Айна, в перекладі з туркменської, весна, в Прикопетдажжі надзвичайно мальовнича, але сказати лише це, означає, що нічого не сказати, бо весна скрізь: це пробудження природи, це початок новому життю, це надія на добрий урожай. А тут весна - вибух, але не руйнівний, а животворний: бо кожній рослині, кожній комасі, кожному живому створінню відміряло природою тут надзвичайно короткий час на свій вегетативний розвиток – від квітки до зернини, від личинки до жучка – лічені дні. Тому пустеля весною, за однісіньку ніч, вкривається казковим різнобарв’ям. Рівнина, аж до самісіньких гір, та й самі гори, вкриваються кольоровим покривалом із червоних і жовтих азійських тюльпанів та кроваво-червоних маків. Своєю буйною красою вони поглинають навіть зелене молоде листя та поодинокі голі кущі саксаулу. Вся земля навкруги, аж до самого обрію, квітує. Людині, вперше потрапивши в ці краї весною, здається, що вона заблукала серед раю. Квіти тюльпанів мають довгу і міцну ніжку, а листя маленьке і приземисте, якщо сісти серед цього буйства, то в людини будуть тирчати лише голови над цією красою. Гудуть бджоли, шершні та інші, одному Богу відомі комахи. Вони рояться серед пелюстків і тичинок, поспішають насолодитися цим Божим даром. В осоці кой-де кучкуються черепахи, відшукуючи партнерів для шлюбних ігрищ. Придивившись, можливо навіть побачити юрку, коротеньку змійку Стрілку, але бережи вас Господь від її укусу. Поодинокі камінці в цю пору краще не чіпати. А якщо дуже закортить подивитися, що там під камінцем лежить, то спробуйте обережно підняти його і ви обов’язково побачите малюсінького, майже прозорого блідо-жовтого скорпіона, а то й ціле сімейство.
За два тижні ця вся краса блідне і так же миттєво зникає, як і народжується, під вже високим, безжальним, пекучим сонячним промінням, і лише лисини такирів ніколи не змінюють свого одвічного вигляду – порепаного мертвого солончаку.
Дівчат тут часто називають іменем весни – Айна. Вони, як і квіти, жадібно тягнуться до сонця. Дорослішають швидко, а ще швидше в’януть. Тому заміж дівчат видають ще дітьми, а доки чоловік назбирає кошти на калим, їх повертають в родину, по закону Кайтарми, і лише дівчата з цивілізованих родин, котрих батьки завбачливо віддають на навчання до держуніверситету, мають умовно вільний вибір свого судженого, вони то і являють собою емансиповану порість сучасної кращої половини туркменської нації. Дівчата туркменки, маючи європейський профіль обличчя, ззамолоду всі, як на підбір, надзвичайно гарні і лише смугла шкіра та чорний колір волосся виказують їх тюркське походження. Дивно, але іноді дівчата бувають з голубими, як Егейське море, очима. Ні, це не альбіноси. По приданню, це залишки генів від гвардії Олександра Великого. Його воїни, завоювавши Парфянське царство, залюбки брали в дружини місцевих, божої краси, дівчат.
- На вихідні ти зафрахтований якимось великим цабе з Ашхабаду, - видаючи шляхові листи, поставила Толічку перед фактом диспетчер.
- Не розумію, - здивовано буркнув він вглядаючись в уже отримані документи.
- Зайди до начальника, він все детально розповість.
- А як же з вивозом людей в суботу?
- Іди, іди, він все скаже.
Начальник автобази розмовляв по телефону.
- Я зрозумів. Добре, добре. Сухане Бабаєвичу, не хвилюйтеся, автобус, рівно о восьмій, буде на стоянці біля телецентру. Шофера я зараз інструктую. Він обережно поклав слухавку.
- Ти все чув?
Толічка стояв мовчки чекаючи на інструктаж.
- Завтра в Ашхабаді, на стоянці біля телецентру, на тебе буде чекати якийсь урядовець і скаже куди треба їхати. Вивозом людей я займуся сам. Господар вимагає від тебе повної зібраності, ввічливості і, бездоганної поведінки. Повезеш родину начальника Туркментелебачення і радіомовлення на джерело, в Арчман. Май на увазі – це номенклатура ЦК. Ти маєш честь представляти наш колектив на самому верху, - начальник слова карбував, ніби забивав цвяхи в голову Толічки. – Зрозумів?
Толічка мовчав.
- Там будуть і молоді дівчата. Поводь себе чемно. Бо вже аж до нас, сюди, дійшли чутки про твої полюбовні каверзи.
