Захотів маленький зелений листочок політати. Він народився навесні, коли у синьому небі розквітла тепла посмішка сонця. Набирався сили, зростав, грався у піжмурки з дощами, у лови – з вітрами. От тільки вітри завжди-завжди ловили його, а листочок жодного з вітрів не міг зловити, бо його не пускала мама-гілочка, тримала його за ніжку міцно-преміцно, тільки погойдувалася злегка від пошаркувань і дотиків вітерця.
Одного разу до листочка завітав несподіваний гість – жовтий метелик. Він був завбільшки як сам листочок, проте його тоненькі крила тріпотіли, ніжно погойдувалися.
- Привіт! Як справи? – запитав метелик.
- Чудово!
- Що робиш?
- Сонечку всміхаюся. І граюся у лови з вітром.
- О, і я так умію! – метелик легко стріпнув крилечками, закрутився, замерехтів під подувом вітерця.
Листочок так само спохопився, затріпотів, але гілочка далі тримала його за ніжку. Засмутився малий листочок. І став мріяти, як одного разу перетвориться на жовтого метелика, полетить далеко від рідного дерева, помахає крилом мамі-гілочці і зможе вільно, безжурно ширяти над всенькою землею, над лісом і полем.
У тих мріях промайнуло літо, щоранку все холодніша роса вмивала личко зеленого листочка.
- Що це, мамо? – спитав у рідної гілочки.
- Це осінь, синку.
- А хто така – осінь?
- То велика господиня-чарівниця. Услід за літечком приходить, лад усьому дає, врожай позбирає, нове життя готує, - зітхнула мама-гілочка.
- А чому ти зітхнула, мамо?
- Тому що нас чекає розлука, синку. Ти скоро мене покинеш.
- Ой, а як це станеться? – листочок навіть не засмутився, а скоріше зрадів, що мрія його збудеться.
- Колись уночі господиня-осінь погладить твоє чоло своєю золотою рукою – і ти отримаєш дар сонця. Ти станеш такого ж кольору, як сонце.
- Таким, як жовтий метелик?
- Так, синку! Тоді я вже не зможу тримати тебе так міцно. І одного дня ти полетиш.
- Як метелик? Із вітром? До сонця? – листочок не міг повірити, що все буде так, як він хотів!
– Ой, як добре, як гарно! Я так про це мріяв!
- Це дуже короткий політ, синочку…
- Але ж я так хочу літати! Мамусю, хоч би пошвидше!
- Не поспішай! Будь обережним! Коли злетиш – обов’язково повернешся на землю. І прошу тебе – будь уважним, не падай на асфальт. Машини знищать тебе колесами. Шукай землю! Там, поки прийде зима, ти знову перетворишся на сік землі і знову повернешся до мене.
- Але ж тобі буде сумно і самотньо…
- Не турбуйся, маленький. Осінь, насправді, дуже добра і дбайлива. Дасть мені у долоньку маленьку бруньку, і я її буду колисати. А навесні з неї виросте ще один зелений листочок.
- То знову буду я?
- Так, синку, це можеш бути і ти! Або прийдеш соком землі до іншої гілочки – і станеш її сином.
- То я так зможу мандрувати? – замислений листочок якось аж подорослішав, коли збагнув такі свої перетворення.
Він став поважнішим і серйознішим, навіть трішки важчим. І ось ясного вересневого дня, коли у ньому від поцілунку осені прокинулося сонце, він – полетів!
Я учора бачила його у парку під деревами – і він розповів мені цю історію.
Просив прийти на це місце навесні. Тоді він буде рости на гілочці знову – і вже з висоти зможе помахати мені своєю зеленою долонькою.
