- Привіт Радо... - прошепотів їй на вухо, підійшовши із заду. Повільно повернула голівку в мій бік.
- А я вас загубила в натовпі. Вже стала думати, що привиділось...
- Напевно не велика втрата, підступна втікачко... мовлю вбивчо-осудливе. Скинула на мене здивовано-розгублені очі.
- Я втікачка? Гадала, це ви мене покинули...
- Я? Могли ж бодай хвилинку почекати... Боряться в мені образа із роздратованістю.
- Не люблю чекати, та й тоді, я була...
- Були Радою, а нині...
- Ви знаєте моє ім'я, - швиденько обриває мене на півслові.
- Так, справжнє! - звучить, напевно, як звинувачення.
- Зовсім ні! - заперечує дівчина. Аделаїда - це ім'я, яким нарекли мене батьки. Воно дуже претензійне, я ж не люблю бодай чимось виділятись. Мені подобається Рада. Яке мені діло до того, хто коли і з яких міркувань мене назвав?! Дивилася мені у вічі й раптом розреготалась. Природність сміху була незрівнянною. Так само внутрішнє переконання підказувало мені, що сміх той нещирий - сміх, який би мав зняти напругу, своєї функції не виконав.
Можливо, й надалі ми б стояли вишукуючи слів у розмові, яка була взята не з тієї нути, а тому не клеїлась, якби не Менахем, про якого, щиро кажучи, й думати забув.
- Дарма ви так категорично відмовляєтесь від свого імені, панно Аделаїдо, ви вирізняєтесь серед загалу й навіть дуже! Це я збагнув, коли мій новий товариш забувши про все на світі кинувся до вас. Він просто летів по залу притягнений якимсь магнітом, чи вищою силою.
- Rany Boski* - вигукнула із запалом дівчина. Ви іще звинуватите мене, що я притягла пана Юрка якимось там флюїдами?
- Як собі хочете, але мусимо послуговуватись наявними термінами, аби висловити свою думку.
Тепер часто говорять про екстрасенсів - людей з надзвичайними здібностями. Їх набагато більше, аніж вам могло би здаватись... До прикладу, я можу ворушити вухами, - дуже швидко зататорив Менахем. Трохи потренувавшись, це, в принципі, може кожен. Бачте, м'яз, при допомозі якого можна ворушити вухами і далі на місці. він нікуди не подівся з тих часів, коли людина подібно собаці мусила вміти "нагострити" вуха, щоб краще чути. Більше ста тисяч років тому, людина втратила цю здатність, а м'яз зберігся.
- А ви бодай уявляєте, як працює наша нюхальна система, - я кинув оком на Менахема-Михайла й зрозумів, що зупинити його, як і Фарата, коли той заповзявся викласти тему, не вдасться, то ж змирився з невідворотним.
- Теж стосується нашого нюхального апарату, вів з запалом Лехман, - пристосування з допомогою якого ми вловлюємо запахи, як звикло на місці, але деякі з нас втратили здатність користуватися ними.
- Чому ви так впевнені?
- Ви уявляєте, як працює наша нюхальна система?..
- Не зовсім, - вже трохи збентежено відповіла Рада-Аделаїда.
- Тоді я розповім вам. Повітря вдихається ніздрями минувши три кістяні перетинки у верхній частині носа. Там воно теплішає і фільтрується. Далі це тепле повітря йде через два отвори, в яких нюхальні органи. Цими органами є дільниці жовтуватої тканини. В цій тканині розташовані нервові волокна і нервові закінчення нюхального нерву. Ці волосини діють як уловлювачі. Свою розповідь Менахем супроводжував аж надто активною жестикуляцією, що в мене було враження, що іще мить, і він захоче нам наочно демонструвати усі ці волокна.
Від подальшого Менахового викладу нас врятував Фарат, що виплив із натовпу.
- Ти з глузду з'їхав! - накинувся він на нещасного Михайла, - внизу столи ломляться від наїдків і питва, а ти наших дорогих гостей тут баєчками кормиш... І далі.
- Знайшлась наша згуба... Приємно!
Аделаїда зупинилась, запитально глянувши на Андрія.
- Світ наш дуже вузький, шановна келєжанко, пояснив той, - коли Юрко розповідав про свою нічну пригоду, промайнула думка, що це могла бути панна Аделаїда, - мовив Фарат, очолюючи наш марш до великої зали.
... Великі й виразні оченята не переставали переслідувати мого приятеля.
- Усе просто, - відповів зі своєю незмінною посмішкою, - не знаю більше таких замріяно загадкових людей...
- Але ж ми з вами лишень раз чи два зустрічались... Це дає вам право на висновки?!
- Боронь Боже! Це лише припущення.
- Лиш здогад, що саме панна Аделаїда є цією загадковою осібкою, яку ти, старий львів'янин, зумів загубити у рідному місті, ну, а те, що опинились у цьому товаристві додаткове тому підтвердження.
Біля столу наїдків Фарат, як справжній естет, виявився гурманом - усім накладав прихвалюючи це, чи інше блюдо, так, що через хвилину ми стояли з пластиковими тарілками, які ледь утримували в руках. Врешті вмістились позаду колони, там не було столика, зате свої величезні тарілки ми зуміли примостити на металевій балюстраді, вони перебували постійно в русі, то ж ми були чимось схожі на балансуючих циркачів.. Лише Аделаїда десь запроторила свою тарілку залишившись з великим бокалом червоного вина.
- Як я зрозумів з розповіді Юрка, ви когось шукаєте в нашому місті., - не відступав від дівчини наполегливий Фарат.
