Закашлявся. Поворушився під ковдрою, схилив голову аж на край ліжка, “хг-хг-кхи” – прокашлявся ще раз і повернув свою кудлату поморщену мармизу назад на подушку.
Ти мене чуєш?
Ти, ти, жінко, ти мене чуєш? Навіть не думай! Тобі вже його жаль, правда? Кашляє, постарілий, помарнілий. І ти би вже його пошкодувала, вже би все пробачила - оці крики і образи,які щойно розривали повітря і потрясали стіни вашої кімнати, усі принизливі,зневажливі слова -усе б пробачила і помирилася з ним?
Ні, навіть не думай про примирення! Чуєш!
В тобі, жінко, живе найприкріша в світі істота – ота твоя біла і пухнаста доброта, ота твоя теляча впевненість, що все має бути добре, а ти це все “добре” маєш зліпити своїми руками, своїми думками, своїм життям цілим. Ти вже наліпила, помилуйся. Бачиш, яке воно файне, твоє творіння? Бачиш? Чого не хочеш дивитися? Напам’ять знаєш? Оці зморшки, оці скаламучені очі, оцю кустрату бороду... Зауважила, яким невпевненим став твій коханий останнім часом? То зголить бороду, то знову відпустить, два тижні ходить, наче бомжик, страшнуватий і колючий, потім починає ту проросту щетинку підголювати, щось наче красиве з неї ліпити. І знову зголює...
Бач, жінко, ти все не хочеш мене слухати. Кажеш, що ти не така, кажеш, що я стерво останнє, а ти – інша, і мого голосу в тобі нема. Є, дорогенька моя, є. От тільки не хочеш слухати. А я таки маю рацію.
Що? Нині ти вже не така категорична? Не затикаєш вуха пальцями? Та й дійсно, чого їх затикати, коли я – просто твій внутрішній голос, вуха тут ні до чого...
Нині ти вже сама багато розумієш, нині ти вже теж дивишся на свого чоловіка, як на... порожнє місце? Ні! На порожньому місці ще деколи трава пробивається, є надія! Я підкажу тобі, з ким його можна порівняти. Ти дивишся на нього, як на старий закопчений баняк, у якому баба в селі варила їсти худобі. Мила його тільки зсередини, от усе, що википало і бігло по стінках назовні – навіки зачорніло, припечене вогнем...
Щось у ньому варити ще? Ні, не будеш. Википіла вся твоя надія, випарувалася любов і доброта, чорним гаром впали на дно мрії, з яких ви починали життя. Відчищати? Ні, ти вже не хочеш і не будеш його відчищати. Ти більше не віриш у свою всемогутність, ти більше не говориш про силу почуттів. Бо почуття втратили силу. Як квіти – згасли, змарніли, всохли. Бо не мали води і сонця, не мали ... надії не мали... і любові.
Ти більше його не любиш. Просто – не любиш. Ти так довго не вірила мені, коли я це тобі відкрила, ти тоді аж захлиналася, ти кричала – ти не вірила.
Потім тобі те ж саме сказали інші люди – дівчинка, з якою ти потрапила і одну лікарняну палату. Якій ти висповідалась так, як ніколи нікому – до дна, до останньої крапельки сумніву, до тремтіння у пальцях...
Вона була першою, хто проголосив тобі той вирок уголос: ”Ви його не любите.” Це не було питання, це було тихе ствердження блідої дівчинки з живими чорними очима. Дивилася уважно і сумно, була при тому така серйозна, наче долю твою прочитала, непросту дуже долю, і мусить повідомити тобі правду. Може, для тебе навіть дуже страшну. З таким виглядом лікар повідомляє про смерть – ми зробили все, що змогли, на жаль, організм не витримав... І це було повідомлення про смерть – для тебе. Бо вмерла любов. Уже вмерла. А ти все ще не вірила, а ти ще її намагалася напоїти водою, принести їй квіти, аби вона втішилася, усміхнулася. Не втішиться. Її вже нема.
Тільки ти тоді не повірила. Ти тоді так палко заперечувала і переконувала ту дівчинку, що вона помиляється. Вона навіть не сперечалася. А так само уважно, серйозно дивилася на твоє емоційне збурення, на твоє маленьке локальне торнадо, а тоді лише тихо додала: “Ви зараз цього не розумієте. Але Ви зрозумієте”.
Коли ти почала розуміти? Ти отримала перший удар розуміння, який збив тебе з ніг, розтрощив твій світ і тебе саму на друзки, ти вже знала... бо він змусив тебе зробити аборт. Вбити дитину, яку ти так хотіла залишити.
І ще й дивувався – усі баби роблять аборти, і не один, і нічого страшного, чого ти в істерику впадаєш?
