В Аргентині існує два різновиди перевертня. Один з них, що розповсюджений також в Уругваї та на півдні Бразилії, - це "lobison" (іспанською "lobo" - вовк). Але оскільки в цих краях вовки не водяться, то, згідно повір'я, люди приймають подобу свині або пса. На сторінці 106 свого "Словника аргентинського фольклору" Фелікс Колуччо оповідає нам: "У північній частині провінції Кордови, надто поблизу Кіліносу, місцеві мешканці вірять в існування свині в ланцюгах, яка нібито являється в нічну годину. Повір'я про свиню в кайданах (chancha con cadenas), котра відома також під назвою "бляшана свиня" (chancha delata), побутує і в провінції Буенос-Айрес. В деяких поселеннях провінції Ентре-Ріос дівчата цураються парубків, що живуть поблизу пасовищ. Вони вірять, що в суботні ночі ті парубки обертаються на вищезгаданих тварин".
Х. Борхес
КАЗКА ПРО ЦІСАРЕВИХ СВИНЕЙ
Це було за тих часів, коли моя прабабка у попелі гралася, а прадід повзав по дворі рачки і збирав курячки. Жив собі на світі бідний гуцул. Одного дня він полоскав у Пруті баранячу шкіру. Робив своє діло і наспівував. А в той час їздив горами сам цісар із міністрами. Зачув пісню й під'їхав до річки.
— Як живеш, чоловіче? — запитав гуцула.
— Добре. Люди їдять, а я тільки смачно облизуюся.
— А що ти тут робиш?
— Та долю товчу, аби мені не дала умерти.
— Скільки маєш зиску від свого ремесла?
— Чотири злотих.
Цісар якусь хвилину подумав і запитав ще:
— Ти, відай, крутій. І все пропиваєш?
— Якби кожен русин так пропивав, як я, то виздихали б з голоду всі корчмарі на Галичині.
— Тоді скажи, як витрачаєш гроші?
Гуцул почухав потилицю. Потім відповів:
— Перший злотий я даю у борг, другим сплачую борг, третій просто кидаю у воду, а четвертий іде на дурних свиней.
Цісар тільки витріщився, бо не збагнув нічого. Міністри коло нього стригли вухами, як осли. Та вони вдавали, що все зрозуміли, і кривили писки: Гуцул, мовляв, говорить дурниці.
На другий день цісар покликав до палацу своїх міністрів і сказав:
— Ану, розтлумачте слова того гуцула.
Міністри поблідли, як недопечені калачі, загикалися і не могли сказати нічого розумного. Цісар тупнув ногою:
— Даю вам один тиждень, аби-сьте дізналися, а ні — то ваші голови покотяться землею!
Зажурилися міністри. Посідали і так раду радили, що аж чуприни їм змокріли. Не їли, не пили, а радилися. Та з того тільки язики попухли. Нарешті хтось із них прошавкотів:
— Їдьмо до гуцула, най він розтлумачить що до чого.
— Брано! — схвалили в один голос.
— Не забудьмо, панове, взяти грошей,— порадив найстарший.— Бо той харцизяка ще може сказати, що суха ложка рот дере, і не стане з нами говорити.
Погодилися. Сіли у бричку і — гайда!
Гуцул кожух латав і пісню співав. Навіть не глипнув на міністрів, що стали на порозі. Та найстарший ступив уперед, нахилився до нього й сказав:
— Змилуйся, добрий чоловіче. Скажи, як витрачаєш ті чотири злотих, які заробляєш на овечій шкірі.
— Бр-р-р! Пан — псові брат! — крикнув гуцул так сердито, що той аж відскочив.
Другий міністр упав на коліна:
— Благаємо тебе, розкажи, бо цісар нам постинає голови.
— Брешеш, ворон воронові не видовбає ока,— відповів гуцул.
Міністри тільки шморгали носами.
— Ми дамо тобі грошей...
— Ге-ге, ваше слово — лише до порога. Я не дам робити себе дурнем. Підете зі мною...
Гуцул повів їх до найбідніших хат.
— Ану, висипайте на лаву ті гроші, що їх маєте дати!..— наказував міністрам.
Пани витрушували із своїх кишень золото на лави бідняків.
Коли роздали все до останнього гроша, гуцул натер їм у ніс перцю, а потім сказав:
— Я на одній овечій шкірці маю чотири злотих, а витрачаю так: перший даю на сина, бо він буде на старість давати мені, другим злотим годую свого батька, бо він колись годував мене, третій злотий кидаю у воду — даю доньці на віно, а четвертий іде на дурних свиней — то на вас, панове.
