Я – алая мулета, в руках тореадора.
Я – главная в корриде!
Я – яблоко раздора!
Спиной своей, я шпагу тореро прикрываю,
а грудью, в то же время, рога быков встречаю.
И роль моя, поверьте, до боли унизительна --
пред бычьими рогами танцую я стремительно…
О. Соколовський.
Аделаїда, як вийшла на наступний день "по справах", так і запропастилась. П'ю другий день, така реакція на стрес для мене раче - рідкість. Не знав, не гадав, що через те, що кудись там заподілась моя випадкова знайома, западу в розпач. Чому це мало би бути аж так важливо? На світі три мільярди жінок. Отже, чому Аделаїда? Уже давніше помітив, що жінки почали втрачати для мене чар новизни. Мені повсякчас здавалось, що я переживаю те саме вдруге, втретє, що з усіма проблемами, які виникають в цьому плані я вже колись стикався. То чого б, питається, той епізод мав вибивати із колії життя? Ця жінка не лишила по собі навіть цілісного образу, лишень якісь запаморочливі видіння. Не зрозумів, не прочитав її. І все ж знав, відчув з першого погляду, що наші стосунки будуть виходити за межі усього того, що довелось мені пережити в царині почуттів. Хоча, можливо, алкоголь розчинив той образ в моїй кебеті? Але ж ні! Першу чарку випив учора, бо мислив - щось проясниться в моїй голівонці.
Руки трясуться, мов у епілептика. Перехиляю другу чарку. Стає трохи легше. Зароджується обманне душевне піднесення. Зараз я розшукаю її! Адже дещо про неї таки знаю - піду, покручусь біля консулату Польщі... В горлі знову дере - сушняк! Знаю, його нелегко здолати, але ж у барі є пиво! Замовляю дві пляшки. Ранок, та в мацюській кав'ярні вже людно. Тут усього декілька столиків. Якась туристка з чашкою кави примощується за мій столик.
- Вам плохо? - запитує співчутливо.
- П’ю багато, - відповідаю не роздумуючи, - хочете пива?
- Зачєм ви п'йотє? - в голосі нутки щирого жалю й занепокоєння. Що я міг відповісти?
- Це секрет, - кажу, маленька таємниця…
- Прочтітє что-то о вредє алкоголя. Теперь столько разних брошюр...
- Знаєте, я стільки прочитав про шкідливість алкоголю! Вирішив кинути назавжди… Читати...
- С вамі нєвозможно разговарівать! - викрикує обурена туристка. Встає не допивши кави.
Навіщо я роздратував добросердну гостю нашого міста? Можливо, в ній був мій порятунок?.. Е ні! In vino veritas - істина у вині! Якщо знати досконало свій організм (а в серці живе певність, що саме такими універсальними знаннями володію), алкоголь може привести людину до нормального, робочого стану. Мені ж сьогодні обов'язково треба зателефонувати Фарату - три пропущених дзвінки, та й у видавництві другий день чекають. Та не поспішаю засягати телефону. Ні, до розмов я іще точно не дозрів, і пиво тут не допоможе! Пішов замовляти чарку чогось міцнішого. Знав також: іще три чарки і зі справами буде покінчено. Тим то й добре пити з ранку - випив і цілий день вільний! Від першої чарки я легко стримуюсь. А от зупинитись не вмію. Мотор добрий, шкода гальма підводять... Але не сьогодні! Нині мушу тримати себе в шорах. Вип'ю, аби лишень увійти в "робочий" стан. Дві чарки, як сам визначаю, якраз повинні зробити свою справу і я знову буду в тій формі, коли можна йти і провадити навіть найскладніші справи. Pointloto - це місце, де можна не тільки зіграти в азартні ігри, а й насолодитися шикарним сервісом та атмосферою розкіші. У нашому казино вас обслуговуватимуть професіонали, а ваша гра буде найкращою. https://irivne.info/
Коли вже готовий був підвестися, аби слідувати укладеному плану, помітив Андрія Пиптика, п'яничку, який років зо два, відколи витурили його з обласного архіву, не просихав, й річ ясна, полював за старими знайомими. Ми ж з у студентські роки ще й товаришували... Я глибоко зітхаю і заплющую очі, ніби мені два роки, і якщо заплющу очі, мене ніхто не знайде.
