Гарбузик… Так мама називала мене, коли я була маленькою, так мій чоловік називав мій животик, коли я носила свою донечку під серцем. Зараз я так само називаю свою донечку, ну і інколи свого чоловіка також, але без натяку на животик. Це слово у мене асоціюється з чимось кругленьким, смачненьким, затишним. Адже справжні гарбузики з’являються восени. В ту саму пору, коли затишок входить у мій дім.
Нещодавно бабця принесла мені мого гарбузика – домашнього, маленького, кругленького… Я тушитиму його маленькими кубиками, потрушу цукром і буду смакувати його дощовими осінніми вечорами. Але зараз уже зима. І вечори уже сніжно-зимові, але гарбузик все ще на моєму столі. Його доповнюють маленькі зимові мандаринки – маленькі помаранчі.
Ці дрібнички такі необхідні в нашому житті. Маленькі повсякденні радощі наче аромат цинамону в каві, що робить її запашною. А що робить моє життя «запашним»? Напевно, що я сама вирішую чи моє життя з аромоксамитом кориці, чи зі смаком гіркої полині.
Кожного дня мій квітковий зошит поповнюється цікавезними та теплими нотатками. Часто я перечитую його, інколи цитую і постійно виписую із нього статуси у соцмережі. А ще дарую дорогим друзям у листівках. Це така дрібничка, але вона дуже вагома!
Гарбузовий колір цієї осіні я дуже полюбила. Чи це, тому що він теплий, сонячний, чи просто він відображає стан моєї душі цієї осіні. Чи можливо мені просто хочеться продовжити тепло ще на деякий час.