Дивувався і не розумів того кінця світу, який наступив у тобі. І коли в сльозах, з болем і відчаєм ти намагалася йому пояснити, який страшний гріх ти вчинила, і як тобі явилася до деталей виразна картина – підтоплена в болоті ікона Матінки Божої у той момент, коли твоє нутро вишкрібали холодним металом вправні руки лікаря, він погладив тебе по голові, як надмірно розплакану дитину, і сказав… що нічого страшного не сталося.
Його світ не закінчився і не розвалився.
На другий день ти трохи прийшла до тями, могла вставати і ходити, хоча ти таки стікала кров’ю. З лікарні ж утекла відразу ж після операції, не отримавши жодних порад лікаря, не чекаючи жодних документів. Дурепа ж така, життям же своїм ризикувала! Просто ж могла впасти на вулиці і вмерти від кровотечі!
А цей твій бовдур коханий що зробив? Ти ж, як дурнесеньке телятко, втішилась, що він узяв тебе погуляти! О, таки треба дожити до такого щастя – гуляти містом попід руку із власним чоловіком. Ти хоч бачила себе зі сторони? Тобі ця прогулянка – велике диво і щастя? О, дівчино, з самооцінкою у тебе давно проблеми, ти знаєш? За таке щастя ти йому все пробачила? А він? Як він з тебе посміявся, ти зрозуміла? Завів наче в гості до друга, навантажився якимись ящиками, бо то йому треба для роботи, а потім - просто так, знічев’я, дав тобі у руки отой візочок із ящиками, щоб ти відвезла додому. А в нього справи, він ще має кудись сходити.
І ти, остання ідіотка, з усіх сил, які ще трохи в тобі були, поперла того воза додому. А потім, дома, тихо помирала від кровотечі (бо ж тільки день після операції!), не могла встати. Потім кудись спливав з перед очей світ, гаснув у білому молоці, розчинявся, тонув у чорному масному морі...
Що, не говорити? Не нагадувати? А хто тобі це нагадає? А хто буде тебе вчити, якщо ти такого уроку не затямила?
Так, я стерво, ще й яке стерво, тільки твоя біла і пухнаста подружка-доброта, яку ти в собі так любиш і плекаєш, яка тобі щоразу відчайдушно бреше про “все буде добре”, ти ж бачиш, до чого тебе довела? Жени її від себе подалі! Жени! Послухай правду, роззуй свої очі, та думай трохи мізками, а не тільки серцем, дурепище! Ти ж бачиш сама, що та доброта зробила з твоїм серцем?
Вже навіть воно, твоє серце, відмовляється вірити у цю любов!
Так, ти вже починаєш розуміти, що то така дуже однобока штука. То як тінь, вона падає лише в один бік, і хтось лишається в тіні, а хтось – грітися на сонці. І ти – в числі тих, що лишилися у затінку. Тих, що чули про сонце, та ніколи його не бачили. Бо... ідол твій його заступив, твій обожнюваний коханий. Так, так, саме він став ідолом, і ти сама з нього цього ідола зліпила.
Що, вже втихомирилася, не бунтуєш?
Чого скисла, дівчино, не хникай, тут воювати треба, чуєш!
О, вже все, доспівалася, аж голос захрип, і говорити не хочеш, і думати не можеш. Не хочеш? Що ти сказала? З ким не буває? Загуляв на морі, курортний роман – і все це тобі отак – з ким не буває?
Йой, ґвавт, ту жінку треба трясти, аж поки все терпіння з неї не витруситься. Як можна таке терпіти? Загуляв, та ще й не з однією – з двома, одна йому не посмакувала. З моря вернувся – ти ж відразу відчула, що саме з ним було, ти ж звірячу інтуїцію маєш, ти ж відчуваєш усе, що з ним відбувається.
І що? Ти знову пробачиш? Серце у тебе велике. А, пробач за приземлену раціональність, а що стосовно інфекцій? Як твоє недоздохле здоров’я на це зреагує? Ти ж цілою армією пігулок тримаєш його на плаву, як же то йому буде? А СНІД, думаєш, тільки в рекламі про презервативи існує? Чи тобі вже геть усе байдуже і ти вмерти чимскоріше хочеш?
Ти ж у самому розквіті сил і душі! Ти – створіння Боже, чому себе так занедбуєш?
Ні, дівчино, бач, я вже дівчиною тебе стала називати, я тебе не покину. Я буду з тобою. Хай дивуються усі. А я тобі зубки підточу, нерви твої погартую, причиню дверцята до твого великого серця. Переоблік у нас, переоблік. Міняємо вісь. Капітальний ремонт.
Я не дам тебе образити, не дам тебе скривдити. Та ти і сама не дашся.
Ти ж уже зрозуміла все? Зрозуміла?
Виходь на сонечко. Ідол твій усохся і упав.
Пора самій сяяти і бути сонцем!
Пора!
