Скільки див існує на Землі Ненці, скільки Зірок не Небі безхмарному, скільки риб у морі глибокому, стільки чуток ходить по Світу про нашого сільського попа Юхима. То він з чортами знається, то відьми йому за сестер, а одного разу розповідали, що він на Різдво Христове з самим люципером горілку пив. І хоча з дня загибелі Юхима, царство йому Небесне, пройшло вже добрих двадцять з гаком років, розповідями про нього й досі лякають дітей та дивують мандрівників.
– Почалось це багацько років тому – починає свою розповідь дід Омельян – коли ялинки в нашому лісі були не більшими за звичайну хату. Я, хлопча років восьми, жив своїм чудним дитячим життям, пас худобу, допомагав матері по господарству, ходив з батьком на риболовлю, і любив бавитись з сусідськими хлопчаками. Одного разу покликала мене мати й каже:
– Омельчику, збігай до тітки Ганни, та запроси її до нас на гостини. Але дивись будь чемний з тіткою, не скажи дурниці якої...
– Гаразд мамо – вигукнув я, та блискавкою вибіг з подвір’я.
Тітка Ганна жила майже на іншому кінці села, і шлях до неї пролягав через церкву, що вже сотні років непорушно стояла посеред села. Проходячи повз церкву я, як водиться, перехристився, і рушив собі далі, але раптом ворота церкви відчинилися, і з них вийшов парубок в священицькій рясі. Його довгі руді пасма вкривали тонкі плечі, а рідка руда борідка неохайно стирчала в різні боки. Це був отець Юхим, який змінив на посту Божому отця Михаїла, що вже був занадто старий та немічний щоб читати проповіді...
Повернувшись до дому я розповів матері про зустріч з отцем Юхимом, на що вона посміхнулась та погладила мене по голові, але раптом я почув голос своєї бабці, що сиділа на лаві біля вікна:
– Дізнаєтесь ви ще лиха від цього Юхима, в нього око погане, я таких людей дуже добре відчуваю.
– Мамо, що ви таке кажете? – одмовила до неї моя мати – як може божа людина поганю бути?
– Може, все бути може – на те відказала стара...
Одного разу, десь у кінці квітня сталась в нашому силі дивна подія, свідком якої довелося мені бути. Погода того дня видалась дуже теплою та сонячною, маленькі білі хмаринки повільно пливли по небу, а сонечко гріло землю наче в літку. Ми з хлопцями сиділи на дворі, і розмовляли про свої речі, як раптом якийсь холодний вітерець пробіг нам по шкірі, і в напрямку звідки прийшов цей вітерець почувся тупіт коня. За якусь мить повз нас промчав вершник, весь зодягнений в чорне, в чудернацькій шляпі з пером, та з довгою чорною бородою. Ми так і вклякли на своїх місцях, але через декілька секунд отямились, і побігли за вершником, дуже вже було цікаво, до кого спішить цей гість. Пробігаючи біля церкви ми побачили самотнього коня, що пасся на подвір’ї, хозяїна ніде видно не було. Страх в наших серцях боровся з цікавістю, і врешті цікавість перемогла, і ми повсідались недалечко від церкви і почали чекати. Промайнуло вже декілька годин але нічого не відбувалось. І от, нарешті, двері церкви відчинилися, і з них вийшов незнайомець, заскочив на коня та стрілою помчав далі.
Повернувшись до дому, я нікому ні про що не розповів, а тихенько повечеряв, і почав збиратися до сну, як до мене підішла бабця і спитала:
– Омельчику, а чи ти нікого сьогодні дивного не зустрічав?
– Ні – одказав я.
– Ти мені, старенькій, не бреши – продовжувала вона своїм лагідним тоном – бачу що трапилось щось, ти розкажи, може чим порадити зумію.
З великою неохотою я розповів про чорного вершника, як ми його серед хлопців прозвали. Бабуся уважно вислухала мене і промовила такі слова:
– Це ніхто інший, як чорт приїжджав. В нечистої сили через декілька днів велике свято, от і їздять чорти по селам та містам, запрошуючи не вірних на частування до самого диявола. Але ти не бійся, роби вигляд що нічого не сталося, живи собі далі, тільки старайся якомого рідше з цим Юхимом спілкуватися, він хоч і носить хреста, та віри в нього нема...
Ніч на перше травня виявилась жахливою. Дощ лив як з відра, блискавки різали землю, а вітер, наче голодний вовк, вив за вікнами. Я прокинувся десь о півночі, і декілька годин не міг заснути прислухаючись до негоди...
Вмирала одного разу у нас в селі одна бабця, про яку всі казали, що вона відьма. Ох і тяжко вона вмирала. Корчі били її тіло, стогін та хрип виривалися з її грудей, очі закочувалися... Мені тоді вже років сімнадцять минуло, і я разом з батьком та іншими чоловіками були присутні при цьому. Ми стояли біля її ліжка, і з жахом дивились на неї, не знаючи що робити.
– Відійдіть від неї, і залиште хату – почувся за нишими спинами голос отця Юхима – ви їй не зарадите, їй тільки Господь допомогти зможе.
Ми почали залишати хату старої, я йшов останнім, і вже виходячи на двір почув голос отця Юхима:
– Що, погано тобі? Господар наш тебе до себе кличе? Не хвилюйся, я тобі допоможу швидше до нього дістатись.
На цих словах я зачинив двері, а що далі відбувалось у відьмовій хаті нікому не відомо...
–Щкода не бачили ви нашої старої церкви – віде далі свою розповідь дід Омель’ян – ото церква була. Які розписи, які ікони, око милується. Ні нова церква нічим не гірша за стару, Але в старій церкві я почував себе трохи краще ніж в цій. А загинула наша стара церква від жахливої пожежі. Одні кажуть що блискавка в баню вдарила, інші, що хтось намисно її підпалив, Але правду ми навряд дізнаємось. Прокинувся я від гамору, що відбувався на вілиці. не розуміючи, що сталось я поспіхом вдяг штани та вибіжав на двір. Вулиця булла повна людей, які бігли в сторону церви. Я побіг за ними, і через декілька хвилин побачив нашу церкву охоплену вогнем. Люди старались загасити її, Але нічого не допомагало. Так промайнуло декілька хвилин, і в якусь секунду всі завмерли від жахливого крику що пролунав з середини церкви. Одразу ж за криком двері церкви відчинились, і з них вибіг здоровенний чорний цап. Побачивши цапа люди почали хреститися, й бубніти молитов, а той глянув на всіх, зробив декілька стрибків, та зник за огорожею церкви. А через хвилину другу церква завалилась.
Потім, розбираючи завали, люди знайшли тіло отця Юхима, що загинув в тій пожежі. А десь через рік, під час побудови нової церкви, знайшли люди хід в підземелля, а спустившись туди побачили простору кімнату, завалену людсьими черепами, різними травами, та якимись склянками. Посеред кімнати на вівтарі лежала чорна книга, вся ізписана незрозумілими символами та малюнками. Хотіли ту книгу спалити, але вогонь не зміг їй нічого заподіяти. Тоді люди поховали цю книгу в осикові шкатулці на цвинтарі, не далеко від могили отця Юхима…