Міністри отетеріли.
— Ідіть собі на зламану голову, дайте мені вже чисту годину! — закричав гуцул.
І міністри драпонули до столиці, як дідьки до пекла.
ЯК ГУЦУЛ ЇХАВ ДО ВІДНЯ
Їде гуцул потягом до Відня. Сидить коло вікна й дивиться на світ божий. Убраний він просто, по-гуцульськи: на плечах сардак, на голові — крисаня з косицею збоку, топірець у руці, а на ногах постоли.
У тім вагоні разом з ним їдуть якийсь пай і якась пані. У паниська лиця — як дві перепічки, карк, як у вола, а черево — гай-гай! Пані — худа, як тріска.
Панисько кукурічеться коло тої пані, хоче їй всіляко догодити. Аби повеселитися, обернувся раптом до гуцула, якого мав за простака, й питає:
— А ти звідки, вуйку?
— Я з Путилова.
— Із самих гір, кажеш? А по чім там свині?
Пані розреготалася.
Гуцул подивився на відгодованого пана і відповів:
— А то як яка. Така свиня, як оце ви, пане, коштує доста дорого, а така, як ваша пані — нічого не є варта, ніхто й задурно не візьме.
Панисько не казав більше ні слова, гейби язик йому присох. А пані вже утратила охоту до сміху.
КАЗКА ПРО ПАНСЬКИЙ КОЦ
Один панисько дуже любив збиткуватися із своїх слугів. Мусив когось набити, бо без того вночі не міг спати. Аби причепитися, він завжди щось вигадував. Одного разу в місті купив короткий коц. Ліг на ліжко, накрив собі ноги і гукнув слузі:
— Накрий мені голову, хамло!
Слуга потягнув коца, накрив голову, але розкрив ноги.
— Накрий ноги! — заверещав пан.
Слуга потягнув коца з голови й накрив йому ноги. Пан зірвався з ліжка, схопив палицю, що була в кутку, і — гайда маслувати бідного слугу. Коли побив добре, ліг і заснув, як скупаний.
А якось у нього наймився один русин, якого називали Василем. То був моцний і розумний парубок.
Увечері панисько ліг і крикнув:
— Василю, йди сюди, накрий мені ноги!
Слуга накрив.
— Василю, накрий голову!
Василь потягнув коца й накрив йому голову, але оголив ноги.
— Василю, накрий ноги, бо тебе нагла крев залєє!..
Василь узяв палицю з кутка і — трась пана по ногах.
Пан натягнув борзенько коца на поги й крикнув:
— Василю, накрий мені голову!
Василь — трась його по голові.
— Досить! — каже пан.— Завтра піду на ярмарок — куплю довгий коц.
І справді купив, бо новий слуга не любив панських жартів.
СВИНІ СТАНІСЛАВОВА
Сталося так, що в Станіславові й на панську вулицю звідкись вибігла свиня. Це раз була новина для панства! Пани й панії, паничі й панянки, що шпацирували доти тротуарами, поставали натовпом довкола свині. Таке згромадження людей завдало роботи поліцаєві. Він почав гукати:
— Ану, розійдися!
А натовп ні з місця.
— Кажу, розійдися!
Панам ніби хтось вуха позатикав.
І поліцай не знав, що має робити. Та прийшов на поміч один старий гуцул. Він сказав:
— Панове, майте якесь лице! Ви ж — тільки близькі родичі свині. Не заважайте, най побудуть разом найближчі родичі!
Після цих слів натовп ніби вітром розвіяло. Коло свині лишився тільки поліцай.
КАЗКА ПРО ТЕ, ЯК БАГАЧ ПОКАЯВСЯ
Жили два сусіди — бідний і багатий. Бідний ходив голодний та й пірваний. А одного разу він пішов до міста, побув там якийсь час та й купив корівчину.
Багач нагнувся через пліт — питає:
— Звідки маєш корівку?
— Заробив у місті грошей і купив на ярмарку. За три тижні куплю собі й коника. Тоді стану ґаздою!
«Ади, і жаба пнеться у воли!» — подумав багач. І через три тижні ґазда сказав жінці:
— Ходімо у хащу. Як наш сусід буде вертатися з міста, то вб'ємо його й заберемо гроші...
