературних читаннях. На цих заходах українською культури, котрі організовував наш Василюк, ми були майже єдині із молоді.
У школі над нами підсміювались, злегка кепкували, і ми соромились, і говорили російською. Але, якби ми могли, то зігнали б усю нашу школу на батькові концерти. Він так щиро вірив у торжество української мови та культури, так віддано служив істинній культурі свого народу, а ми його так любили, що для мене, любов до батька, та любов до Батьківщини - нероздільні.
Так само я люблю своїх друзів! Вони також є частинкою моєї любові до України.
Я захоплююсь красою України від Карпат до Чорного моря.
Я страшенно люблю Київ! Люблю та жартую над донбаськими «парнями». Насолоджуюсь гумором одеситів. Люблю полтавські вареники та галушки, та чаруюся містом Львів.
Я люблю Україну!
Я не пишаюся Україною! Немає чим! Новітню Україну ми з вами просрали, як росіяни Цусіму.
Я не соромлюсь і не горжуся тим, що я українка. Я просто є – українка. Так сталося.
А за державу «обідно» і перед батьком соромно як у дитинстві.