Пізно! За мій столик з розмаху всідається щасливий Андрій з міною, гейби мене не відати скільки шукає і от врешті настала жадана мить зустрічі.
- Юрку!!! Знав, що тебе сьогодні зустріну! Вже кілька днів не вилазиш мені з голови. Вус трапилось, що ніде не годен на тебе натрапити? Нових кумплів завів, чи що?
Свербів язик похвалитись, що заприятелював з Фаратом, але вчасно стримався. Усім ясно, що у геніїв повинні бути знайомі. Та хто повірить, що мій знайомий - геній?
- Що, так на сухо й сидітимемо? Не скропимо нашу зустріч навіть чарчиною? Я посунув в його бік не почату пляшку пива.
- З самого ранку пиво? Ми що пияки з Краківської? - обурюється Пиптик, мов праведник, якому в піст м'ясне запропонували.
- Чому ти думаєш, що лише у тебе фінанси співають романси? - запитую.
- Гадав собі, бодай вам, перекладачам, щось та й платять... Мовив це з нуткою погорди, сам бо вважав себе письменником. Звісно ж, незаслужено не визнаним...
- Страх кепсько, коли тобі не платять – ось що, - удався у філософський розмисел Андрійко, дудлячи моє пиво, - гроші – це свобода, простір, капризи… Коли маєш гроші так легко переносити зубожілість… Головне - навчись заробляти їх без лицемірства. Йди, працюй вантажником, пиши ночами. Мандельштам казав, люди збережуть усе, що їм потрібне...
- Ну, це добре в двадцять, а не тоді, коли голову засріблила сивина... Андрій не звертає на мовлене уваги, йому треба виговоритися.
- У тебе є для цього здібності – могло не бути. Пиши, створи свій шедевр. Виклич душевне потрясіння у однієї єдиної живої людини… Завдання на всеньке життя...
- Браво, браво Андрійку! Чудові слова, але це ти у нас передовсім письменник, то ж заклик передовсім до себе самого... - намагаюсь зупинити риторику товариша.
- Моя пісня прозвучала, та невігласи не почули її. Родився я надто швидко. Ці! - він потицяв пальцем по сусідніх столиках, - не зрозуміють мене... Я прирік себе на самознищення! Вилив залишки пійла у рота з виразом, якби оце ковтнув цикуту.
- За що ж так жорстоко караєш наступне покоління читачів? Це не гнітить тебе? - запитав я, навіть не намагаючись укрити скептицизму.
- Мене гнітять лише борги, - вимовив Андрій з пафосом.
- Не засмучуйся. У кого їх не було? Це єдине, що по-справжньому зв’язує тебе з людьми... - підбадьорив старого приятеля, й серце моє не витримало - замовив по чарці "білої".
- Знаєш, я, напевне більше ніколи не повернусь до свого роману, - скрушно, як діляться сокровенними таємницями, визнав Пиптик, - перехиливши чарку.
Знав, що тією фразою визнання не закінчиться, то ж вичікував.
- Коли я пробую писати й перечитую попередньо написане, видається, що це писав хтось зовсім інший, з яким мене нічого не зв'язує, особливо там, де я даю волю почуттям, які давно минули... Я, що до того ставився до визнань товариша з дещицею скептицизму, став серйознішим - мовлене, можливо, й випите, розм'якшили мою зачерствілу душу.
- Розумію, як добре розумію тебе, друже, - мовив, відчуваючи, як очі мимоволі вкриваються пеленою сліз, - із бігом часу усе важче вірити у те, що робиш, усе важче вірити, що ти робиш це дедалі краще, і, врешті-решт усе важче вірити, що це взагалі вартує робити... - проговорив, відчуваючи, що, як і мій приятель, пересичений різноманітністю життя... Уже не замислюючись, замовив іще по чарці, бо що той дріб'язок в кишені, коли знаходиш людину яку розумієш, і яка розуміє тебе?..