Засіли вони в лісі. Чекали цілий день і добре зголодніли. Надвечір уздріли бідного сусіда, що вертався з міста. Багач вискочив з корчів, ударив його сокирою — вбив. Забрали торбу і втекли у яр. Там одразу обмацали торбу, вивернули її, але знайшли лише окраєць хліба і кусень солонини. Багач і його жінка зраділи і тому, бо дуже зголодніли.
Їли, скільки їли, коли раптом жінка спохопилася:
— Йой, чоловічку, зараз піст святий — великий гріх солонину їсти!
— Правду кажеш, жінко! Най бог простить...— і чоловік виплюнув із рота солонину та й перехрестився.
ЯК ВЛАДИКА ПАС ГУЦУЛОВИХ СВИНЕЙ
Один цісар у біді завжди радився з гуцулом, що має робити. А владиці дуже не подобалося те, що цісар не до нього приходить за порадою. І одного разу він сказав:
— Чого це ти, цісарю, за першого міністра маєш того гуцула? Преціж, я розумніший від нього...
Цісар подумав і відповів:
— Як ти, святий отче, розумніший від мого гуцула, то завтра мені скажеш, що я думаю, й покажеш таке, чого я ще не видів. Не буде цього — підеш геть, аби тебе й близько не було!
Владика дуже зажурився. Цілу ніч не спав, але нічого не придумав. Побіг до гуцула порадитися, що має робити, аби якось викрутитися з тієї халепи.
Гуцул відповів:
— Ви самі, святий отче, не викрутитеся, бо у вас розум заслабий. Я зроблю за вас усе. Але у мене є робота, то ви її мусите зробити замість мене.
— А яка робота? — напудився владика.
— Треба вигнати на вулицю свиней. Будете пасти їх у шанцях, доки я не вернуся від цісаря.
— Добре, — погодився владика.
Він убрався в одежу гуцула, взяв патика в руки і вигнав свиней на вулицю. А гуцул одягнувся в чорну фаланду, приліпив собі бороду із клоччя і повісив на шию хреста. Так пішов до цісаря. Став перед ним і каже:
— Я прийшов, світлий монархо, відповідати на твої питання.
— Що я думаю, отче? — спитав його цісар.
— Ти, вельможний цісарю, думаєш, що я святий владика, а я — грішний чоловік, — і гуцул здер приліплену бороду.
Цісар сказав:
— Тепер мені покажи таке, що я ніколи ще не видів...
— Ходи, світлий цісарю, зі мною...
Гуцул повів цісаря на вулицю і показав йому владику, який попасував свиней.
— Таке ти колись видів?
— Ніколи не видів!
Другого дня, кажуть, цісар зробив гуцула владикою.
ТОРБА З ДІАМАНТАМИ
Один чоловік усе життя служив у багача. А коли зістарівся, багач його вигнав за ворота.
Бідний повернувся до своєї хатини, ліг на лаву й стогне.
Минуло кілька днів. Він так зголоднів, що перед очима підскакували чортики. Чоловік лежав і чекав смерті. Але раптом подумав:
«Чого це я маю голодувати? Хіба той багач мусить бути хитрішим від мене? Що, забрати мої сили та й вигнати мене з порожньою торбою? Е-е-е, я йому покажу!»
А перед вікнами хатини росла велика груша. Бідний глипнув на неї і хитро посміхнувся. Потім узяв торбу і пішов до Пруту. Наповнив її рінню, а як приніс додому, файненько зашив та й закопав під грушею. Через кілька днів пішов до багача:
— Пане ґаздо, мені приснився файний сон.
— Який?
— Уві сні показався мій покійний дід і сказав: «У тебе під грушею є торба з діамантами. То я її закопав, коли повернувся з турецької війни...»
— Ходім та розкопаємо! — схопився багач.
Пішли. Бідний копав, багатий дивився. Бідний докопався до коріння — хап торбу і драла до хати. Багач бігом за ним. Бідний кинув торбу в скриню, а сам ліг на неї.
— Не дам нікому, хоч би мене різали! Хто мене буде годувати до самої смерті, тому й лишу торбу з діамантами.
— Я... я буду тебе годувати! — затрусився багач.
І, справді, після того, носив біднякові хліба, солонини і всякого добра. Убрав його файно. Бідний собі жив, як у бога за дверима, нічим не журився. Коли прийшла смерть, заплющив очі та й помер. Багач поховав його — так, як має бути. Прийшов із цвинтаря, отворив скриню, а там — каміння в торбі.
— Його діаманти стали камінням для тебе! — казали бідні люди.
Багач мовчав і сопів.
КАЗКА ПРО ТