Благословенні місця в наших краях. Ну де ще можна віднайти такі чудові краєвиди?! Он ставочок у долині, наче у віночку з верб, що схилились над водою… Ех, був би я вдатним художником, чи хоча б маляром – неодмінно намалював би картину! Тому, що такої краси більше ніде немає. Кажуть, що в цьому ставку ніколи не переводиться риба. Через те сюди їдуть і йдуть любителі порибалити. І зовсім неважливим стає улов, коли увечері збирається компанія «на юшку». Всі знайомляться і, звісно ж, в центрі уваги він - Семенович. Та це буде згодом, увечері. А поки що треба спіймати рибки. Хоча б якогось окунця чи карасика. А воно сьогодні щось… Не клює. Мабуть до зміни погоди…
…Оглянувши з усіх сторін черв’яка на гачку, а потім покрутивши ним перед носом, Семенович щось стиха прошепотів, наче якийсь заговір, плюнув на нього, і зі словами « Ловись рибка велика й маленька», обережно повів вудкою до кущів верболозу. Він славився тим, що був вдалим мисливцем і рибалкою. Про це всі знали й хотіли бути якомога ближче до нього під час цього священнодійства, наче той був талісманом доброї здобичі. А тому завжди вистачало слухачів, які з великою цікавістю ловили кожне слово з його баєчок і побрехеньок…
- Чоловіче добрий, - звернувся Семенович до, інтелігентного з виду, чоловіка, який уже хвилин з двадцять тупцювався у нього за спиною, - та чого ви снуєте сюди-туди, як примара? Ви ж так всю рибу розлякаєте.
- Здрасьтє. А мона возлє вас прісєсть? А то я пєрвий раз… Ні разу, прєдставляєтє, нє ловіл рибу.
- Та сідайте. Тільки тихо будьте.
«Інтелігент» подякувавши, з радістю прийняв пропозицію і швиденько почав налаштовувати свою суперсучасну вудку. Семенович прискіпливим поглядом окинув новачка і зробив висновок – « городський»…
- А ви звідки будете?
- С Полтави…
- Так ви, значить, той самий професор, що купив хату у Лящів?
- Ну да, ну да… Вот рєшил побить бліже к пріродє… Знаєтє, жена нє одобряєт. Говоріт, што в дєрєвнє воняєт і комари… А мнє нравітца. Навєрноє гєни. Мой прадєд, Яков Пєрєбийніс, родом із здєшніх мєст. Нє слихалі? – запитав з надією професор. - А риба здєсь єсть?
- Риба тут завжди була і є… Цей ставок в тяжкі роки був спасителем від голодної смерті. – Семенович затих. Та за хвилину, усміхнувшись, продовжив. - Я, отут прямо, в 45-му, вловив трьох карасів…Здорове-е-нні! Мені оце поки… О! - показав на живіт. - По пояс, - повів далі. - Насилу впорався. Так от… Несу я рибу, значить, додому… Заморився. А тут якраз назустріч Катря Миронівська. Вдова… Її Василя в 43-му… Так от… Жаль мені її стало! Та й ноша важка. Ну я… Одного карася Катрі і той… Значить,.. – ніби соромлячись, не доказав оповідач.
До Семеновича, почувши його нову «правдиву історію», покинувши свої вудки напризволяще, підійшли ще кілька чоловік – буде цікаво.