- І так. І - ні. Вона зробила декілька глибоких ковтків вина.
- Фарат першим побачив, що дівчину заносить.
- Може на нині забави вистачить. Здається, в такому стані вона від тебе нікуди не втече... - шепнув на вухо. Це була слушна порада і ми якпошвидше покинули цей славний будинок.
Аделаїда не перечила, коли взяв таксі і повіз її до себе.
Коли я, врешті, знайшовши якісь різномасні капцюрята й запропонував своїй гості, а іще коли приготував каву, вона й зовсім одомашнилась. Можливо нині не будеш такою мовчазною - щось розповіси про себе. Здвигнула худенькими плечима.
- Мені ніби й немає про себе що сказати. Усе, що було зі мною, воно ще деякий час тяглося за моїм життям, ніби хвіст за кометою, спричиняло кілька наслідків, а потім розвіювалося, мов той самий хвіст.
- Але ж ти сама не хвіст. Ти - нікуди не загубилася, - піджартував...
- Так, знаю. Та це, з "кометою", я про себе давно надумала. Якось дивно живу - завше чекаю, поки щось промине... для мене теперішнє це уже майже минуле... Якби не вмію жити в дні сьогоднішньому...
Чи це вона перш ніж сказати подумки перекладає з польської? Чи може така своєрідна в неї манера розмови - допоки не вловив...
- В цьому місті я колись зустріла жінку, яку любила. Дуже любила. Це любов завжди повертає мене до цього міста.
- Вона далі живе в цьому місті? - запитував механічно, оце вперше розмовляв на подібну тему...
- Хіба я знаю? Вона змінила помешкання. Чи переїхала в інше місто чи країну? - того ніхто не знає.
- Та я продовжую шукати її. Знаю точно: Іванка - єдина жінка, яку я любила. У всіх останніх, яких зустрічала пізніше, лиш намагалась знайти її...
- Я дихала нею. Влаштовувала істерики, якщо хоча вечір проводила не зі мною. Ще не знаючи, що це кричить моя ревність.
Ми були такі різні - вона - порив, я - спокій. Вона впевненість, я - вічний сумнів у всьому і вся.
Не знав як мені ставитись до тих звірянь, в моїй життєвій практиці жінка вперше говорила про любов до іншої жінки, тому відмовчувався.
- Іванка - талант. Вона сильна. Вона переможниця! - захоплювалась загубленою подругою Аделаїда. Сиділа опершись підборіддям о бильце крісла. Навіть у тій простенькій своїй позі була дуже гарна. Вона мене страшенно приваблювала, та водночас для мене була якби людиною з іншої планети, до якої не знав як і підступитись... В якусь мить Аделаїді здалось, що слухаю її не надто уважно, тому встала й поплила на мене. Вона, справді,плила, мов хмарина, прямувала дуже повільно, й дуже м’яко погойдуючи стегнами, що перетворювало кожну мить її ходи на об’єкт пестливих її лестощів самій собі, потайливих і нескінченних. Залізла з ногами на канапу. Обхопила обидві мої руки, й не випускаючи моїх очей з поля зору, дуже серйозно, а іще повільно, якби боялася, що я бодай щось опущу, продовжувала.
- Її батько помираючи від раку прийняв хрещення. Мати стала віруючою. Але вона сказала, що це не може вплинути на наші стосунки, що вона по-справжньому мене любить.
Не знав, як поводитись з нею - обійняти, приголубити? Усе ж наважився пригорнути її до себе. Трохи зсуваюся донизу, й відчуваю, як наростають у мені цілком незнайомі почуття - я увесь ціпенію, тремчу, обливаюсь потом чи то від ляку чи від пристрасті. Але вона вмощується у мене на грудях і я оповитий найпалкішими й найніжнішими обіймами, в які мені будь-коли доводилось потрапити. Гадаю ніколи доти мені не траплялася жодна людина, вигляд якої був би настільки обманливим, як у Ради... За першої зустрічі вона виглядала слабкою, скромною, непримітною, зовсім непоказною, маломовною і якоюсь звично-непримітною. Зараз же й не уявляв, що може бути так добре й затишно лише упавши в дівочі обійми. Чомусь згадалось, що англійці так і кажуть: "впав у кохання..." Доторкнувся до неї справжньої, й одразу ж відчув, яка вона інтригуюча, яка владна, як швидко затягує у сіті своєї звабливості.
Не сплю давно. Над гущавиною парку, що у нас під вікном, ніч рідшає якимось невиразно багряним світанком З непритомним карканням пробуджуються зі скандальними криками невдоволені ворони, розбуджені симптомами фальшивого світанку. Вони зриваються з насиджених місць, роблять хаотичні кола по якомусь невиразно рудавому небу. Напевно, так і не зорієнтувавшись, далі обсідають свої гілки. Щось схоже на базарну перепалку, коли міліція нараз проганяє торговців. Та коли помилкова тривога вгамовується, птахи заспокоюються - ніхто не порушив місце їхнього гніздування. У мене ж залишився внутрішній неспокій.
Ранок. Сонце вставало лінькувато. Трохи здивувало. В цю пору року ранок не робить довгих розтяжок.... Глянув у Радині оченята. Були оксамитові, такими бувають лише темні очі, але її очі мали незвичну барву - якби замішані зі стоячої води і змішаного мулу, нічого не було в них у цю мить, крім сонної ніжності.
-----------------------------------
* Rany Boski - Рани Христові! (пол). Поляки часто вживають цей вислів, аби підтвердити важливість якоїсь події.
