Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51622
Рецензій: 96047

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 37811, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.145.54.210')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Новела

Пам'ять або Зворотній відлік життя

© Валерія Арлетіна, 11-02-2014
                                                                                                                                                       Світлій пам’яті твоїй присвячується, наше незламне оптимістичне сонце, Уляно…

                              Memento mori et gloriam vitam !
                                                    Сонет
                                         (замість епіграфу)
О, янголе смерті, молю тебе, йди!
Нема тобі що тут робити!
Іншу супутницю собі знайди,
А я хочу жити, жити!
Я знаю, колись ти по мене прийдеш,
Але благаю, не зараз!
Один раз покличеш тебе – пропадеш…
Я пізно опам’яталась.
Про життя швидкоплинність я знала завжди,
Але зараз молю тебе, йди!

I
Осінні ранки, особливо вересневі, завжди дихають ностальгією про літо. Але зів’яло-зелені, червоні та жовті кольори вбрання дерев вже наприкінці вересня нагадують, що це вже тихо підкралася на м’яких лапах осінь. Ще більше підтверджують цей непомітний прихід аромат диму від вогнищ, яким буквально пронизане вересневе повітря незадовго до того, як цей літньо-ностальгійний місяць передасть права керування своєму старшому братові жовтню.
Світ повниться осінніми звуками – все частішим криком чорних ворон, сонним бурчанням вічно незадоволених метушливих людей, які кудись постійно поспішають і терпіти не можуть стояти в черзі на маршрутку, постійно скаржаться на змінність погоди, противних начальників, пробки, недосипання, лінь, небажання їхати на пари в університет, тісноту в вищезгаданих маршрутках... Восени всі ці скарги загострюються і набувають масового дратівливого характеру, а з наближенням зими сягають взагалі критичної відмітки і починають нагадувати епідемію.  
І тільки яскраво-блакитне вересневе небо, вкрите порваною білою ковдрою з сліпучо-жовтим ліхтарем на обрії, продовжує нагадувати про літні, ще такі свіжі дні. І тільки завдяки цьому люди все ще хоч іноді згадують про те, що життя треба цінувати, поки воно є.
Саме одного такого дня помирала поранена мрія про довге та щасливе життя. Помирала вона від тяжкої рани у страшних муках. Вона стікала кров’ю довгих жахливих шість років, аж поки місяць тому кат не зглянувся над нею і не поглибив рану настільки, що вона вже не могла  довго утримати її на цьому світі.
Але ж мрія так хотіла жити! Вона готова була терпіти ці муки, скільки стане сил, щоб тільки отримати своє право на життя, щоб тільки загоїлася клята кривава рана, яку вона утримувала в лещатах своєї залізної волі та життєрадісності. Але не втримала… не встигла. Їй не дали часу.
Вона пішла, розгубивши по світу свої думки, розсипавши по асфальту намистинки своїх бажань і планів, своєї сили та енергії. Пішла, залишивши по собі світлій слід в житті багаточисельних людей, яким вона була дорога, хто любив її. Пішла, отримавши останнє променеве привітання вересневого сонця, востаннє засміявшись, востаннє побачивши коханого… Але померла без нього, відправивши подалі за якоюсь нібито потрібною річчю. Мрія дивилася йому вслід кілька хвилин, не відводячи погляд від дверей, з яких він щойно вийшов.
-Пробач. – прошепотіла. Шепіт цей був вже таким тихим, як шелест опалого листя під мітлою двірника, що саме доносився з вулиці. Мрії хотілося подивитися туди, але їй не дозволяли підвестися набряклі ноги. Вона зітхнула. В голові її голосно пробив годинник… або набат. Життя пронеслося перед очима за секунду, як плівка кінофільму на швидкому зворотному перемотуванні. Вона зітхнула. Наступної миті з її рота потекла тонкою цівочкою кров. Мрії більше не існувало. Муки її припинилася. Тільки прощальний удар годинника-набата та жорстокий сміх ката-переможця був останнім, що вона почула. Вона йшла до свободи. Йшов і кат. Він шукав наступну жертву.