Толічка стояв червоний, як варений рак.
- Тобі що, дівчат не вистачає? Ой візьмися хлопче за розум. За тобою ж Лариса сохне, ти мабуть осліп! Не то золото, що блищить! Ти мене зрозумів?
- Зрозумів.
- Давай, готуй автобус у дорогу.
Тільки но автобус скерував на стоянку, як до нього підійшов атлетичної зовнішності чоловік. Побачивши за кермом молодого хлопця, та ще й уруса*, здивувався.
- Ти від Сухана Бабаевича? – суворо, не привітавшись, запитав він, пильно вдивляючись в очі шофера.
Толічка чемно привітався.
- Так. Я готовий бути корисним вам.
Чоловік примружившись, все ще недовірливо дивився на хлопця, а потім нерішуче зайшов до салону.
- Це так несподівано, як на мене. Такий молодий і тобі довірили таку важливу справу.
- Заспокойтесь, в мене перший клас і я чемпіон з ралі Групи Радянських Військ в Німеччині. З пафосом і не без зазнайства, трохи прибрехав Толічка, підкреслюючи свій професіоналізм недовірливому клієнту. Відмова від його послуг могла б загрожувати втрату авторитета самого Господаря, а цього допускати неможливо.
- А-а-а. Гонки-шмонки. Це добре.
На обличчі чоловіка засяяла посмішка.
- Мене звати Ораз, - чоловік простягнув руку.
- А мене Толічка.
Чоловіки потисли руки.
- Толічка? Кумедно. Тоді рушаймо, Толічка.
Ораз чомусь зацокав язиком, відганяючи від себе останне почуття сумніву.
Вони зупинилися біля розкішної оселі, що утопала в цвітінні гранатових деревовидних кущів. Ворота миттєво відчинились. Їх вже чекали. На подвір’ї заворушилися люди. Жінки, вбрані в національний одяг, стояли осторонь перемовляючись між собою. Чоловіки спішно почали підносити до автобуса ящики з поклажею. Невдовзі їх вже накопичилося чимало. Толічка взявся лаштувати ящики на задньому сидінні. Коли, казалось, що все було влаштоване і можна було вирушати, молодий хлопець підвів до дверей здоровенного довгошерстого цапа. Той повсякчас намагався вцілити гострими, як військові штики рогами, свого погонича. Хлопець спритно ухилявся, міцно тримаючи в руках мотузку.
- Стій, стій! Ви що, і цапа берете з собою?
Толічка грудьми затулив дверний прохід.
- Цапа в автобус не пущу!
Худобина, ніби учувши рятуючі слова, жалісно за блеяла і випорожнилася дрібними чорними котичками.
- Автобус не кошара, тут будуть сидіти люди.
Туркмени гомоніли поміж собою невдоволено зиркаючи на шофера. Нарешті до автобуса підійшов сам – Великий Цабе – начальник Туркментелерадіо, як зрозумів Толічка. Що він є самим поважним із присутніх, було видно відразу по його представницькій зовнішності. Великий Цабе був невисокого зросту з короткою і товстою шиєю на якій кавуном сиділа голова в тюбетейці. Величезне черево дивним чином тримало неймовірного розміру штани, черево випирало вперед так, що бідолаха, для рівноваги, трохи відхилявся назад, ніби тримав перед собою наповнений борошном лантух. Маленькі пухкі руки були ніби пристебнуті до його незграбного тулуба. Він щось запитав у хлопця з цапом. Той відповів і показав вільною рукою на Толічку.
- Салам алейкам, - привітався Великий Цабе.
- Ва-алейкуми салам.
- Мі, козел, будєм кушіть. Вкусний чорба будєт, - майже проспівав Великий Цабе голосом схожим на вранішню молитву імама.
Ораз стояв осторонь і лиш спостерігав за всім дійством, та коли ситуація ось-ось мала вийти з під контролю, підійшов.
- Толічка, Толя джан, це ж безоаровий козел, - він глянув на Великого Цабе. - Це подарунок товаришу Мамедову від вдячних пастухів з гір на його день народження. Гірський козел, розумієш? Такого смачного м’яса, ти, можливо, уже більше ніколи не покуштуєш в житті. У Товариша Мамедова свято. Дозволь пустити козла в салон?
Толічка поступився. Чоловіки, під гучний сміх, втягли козла.
На передніх сидіннях всілися музики з дутарами* в руках, далі сидів товариш Мамедов з домочадцями-чоловіками і гостями чоловічої статі, а там, в глибині салону, поряд з козлом, усілися жінки. Автобус, набираючи швидкість, пробирався вуличками передмістя до заміського шляху.
