Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43637
Рецензій: 85044

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Обмін

© Елен Тен , 04-02-2014

Легкий блюз, розтікаючись повітрям, огортав маленьке набережне кафе сонливим спокоєм. Сутінки вже практично проковтнули місто, лишивши на обрії кілька широких криваво-жовтих смуг. «Вийшла б непогана картина», - подумав Антон, окинувши пейзаж оком колекціонера. Так, за своє життя він зібрав багато колекцій: фірми, автівки, картини, навіть жінки. Тільки жодна з них більше не поповниться новими екземплярами…
З дитинства Антон ненавидів дві речі: фруктове морозиво і бути в чомусь не першим. Переломний момент настав тоді, коли він зустрів її. Ангеліну… Перша поразка чоловіка, який раніше ніколи не програвав.
Він завжди насміхався з оспіваного поетами кохання, кидаючи слова зізнань на вітер. Почуття обов’язку відторгалося його організмом наче чужорідний орган. Він їв на сніданок тушковані розбиті серця. Аж доки не втратив власне…
Антон закохався у неї по розірваній фотографії. Вітер безжально пошматував афішу, з котрої на нього дивилася жінка, від якої він не міг відірвати погляд. Вона одразу стала мрією, і одразу нездійсненою. Він сотні, тисячі разів бачив ці очі на екрані телевізора, але вперше зустрівшись з нею у реальному житті, відчув, що не знає, що сказати. Як передати те, чого і сам не розуміє?
Ангеліна була не одна. Червоною доріжкою вона крокувала у супроводі елегантного молодого чоловіка – супутника не тільки на цей вечір, але й по життю. Антон вийшов наперед і подарував їй квіти. Червоні троянди. Не мільйон, але й за цим би не стало діло. Він міг засипати, дарувати і дивувати. Але не ризикнув би. Вона не зводила очей зі свого супутника. Де гарантія, що акторка дивитиметься на нього так само. А тому він сказав лише кілька сухих компліментів, дякуючи Ангеліні за акторський талант. Жінці, про яку знає все, і яка про нього нічого не знає.

Антон дивиться на годинник і кладе на стіл, поряд із келихом бурбону, зменшену копію тієї афіші – фотографію не найліпшої якості, зроблену того дня, коли він назавжди змінився. У нього є безліч її зображень, але це, перше, найрідніше. Що з того, що він не розповів їй про свої почуття? Він довіряє діям більше, аніж словам.
Хвилини, ніби бігуни. Сьогодні час до нього особливо безжальний. Як і до Ангеліни. Вона наче пісочний годинник. З неї теж витікає життя. Її час спливає, біжить марафонцем. Фініш вже близько…
Зйомки за кордоном, у крутого режисера. Усі пророкували появу нового блокбастеру. Проте Ангеліна привезла із диких африканський хащів не тільки славу, але й смертельну хворобу. Хворобу, ліків від якої не мають не  тільки наші, але й іноземні лікарі.
Антон має фінансову імперію, гроші. Але інколи це нічого не варте…
- Я не вмію робити дива, - розводить руками чергове світило закордонної медицини. – Це до нього, - показує рукою на ікону.
- І до нього, і до вас. Я віддам все, що потрібно.
- Ви не можете віддати їй своє життя.
«Старий німецький пень помиляється, - нервово посміхнувся Антон. – Я можу і це…»

- Я цього не робитиму, - заявила Антонова двоюрідна сестра – молода брюнетка із крижаним зміїним поглядом.
«Це прогрес», - вирішив Антон. Вона вже не кричить і не обзиває його божевільним. Отже, готова вислухати.  
Оксана – покруч, в чиїх жилах намішаний добрячий коктейль. Присутня там і циганська кров, з якою їй передалися знання, котрі сестричка прагне не афішувати.
- Ти хоч розумієш, про що просиш? – голос уже спокійніший, але напруження не спадає.
- Я не боюся ризику. Інакше б не став тим, ким є.
- Це не ризик, а…, - вона не договорила.
- Продовжуй.
- Самогубство.
Як вона не розуміє? Йому просто треба, НЕОБХІДНО, щоб Ангеліна жила. Навіть якщо він її не бачитиме, не чутиме її голос, не відчуватиме поряд   дихання.
Антон дістав із кишені піджака чекову книжку і ручку.
- Назви будь-яку суму. А потім зроби те, про що я тебе прошу.