II
Ранки-ранки! Ах, ці буденні осінні ранки! Що може змінити ваш звичний розмірений перебіг? Щоб не сталося в світі, а ви продовжуєте жити стандартним життям, хоч там потоп!
Той ранок не здавався мені незвичним. День обіцяв бути сонячним і більш ніж теплим. Прокинулася я на диво бадьорою (зазвичай я, «сова» за темпераментом, завжди хочу спати вранці), та ще й в черзі не довелося стояти – наче всі ті, хто кожного дня створював цих довгих сегментних змій, кудись випарувалися. Я купалася в мереживі з по-домашньому теплого повітря, сонячних променів і кольорів біло-блакитного радісного неба. Настрій у мене був пречудовий, і я переповнилася ентузіазмом. Пташиний спів змішався в докірливому повітрі з урчанням двигунів іномарок, дихаючих бензином.
День видався швидкоплинним, але продуктивним – ранковий ентузіазм  приніс свої плоди.
Перший тривожний дзвіночок задзвонив у мене в голові тільки після маминого дзвінка: «Я не вимкнула вдома комп’ютер, зараз же їдь»… Мама? Моя матуся, яка сто разів перевірить, чи всі вікна вона закрила, перед тим як піти з дому – і не вимкнула комп’ютер?! Але думати, що сталося найгірше, не хотілося. Тому я, нічого не питаючи, вскочила в першу-ліпшу маршрутку, яка рухалася в бік того району, де я живу. Світ навколо метушився – його переповнювали звуки міста, що вже давно прокинулося: гул голосів і двигунів, скрегіт гальмуючих автобусів, телефонних дзвінків і розмов.
Але вийшовши на зупинці біля церкви, я почула голос дзвонів. Він урочистою луною розносився навколо, досягаючи мого дому й будинків, що його оточували. Я відчайдушно намагалася згадати, яке з сьогодні свято, але в голову чомусь нічого не приходило. Зробивши крок у під’їзд, я опинилася в тусклій напівтемряві.
Вимкнувши сирітливий одинокий комп’ютер, я передзвонила мамі, спитати, куди це вони могли з татом подітися, не попередивши мене ( мене завжди попереджають).
Саме тоді підтвердилися мої найжахливіші здогади – мама зізналася, що вона вже поїхала до Олега, бо померла Уляна.
Господи, вона ж заслуговувала на життя більше, ніж багато інших! Ій же тридцять п’ять років! Вона ж так хотіла жити! Але… Похорон буде післязавтра.
III
Зізнаюся, наступного дня я мало про це думала. Спрут болю дрімав десь в кутку моєї свідомості. Це й все. Я просто не усвідомлювала тоді, що її назавжди втрачено. Звуки світу були звичні – птахи, сміх, сонне бурчання, пирхання, якесь дівчисько в маршрутці шипіло в телефон:
- Придурку, я тебе ненавиджу, ти мені все життя зіпсував! Я через тебе жити не хочу!
А мені думалося, що хтось чіпляється за життя з останніх сил, а хтось отак витрачає його на взаємні образи, розпиляється на дрібниці, затухаючи від найменшого вітерця.
Якимось краєм свідомості я все ж розуміла: її не повернеш. І твердо вирішила, що на похорон поїду, бо і так багато часу (майже два роки) не бачила її. Я не могла змусити себе її провідати! Коли згадала про це, всередині все завібрувало і я ледве стримала сльози, що вже почали різати очі, вимагаючи випустити їх.
Треба дещо пояснити. Уля – дружина мого двоюрідного брата. І хоч він вже більше ніж дорослий ( йому тридцять вісім), але відносини у нас приятельські. У них є син Сергій і донька Таня, причому йому двадцять, а їй сімнадцять. Отже, Таня моя ровесниця. Уляну я пам’ятаю з дитинства, як досить сувору матір, але веселу і життєрадісну жінку. Вона всім приносила тільки радість. А з Олегом вони завжди були єдиним цілим. Оптимізм Улі завжди передавався усім оточуючим. І тільки одна-єдина жінка завжди її ненавиділа – Олегова мати. І вона навіть не приховувала це.