Не дуже ми тепер були тверезі, скоріше дуже нетверезі. Якщо точно, то вже трохи тверезі, але трохи не надто... Не пригадую, як ми розпрощались з Андрієм, чи просто загубились у течії дня. Volvenda dies, як каже мудра латинь. Чому вживаю тут латинку, бо ця "мертва" мова обіймає усю широту поняття - усе, що увібрав у себе день. Тобто геть усе, чим він був наповнений і так само його незворотність. Закреслюєш геть усе, що міг зробити, і що вже ніколи не вчиниш. Відчував глуху, напівсвідому ворожість до всього, що сприймається п'яти відчуттями. Кожен з вас, звісно, відчував цей особливий, противний, мов кисле вино настрій в'ялості і томливої пустки думки, коли все, що тебе оточує - робота, рідні, друзі втрачає смисл. Був незможний зібратись з думками. Тому взявся за дещо легшу роботу - підрахунок наявних фінансів. Дослідивши гаманець і усі закамарки, збагнув, що насолоджуватись затишком львівських кав'ярень мені більше не по кишені. Єдина доступна для мене розкіш - пляшка найдешевшої горілки в магазині.
З важким серцем повернувся в домівку і випив ту пляшку не закусуючи. Курив одну цигарку за іншою й жував знайдені в креденсі ствердлі від старості родзинки.
Світ змінився до кращого не відразу. Спочатку мене тривожили сусіди, що робили за стінкою ремонт, мухи, що не знати звідки й наплодились тут, та, згодом усе змінилось. Рідна хата прийняла мене у свої обійми і я на якийсь час став часткою світової гармонії. І навіть павутина у кутку кімнати виглядала пречудовим витвором мистецтва. Від замилування я мало не сплакнув, хоча добре розумів, що це діє алкоголь. Видко гармонія спочивала на дні пляшки… Поволейки занурився у нірвану.
Розбудили мене сонячні промені, які струміли в очі, а іще відчуття чиєїсь присутності. Цього моя важенька голівонька одразу збагнути не могла. Як виявилось - і перше, і друге. Мені важко було роздивитись обличчя, бо фігура стояла в контражурі - насупроти вікна, та я знав, що це Аделаїда.
- Ти як тут опинилась? - белькнув перше, що стрельнуло в голову.
- Через розчахнуті двері, друже. Взагалі то, коли не хочеш мене бачити, можу й піти, - мовила з тією байдужістю, яка геть виводила мене із себе. На шарпанину в мене не було ні снаги, ні бажання, ба, навіть сил. Підвівся й відчув, що мною трохи похитує.
- Вибач, Радо, маєш хвилю часу? Мушу прийняти душ, - мовив в надії, що холодна вода приведе мене до тями.
- Гаразд, йди уже, я почекаю, лишень відчиню вікна. Звісно, я не відчуваю того "аромату", яким за ніч наповнилась моя кімната. Ніхто б не хотів, аби його застали в такому стані. Ну що ж, як кажуть, показав товар лицем.
Душ справді трохи освіжив мене. Коли іще почистив зуби навіть пригнічений настрій трохи покращав.
- Ти вчора що не будь їв? - запитала дівчина, коли появився в кімнаті, намагаючись зобразити на обличчі щось на зразок посмішки.
Трохи подумавши, заперечливо хитаю головою. Аделаїда відчинила холодильник, та не знайшла там нічого окрім кусника сала, та двох великих цибулин.
- Jak sę ne ma co sę lubie, to sę lube co sę ma...* - проспівала дівчина. Сало зашкварчало на пательні, розносячи життєстверджуючий аромат. Аделаїда дуже вправно, я б навіть сказав мистецьки посікла цибулю.
- Який, цікаво, злочин я іще скоїв? - запитую задиристо. Хоча все єство волає: Невже вона анітрохи не почувається винною?
- Ти ображаєшся? Але чому, Юрку? Це що ж, можливо я винна, що ти отут набрався мов свиня мулу? Я мовчу, хоча мій погляд мав би бути переконливішим за слова.
- Дарма ти так... Я зовсім не планувала якихось довших стосунків, спокійнісінько, мов учневі на уроці тлумачить Аделаїда.
Її ковзаний по мені погляд гріє мене, як гріє на стіні сонячний зайчик. Та все ж я слідкую за ним і чекаю поки він на мені зупиниться.