Бездоганно асфальтований і рівний як стріла шлях, безкінечною стрічкою простягнувшись до самого Каспію, мчав автобус в оманливу далечінь недосяжного обрію. По обидва боки, стільки сягнеш зором, червоним розсипом миготіли тюльпани. Музики, піснями під звуки дутар, умиротворили подорожніх, та й самі вже ледь утримували кошлаті папахи на неслухняних головах. Вже далеко позаду залишився Безмеїн з височенними курними трубами цементного заводу. А попереду от-от з’явиться утопаючий у виноградниках Геок-Тепе – центр всієї виноробної промисловості Туркменістану. Хто не пив духмяного, солодкого і в міру хмільного геок-тепінського вина, той ніколи не відчує неповторного смаку і щедроти цієї Богом обласканої землі.
Дивно, але Геок-Тепе проїхали без зупинки. Подорожні дрімали, лише козел час від часу жалісно мекав. Не доїжджаючи Бахардену товариш Мамедов, витираючи тюбетейкою спітніле чоло, нарешті подав голос:
- Шопр, а шопр. На раз вилкам давай в гори. Купатися на озері під земле й будім.
Толічка зрадів цій ханській щедрості Великого Цабе. Він давно хотів побувати на Бахарденському підземному озері, цьому дивовижному створінні Матінки Природи, та все не складалось. І ось нарешті мрія здійснилася. З’їхавши на путівець, дрімоту подорожних, як рукою зняло. В автобусі стояв гомін збуджених тряскою людей. Забравшись в глиб межигір’я, дорога скінчилася кільцем для розвороту. Толічка зупинив автобус. Чоловіки, розім’явши кістки, порадившись, дістали раніше заготовлені смолоскипи і пішки рушили в гори натоптаною стежкою. Жінки залишились готувати їжу.
Стежка раптово скінчилася перед темною плямою, це більмом дивилася на них прірва, яка, серед завмерлого віковічного каміння, з давніх-давен приваблювала шукачів пригод. Чоловіки, один за одним, почали зникати, немов пірнали в потойбічний світ. Толічка з острахом і цікавістю пірнув за ними.
Запалені смолоскипи тьмяним світлом міряли простору печеру, що стрімко опускалась донизу. Стіни і стеля над головами були хвилясто-гладенькими, немов облизані могутнім язиком первісної розплавленої магми. В ніс тхнуло гидотним смородом сірководню. Вони ступали кимось вирубаними в застиглій лаві незугарними східцями. Поодинокі звуки голосів поглинало підземелля, тому здавалося, що спускались глухонімі привиди. «В таких печерах мабуть жили первісні люди», - чомусь прийшло на ум Толічці. Нарешті смолоскипи освітили величезну залу котрою скінчилася печера. Підлога залу була гладкою і прозорою, вона віддзеркалювала на стелю химеру підземного царства природи.
- Доки смолоскипи не згасли, будемо купатись, - знімаючи поспіхом одяг промовив Ораз. – Тут температура води завжди одна – плюс 38 градусів. Сірководневого смороду вже не відчувалося – принюхалися. Толічка невпевнено став босою ногою на чорний, як смола, пісок. Дзеркальна підлога, на стільки вистачало зору, тонула в далечі підземелля. Оголені тіла «привидів», один за одним, поглинала мертва рідина підлоги. Дзеркальна поверхня озера, ледь її торкнулися купальники, ожила широкими колами хвилястих розводів, що гойдаючись ховалися десь там, в безкінечності. Збудження зникло. Люди не хлюпались, як завше на пляжі, а смирно стояли по шию в теплій, прозорій рідині, насолоджуючись Божою благодаттю.
- Мамед ага, а де межа цьому озеру? - запитав Толічка товариша Мамедова.
- Аллах а дин знає.
Ораз, ні на крок не відступаючи від товариша Мамедова, добавив: - Люди з органів досліджували… Сказали: губиться в глибині гірського хребта, десь на території Ірану.
Тепла вода, сірководень в суміші з радоном, швидко зморили купальників.
- Досить, - застеріг Ораз глянувши на годинник. – Більше ніж пів години тут затримуватися не можна – шкідливо.
Одягнувшись, вони вирушили у зворотному напрямку. Товариш Мамедов важко дихав, його підтримував Ораз. «Не легка робота охоронця», - подумав Толічка.
Попереду блимнуло світло полуденного сонця.