- Ну, пішов я далі… А назустріч Василина Рожняківська. Теж… значить, вдова. В 41-му Петро її… Пропав… Неборака… Ну, як ти не пожалієш бідную?! Віддав я, значить, й другого карася… Так от. – Семенович потягнув вудку на себе і зі співчуттям продовжив. - А бідній солдатці й втіха для стражденної душі… Ну, значить, прямую я далі. А тут назустріч Василь Бондаренко… Ми з ним разом до самого Берліну… Й додому повернулися. Пристав до мене, як той реп’ях… І так він умів вговорити чоловіка, що той ладен був і спіднє своє віддати. Ну, як той циган! Хе-х! – посміхнувшись, мотнув головою оповідач і замовк на хвильку, щось згадавши… - Так от. Чого пристав, питаєте? – « Та ось,– каже, підморгуючи, - йду на вечерю… Галька Мороччина ... Теє… Так невдобно ж іти в гості з порожніми руками. Так ти того… Дай мені карася. А я тобі поможу сіно накосити.» Так от… А Галька була дівка ста-а-вна. Дуже гарна і роботяща. На виданні… Сирота, правда… Очі чорні і коса, значить… Теж чорна, як вороняче крило. – Знову замовк сторож, щось згадавши. – Ага… А щоб ніхто не побачив, як Василь йде в гості, Галька, про людське око, наказала тому йти як смеркнеться. А щоб і зовсім не нарушать конспірацію, дівка повинна була почепити на паркані біля перелазу глиняний горщик. Ну, то такий знак… По воєнному – пароля. Значить… Так от… Ну, як стемніло, Василь, хильнувши для храбрості гранчак «бурячихи», рушив на побачення. По всіх трєбованіях конспірації, він майнув через городи попід бережком . Бачить - глек на кілкові. Значить все в порядку – чекають. Постукав у вікно – тиша… Тоді він крадькома, щоб не скрипнули двері, зайшов до хати. Всередині недобре пахло, а на столі каганець… Ледь блима… Ніхто гостя не стріча. На душі стало неспокійно… Така гарнюща дівчина і…
- Галю, - тихенько погукав Василь.
- Чого мнешся? Проходь, раз приперся… Якщо хочеш – можеш випити… Для храбрості. Отам на столі.
Василь отетерів! І голос, і те, як його стріли, насторожило. Та попри все, він навпомацки знайшов пляшку на столі і,зробивши ковток, провалився в ніч...
…Отямився від якогось шуму в голові. Перед очима стояла мара розпатлана, вся в білому з запалими очима і каганцем в руці. «Кавалєра» взяв ляк. Справжнісінький! Як і на війні бувало. Побачивши у відкритому вікні кружок місяця, він, рвучко схопився і прожогом вистрибнув в отвір. Та так дременув від того чорного місця, що тільки за селом отямившись, побачив, що біг по кропиві і будяках босий і… В одній гімнастерці. Як потрапив додому - не пам’ятав. Та вранці на порозі лежали його чоботи й галіфе… А карася не було. Так от… Пізніше Василеві дійшло… В чім причина конфуза. Перестрахувався, значить… Він же пішов не по дорозі, а через городи. В темряві потєряв орієнтира і вийшов не до тієї хати. А по-сусідству жила теж Галька… Галька Тимидонка – зловредна жінка… Ображена на весь світ. Мабуть через те, що не вдалась на вроду. Поговорювали, що то все через її бабу і матір, які зналися на заговорах. А їхній прадід був знаним знахарем і ворожбитом. Лікував і людей, і домашню худобину… Їх усі боялися і обходили десятою дорогою… Так от. Ніколи, кажуть, у Гальки й чоловіка не було… А почеплений глек на кілку – чисте совпадєніє. От вам і конспірація. Не помоглося. Хе-х, - хмикнув Семенович і мотнув головою. – До вечора про Василеві мандри знав весь куток… А Галька Мороччина дуже обідилась. До неї ми з Василем попали аж на Різдво… Дуже сердилася … Ну про це потім, бо, здається, клювати починає.
Й справді. У професора ворухнувся поплавок.
-Та що ж ви сидите, шановний! Та у вас же повело… Підсікайте! Та, що ж ви робите!..
Професор розгублено дивився на поплавок, який пірнав і метався перед ним на воді… А потім з силою шморгнув вудкою на себе і … Диво-дивнеє! На гачку тріпотів величенький карась. Професор з відкритим ротом, не вірячи очам своїм, вкляк… А карась тріпнувся ще раз і ще раз та й зірвавшись, опинився на краю води й повагом, немов маючи великий досвід і гідність, поплив на глибину…
Увечері, «на юшці», після випитої чарчинки професор з десяток разів розказував і показував, як він вперше в житті зловив карася. І з кожним разом руки розводились все ширше й ширше… Професор став рибалкою…
