Три дня поспіль німе кіно…
Сьогодні на блакитному екрані нарешті з’явилась кольорова картинка. Якась жінка, крутячи очима, розповідає про своє перше кохання. А, десь я її бачив... Здається, в тролейбусі (Жарт, на них вже сто років не їжджу). Це – «важковик» серед великих актрис. Вона ще не встигла зіграти ні в одному нормальному фільмі, але вже засвітилася в російському серіалі.
Збагнув, це ж шоу «форматників». Ось, біля значка каналу, з’явилася, набрана курсивом, тема передачі: "Значення естрадної музики у житті людини".
Оце думаю: "Жартують! Краще б сформулювали так: "Значення людей у піднятті капіталу українського шоу-бізнесу".
Телепередачу веде ідеальна ведуча - симпатична та дурненька. Інколи щось скаже, немов не слухає нікого, чи то питання задає не в тему бесіди. А так, в основному, мовчить і головою тіпає.
На жовтому диванчику сидить старий сивий дудусь, закинувший ногу на ногу, який доводить графіками на дисплеї у студії, що ревер та ехо руйнує людську психіку. Ні, зведуть не вони нас у могилу. Скоріше підігнемось під чистим вокалом Данилка чи сексжлобпоп творчістю "Блюз еротичних думок". Але ж ми маємо імунітет - звичку до мертвого мистецтва. Щануємо всіх естрадників, але деяким плюємо на стежку на Олімп.
- Таланти є - тикнув себе у груди професор точних наук, і перемикнув на інший графік. - Ось погляньте, це заробітна плата артистів.
Аж ось, забиваючись у крісло, чоловік із десятком тату та пірсінгом у тілу, бере слово. Він робить вигляд, ніби розлючений. Кричить про конформізм. Ведуча, з гарними зубами та фарбованим волоссям, підігрує йому і задає різні нудні питання.
- Скільки раз треба розвести ноги, щоб стати великою співачкою?
Заділо! Зачепило! Глибоких вдих... Понеслось.
- Треба лягати під усіх, навіть під «трахтор». Під продюсера, собаку продюсера, кота продюсера, жінку звукорежисера, під ударника, під комп’ютер, під кран, під двері в квартиру директора молокозаводу... Під всіх, хто має гроші.
Роль погано грає, але правду каже. Талантів малувато, пісні, як не один автор клепає під копірку, то штампи здирають з іноземних композицій. Основна робота припадає на фізичну складну працю.
Про ляльок на естраді співає лялька, яка колись ледь не стала декорацією. Я так розумію, що в попсових колах, ляльки поділяються на гумових та тимчасових, знаючих тільки басиста якогось крутого, замацаного славою, гурту "Фанта Апельсин". А продюсер їх живе на гроші від PRу та дивідендів. Смерть йому. За тобою вже поїхали! – і це, мабуть, від щирого серця. – Всі там такі-сякі.
Співачка ж, з довгими ногами та ідеальною шкірою рук, грає роль ображеної особи і відповідає диким репетом:
- Звідки ти знаєш?! Що, сам співачкою хотів бути?
- Хотів, не взяли - та й робить засмучений вираз обличчя. Щось тут не те, певно слова сплутав. Але зал аплодує, як постраждалому герою. Оператор бере крупний план повненької жіночки в п’ятому чи шостому ряду, яка від такої страшної історії заплакала, і тому втирається білою хустиночкою.
"Неформал" різко затягує повітря через ніс та спльовує на підлогу жовту слину. Кінець. Починаються титри.
Милий голос ведучої читає:
- Дивіться завтра: Петро Васильович купив три пляшки пива, але там виявився самогон. Що таке щастя? Що таке токсикоз?.. На все добре
"Щоденна передача?!" Треба видалити цей канал!
Втомлений порожніми словами героїв передачі, вимикаю телевізор. Тихо, гарно…
Ось яке ти - незбагненне щастя!