- Бажаєте ще чогось? – забираючи зі столу брудні тарілки, запитує Антона миловидна офіціантка.
- Так. Фруктове морозиво.
Лишилося кілька годин, і він проведе їх, як захоче. Робитиме те, чого ніколи раніше не робив. Йому не обов’язково бути коло Ангеліни. Закляття вже діє. «Вороття немає», - показуючи на годинник, сказала йому сестра.
Принесли десерт. Антон набирає повну ложку кольорового морозива і одразу ковтає.  Можливо, йому ще сподобається цей десерт. Ймовірно, раніше він просто не розумів його смак. Як багато чого не розумів у цьому житті. Але намагався. Чесно…  

Коли годинник пробив рівно південь і заставлену квітами палату залило сонячним світлом, жінка з порцеляновою шкірою зробила те, чого від неї вже ніхто не очікував – розплющила очі. Над Ангеліною бігали люди в білих халатах, метушилися, міряли тиск, робили аналізи. Чоловік тримав її за руку і не відходив. Вона бачила в його очах сльози і сама плакала, бо вже втратила надію ще раз побачити ці очі.
- Ви видужуєте. Це диво, - перевели їй слова лікаря-іноземця.
- Бачите! А ви вже вважали мене безнадійною.
- Диво! Диво! – махав він руками.
Ангеліна засміялася.
- Дива існують. Я ж вам казала.
Вона відчувала, як по виснаженому хворобою тілу веселими струмочками розливається енергія. Похмура палата наганяла сум і депресію. Білі стіни чавили на мозок, моторошно тріщали прилади, як дроти під час короткого замикання. Хотілося затулити вуха або повикидати звідси увесь цей непотріб. А ще  вирвати з пам’яті місяці тяжкого забуття і ту рівну лінію на моніторі, яка переслідувала її не в одному страхітті. Навіть квіти в цьому місці пахнуть якось не так. Неприємно, чи що?  Вона більше не могла тут знаходитись.  Лежати в ліжку і переглядати пресу, переважно іноземною мовою.
- Знайди щось наше, - попросила вона чоловіка, і до вечора на її журнальному столику лежав   новий стос. Рідні букви, знайомі слова, новини про життя, з якого вона випала майже на три місяці. На перших сторінках кількох видань інформація про смерть українського магната, бізнесмена року і практично мільйонера.
Ангеліна дивилася на його знімок і щось її не відпускало. «Де я бачила цю людину?» - запитувала вона себе, але так і не могла знайти відповідь.
- Навряд чи ви були знайомі, - сказав їй чоловік. – Наскільки я знаю, він ніколи не спонсорував мистецтво.
- Що тобі про нього відомо?
- Пишуть, що у нього була величезна імперія, але не лишилося спадкоємців.        
Ангеліна загорнулась у теплу мереживну шаль, притулилася до чоловіка, поклала голову йому на плече. Він забрав у неї з рук газету. Згорнув і кинув на журнальний столик.
- Я десь його бачила, - заплющуючи очі, прошепотіла вона. -  Ти ж знаєш, у мене гарна пам'ять на обличчя.

Хоч якою великою людиною ти вважаєш себе за життя, після твоєї смерті лишається всього-на-всього  купка не надто потрібних речей, які легко розпихати по коробках.
- Все? – запитав свого напарника Василь, забираючи з підлоги останній дерев’яний ящик.  
- Майже, - Микола підійшов до робочого столу із червоного дерева. Хотів зазирнути у шухляди. Але всі вони виявились зачиненими.
- І куди все це тягти?
- На вулицю. По речі приїхала машина.
- Хто їх забирає? Родичі? – продовжував допит Василь.
- Не знаю. Я ніколи не чув про його рідню.  
- Він виглядав молодим і здоровим. То від чого він помер?
- Шефу стало погано прямо в кафе. Кажуть, у нього знайшли якусь рідкісну хворобу. Африканську, чи що.
- І кому дістанеться усе його добро? – вони були маленькими людьми у великій фірмі, і кожного з них цікавило одне: що буде тепер, коли шефа не стало.
- Не знаю, - засміявся Микола. – Але спадкоємці обов’язково знайдуться.
- Він мені ніколи не подобався, - Василь потягнув ящик до дверей. – Бундючний  індик. Жодного разу зі мною  не привітався.
- Не з тобою одним.
- Цікаво, чи була у нього дружина або коханка? Чи він когось любив?
Микола відчинив перед Василем двері, вимкнув світло. Тіні виповзли із темряви, зайнявши  звичні місця на стінах кабінету.
- Окрім себе? Навряд чи.                                                        

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

А мені

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов Долик, 27-02-2014

сумна гарна казя

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 14-02-2014

Історія для жіночого журналу.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 14-02-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Мессіна, 11-02-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Юрій Кирик, 09-02-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 07-02-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 05-02-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ХЮ, 05-02-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.26332306861877 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Марія Сидорчук «Полон»: Драматична історія воєнних реалій
Українська література стрімко розвивається. Це — доволі приємний факт, тому що читачі все частіше можуть …
“Дороги вольні і невольні” Іваничука: Політичний літопис першого часу незалежності України
Мемуарна проза — справжня скарбниця пам’яті про минулу епоху, хоча зазвичай їй притаманний дещо суб’єктивний …
Нова книжка Юрія Щербака: Україна посеред штормів
Нова книжка Юрія Щербака «Україна в епіцентрі світового шторму» — «книга прозрінь» (як зазначено на обкладинці), …
Лавкрафт – месія жаху: Огляд першого тому зібрання творів
Безліч читачів у всьoму світі буквальнo обожнюють читати трилери і жахи. Українці, зoкрема, фанатіють …