А трохи більше ніж шість років тому, Улі поставили жахливий діагноз – хронічний мієлолейкоз. Років п’ять вона тримала цю чужу істоту в узді, але постійно це робити не вдавалося ще жодній людині. Ніякий оптимізм, ніяке бажання жити не переможе рак.
Приблизно два роки тому Уля з Олегом були на весіллі моєї рідної сестри. Тоді вона була красива, досить повненька, усміхнена. Навряд там був хтось веселіший за неї, навіть наречені.
Вже через кілька місяців почалося загострення. З того часу вона поступово згасала. А півтора місяці тому вона приїхала в лікарню, де регулярно перевірялася весь цей час. Там констатували, що її хвороба з хронічної перейшла в гостру і знайшли в неї запалення легенів. Пройшла пара тижнів, і завідуюча почала вмовляти Олега її забрати ( це при тому, що їй робили крапельниці по сім годин поспіль!). Але він відмовився.
В той же час Уліна рідна сестра передала документи з історії хвороби мінським лікарям. Вони сказали, що її неправильно лікують, що в неї не запалення легенів, а грибок… і якщо його вилікувати, її ще можна врятувати. Лікарі з Білорусії бралися за пересадку кісткового мозку. ( Наталя була стовідсотково підходящим донором).
Почувши про такий висновок колег (про грибок), лікар сполотніла. Адже антибіотики, якими вона її лікувала, протипоказані в цьому випадку взагалі! Вона негайно виписала їй протигрибковий засіб, але пізно… До речі, вона не підходила до Улі весь минулий день, наче тільки й чекала…
Ввечері в понеділок вона сказала Олегу:
- Цю ніч вона може не пережити.
Коли він плакав, сидячи на нашій кухні, в моїй голові гриміли тисячі думок.  Вони билися об внутрішні стінки моєї голови, наче рій лютих бджіл. Хотілося кричати від безсилля та сказу…
Ніч вона пережила. Вона пішла тоді, коли сонце тільки-тільки вийшло з зеніту, встигнувши вмовити його поїсти разом з нею і власноруч нагодувавши…
IV
Наступний день мабуть ніколи не зітреться з моєї пам’яті. Він наповнився скорботою, болем, жалем… до самих країв. Він наскрізь пропах корвалолом і ароматом квітів. Він майорів у кольорах десятків вінків. Він завивав пораненим звіром. Він захлинався в риданнях.
Яка ж вона була красива! Тонкі руки, зовсім трохи бліде обличчя, красива сукня. Сама худенька мов лялечка. На голові шарфик, що прикриває лоб, волосся трохи розкуйовджене, як у сплячої. І навколо квіти, так багато квітів! Троянди, перев’язані чорною стрічкою замість мене поклав у труну тато. Я не могла підійти настільки близько до беззвучно ридаючої Тані, до Сергія, чиї руки тремтіли, до Олега, який не бачив нічого навколо. Я просто не знала, що говорити.
Коли прийшов священик, я вийшла. Рідних там зібралося так багато, що всіх і не вмістити. Я сиділа у дворі їхнього будинку і в голові билася одна-єдина рятівна думка:
«Це все якийсь поганий сон. Зараз Уля вийде і спитає, чого це всі такі сумні». По щоках моїх котилися сльози. Брат Олега, Сашко, обіймав мене, повторюючи: «Тримайся, тримайся»… Я казала щось про несправедливість, про те, що так не має бути. Він погоджувався і заспокоював.
Потім її винесли надвір. Я заклялася, що не плакатиму при Тані. Але не стрималася, бо терпіння моє розсипалося на друзки, розбившись об Наталчині крики крізь ридання:
-Як же тепер мені жити без тебе, знаючи що я могла тобі допомогти?! Ти ж мені життя врятувала, а я не встигла зробити це для тебе! Ти ж обіцяла, що святкуватимеш день народження разом зі мною, ти ж сказала, що дочекаєшся! Благаю, посвари мене в останнє, ти ж завжди це робила, коли я плакала!
На кладовищі було ще гірше.
-Там же холодно, там же темно! Вона ж там буде сама, їй буде страшно!  Улечко, повернись! Мене візьміть, тільки не її! Мамо! Мамо, навіщо вам вона там зараз?! Залиште її зі мною! Вона ж у мене єдина, я ж без неї не зможу!