- Ти подобаєшся мені, Юрку, але моя реакція на твою поведінку змішана: вона складається з імпульсів і гальмувань. Я повинна мати вільний час для думання, читання, для внутрішньої роботи. Стільки речей іще потрібно переосмислити, стільки всього впорядкувати... Не можу дозволити собі розкошів бути лише твоєю коханкою.
Ранила мою чоловічу гідність, але говорила дуже спокійно й розсудливо. В кожному разі не відчув в її словах й крихти зверхності - говорила, як думала. Якби й хотів не зміг би прогнати з очей чорну хмару, як не може бик відвести очей від мулети - чомусь згадався іспанський термін із кориди. Мулета не стільки відвертає увагу бика, скільки навпаки, привертає її. Бик замість кидатись на тореадора нападає на червону хустку. Аделаїда і є тією мулетою, Можливо, асоціація викликана моїм похмільним станом. Та все ж не можу змусити себе бодай трохи полагіднішати.
- Давай трохи поїмо, - заохочує Рада. Я демонстративно верну писю - ненавиджу смажену цибулю, та іще, як окреме блюдо, але дівчина присувається зі сковорідкою до мене, й невеличкою дерев'яною ложкою починає мене напихати, мов індика. Перший ковток вчинив з огидою, та пізніше, дивним чином страва мені сподобалась - здалось, ніколи нічого смачнішого не їв.
Очі Аделаїди звужуються і на обличчі з'являється пустотлива усмішка. Та усмішка геть мене роззброює. Тільки-но я лютував і ось вже не можу відвести погляду від її обличчя. Ох!.. За цю посмішку можна все пробачити. Напевно тому, що Аделаїда так рідко посміхається...
- Насправді дуже добре тебе розумію, кохасику. Іще зовсім недавно я реагувала достоту, як і ти. Усе змінилось, коли батька відправили у консульство Японії. У мене в гімназії були вакації і він забрав мене з собою. Зустріч з Японією виявилася вельми плідною, позаяк зламала в мені звичку думати про свій світ, як про єдино-можливий та універсальний. Японія просто інша. Інакше виявляє почуття, має інший смак і аж такі відмінні звичаї, що коли ми гостювали у батькового приятеля і після вечері з його дружиною запросив нас на чай до коханки, а його дружина дала нам з собою тістечок, достеменно знаючи, куди ми йдемо, - тоді то уперше я збагнула, що не розумію нічого, і в цьому був певний поступ. Мусив минути час, аби я зрозуміла, що можуть бути інші коди взаєморозуміння й те, що для мене є очевидним, - інде може бути осудним.
- Хочеш культивувати у нас ментальність Сходу? І я став першою жертвою твого експерименту? - намагаюсь іронією погасити злість, та вилазить, як перше, так і друге...
- Зовсім ні... Я ж кажу тобі, мушу багато чого усвідомити. Відтак мушу мати час для внутрішньої роботи, - пояснює сумирно.
- Японія тут не приживеться, як не прижилися у Львові вайшнави й товариство Свідомості Крішни - ментальність не та.
- Я б не була такою категоричною. Для себе я багато чого винесла з Японії. Стараюсь не ставити запитання в категоричній формі, а також відповідати негайно і рішуче.
Я посміхався. Гарний настрій знову повернувся до мене.
- Не смійся! Це лише на перший погляд розмова натяками - не що інше, як втрата часу, але насправді, допомагає не ранити один одного навзаєм і виражати такі тонкі нюанси, що їх у розмові європейців виразити неможливо.
- Дякую за підказку, - кажу обіймаючи дівчину.
Глипає на мене здивовано, та мої очі глибоко втоплюються в її оченятах, і я шепочу їй дуже щось дуже мудрасне, ту таке... на яке немає відповіді у жодної дівчини.
- Ти у мене семирозумненька... Цілком запавутинила мене словами. Давно натякаєш аби поцілувати тебе, а я все слухаю й слухаю... і цілую, цілую свою дивну дівчинку до повного оніміння вуст.
-------------------------------------------------
* Течія дня (лат.)
* Коли не маєш, того, що любиш, мусиш любити те, що є... (пол.)
