Я сьогодні плачу без окуляр. Думки розпливаються слізьми, коли скельця непорушно лежать поруч і все ще бачать зовсім інакший світ. Просто свідомість відмовляється сприймати ілюзорну картину реальності. Але протягом віків було тисячі війн, тисячі трупів встелювало землю і певно ми зараз ходимо не по товстому шару кори, а по тонкому могильнику історії. І лишень варто копнути глибше як з-під ніг людства проростають знахідки ідей, тих ідей за які гинули особистості.
Січень, 2014рік, 21 століття. Земля знаходиться у фазі нового витка і ось-ось перестрибне…. Стоп-кадр, перемотка назад – царський період, Римська республіка. Може це фільм? – питаю у себе, кожного дня питаю, зранку як збираю доньку до школи; коли п’ю каву з коханим чоловіком, цілую його і він йде аби повернутись; питаю себе на самоті з собою, в розмові з Богом протягом дня; питаю увечері, коли родина в обіймах домашнього затишку розказує події пережитого дня; питаю як лягаю у ліжко в розніженій ласці… я питаю і ніяк нейму віри - фашизм чи почесна варта вищих магістратів Української держави? Сьогодні вона виконує роль катів здійснюючи вердикти тих котрим підкорені. Але навіть у Стародавньому Римі магістрат був не просто службовцем, призначення якого полягало лише у виконанні визначеного кола посадових функцій. Магістрат — частка римського народу, носій його прав і величі. Отже, влада і повноваження магістрата немов передані йому римським народом. Подібно римлянам державна влада в Україні належить народові, та чогось відображення найвищих повноважень належить не тому магістрату. Настав час повертати імперій, бо український народ не наділяв жодного президента повноваженнями Бога. А якщо ж президент думає, що може забрати в людини те, чого не давав – життя, то мені його шкода. Тож «кесарю – кесареве, а Богу – Боже».
Єдина монархія що може співіснувати з Україною передається спадково - від народу до народу, а не від особи до особи. Єдине почуття споріднене патріотизму людина сповідує вірністю та відданістю своїй нації. І з рештою, держава це не символ державної влади, а політико-територіальна організація. А це вже соціум – потреба людей один в одному. І дай Бог нам розподіляти завдання та їх виконання для досягнення найвищої, спільної мети – жити, жити в злагоді з собою, Богом та людьми.
Я сьогодні плачу. Плачу, бо так несподівано вибігла з того свого Раю, в якому Сонце в Небі грає, Хмари підтанцьовують йому, Цвіт Весняний у долонях тане… Сніжинками кружляють по Весні дерева цвітом запашні, шовкові трави, наче коси… Мочать роси квіткові поля… А я ковтаю запах…Солов’я і стрімголов лечу у піднебесся…
Вибігла і віч-на-віч зустрілася з тими хто є частиною мене – людьми. Як так? Вони томляться в темниці байдужжя, зневіри, втоми, ницості… а я от уже цілу вічність тішусь Абсолютом! Як, так!? – гірко заридала Любов.
- Але ж її розпинають!
Почувся дитячий зойк.
- Ходімо, моя люба сестричко, вона воскресне, нехай ствердиться Писання…
Я сьогодні плачу без окуляр. Думки розпливаються слізьми, коли скельця непорушно лежать поруч і все ще бачать зовсім інакший світ. Просто свідомість відмовляється сприймати ілюзорну картину реальності. Це занадто, навіть для мене занадто. Колись я казала, що занадтих речей не буває, тільки надмірна реальність. А міра поняття не визначене. Ось і гублюся в безмірній невизначеності, бо свідомість не хоче сприймати ту повноту Зла, що силою свого свавілля ґвалтує людські душі. Досить. Ти чуєш, досить! Ти й сам утомився бути злим! Давай, я огорну тебе Любов’ю і ти станеш частиною Добра.