Вона задихалася (бо вона астматик). Відмовлялася приймати ліки.
-Я хочу її пам’ятати, не смійте!
Заспокоїлась тільки тоді, коли Олег твердо й на диво спокійно сказав:
- Уля б не хотіла, щоб ти отут зараз сконала, заспокойся!
Коли труну опускали в могилу, вона сказала:
- Тільки ти приснися мені, скажи, як тебе там зустріли…
Я була серед тих, хто підходив до могили, кинути землі. Всередині мене була порожнеча, у якій гулким набатом відлунював стук землі о кришку труни. Голова в мене кружилася, я раділа що хтось (здається тато) зняв з мене окуляри. Світ розпливався, але від того якось дивно ставало краще. У скронях пульсувало, серце билося як навіжене…
«Пробач. Пробач, що так і не відвідала тебе» - та думка, яку я адресувала їй, стоячи біля могили.
V
Тієї ночі я спала не більше двох з половиною годин, та й кілька наступних ночей спала погано. Все думала про Олегову матір, яка завжди скаржилася, що на лікування іде багато грошей, а до труни навіть не підійшла… Про життя, яке треба любити лише за те, що воно є. Про Олега, який, розповідаючи про Улю нерідко казав:
-Нам краще. Ми п’ємо ліки. Нам ставлять крапельниці…
І про багато інших речей. Тепер я дивилася на життя інакше. Вона була взірцем для мене, я завжди, завжди її пам’ятатиму!
VI
   Яка матір не бажає щастя своїй дитині? Дивлячись на враз змарнілого сина, Тамара згадувала часи, коли він був вісімнадцятирічним юнаком, перспективним футболістом, що міг би стати зіркою "Шахтаря", "Металурга" чи будь-якої іншої команди, якби не одружився рано й не покинув спорт, аби працювати й годувати родину.
   А тепер, через двадцять років та, що зруйнувала його амбітні плани, пішла назавжди, забравши з собою якусь важливу частину його сутності, забравши іскру з очей, вирвавши стрижень всіх його прагнень.  
   І чи могла вона, його рідна матір, пробачити невістці таке, чи могла вона любити таку схожу на неї онуку Таню, коли поруч є Сергійко, - молодша копія батька? Звісно, що ні! Ба більше, іноді вона сама лякалася думки, що бажала невістці смерті ще майже сім років тому, коли діагноз щойно був поставлений. Хоча навіть тоді Олегові було запізно повертатися у спорт і всі шанси було втрачено...
   Колись вона думала, що відрадою у житті стане молодший син - Сашко. Та в того життя не склалося зовсім, не склалося настільки, що вся численна родина від нього відвернулася. Тамарі було соромно дивитися людям у вічі через нього. Він навіть на похороні примудрився поцупити телефон - той, що належав Уляні. Ех, не такого вона сподівалася від молодшого коханого сина...
   А тепер вона бачила Олега нещасним. І від того ще більше ненавиділа невістку. Він пожертвував заради неї кар'єрою, життям у великому місті, загнав себе у провінційне Курахове. І як вона відплатила?! Де в цьому клятому світі справедливість?! А вже після весілля, коли йому запропонували місце в харківському "Металісті? Чи не вона його відмовила, бо бач не хотіла їхати в інше місто з дитиною?!
  Звісно, їй не хотілося навіть згадувати її, не те, що підходити. Як би там не думали інші, вона має право ненавидіти її через сина!  
VIІ
Минав дев’ятий день, і мрія-душа летіла геть до нового життя. Смійся поки можеш, кате! Ми повертаємось, бо такий він є, круговорот життя! Я ще повернусь! Сильнішою, сміливішою… просто іншою! Ти мене вже не переможеш!
Мрія-душа летіла до кращого перевтілення, залишивши позаду попереднє життя, яке так любила. А разом з ним біль, муки, смерть. І взяла з собою тільки обіцянку… обіцянку приходити у сні.
28 вересня 2011 року

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Таміла Тарасенко, 14-02-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.029433012008667 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати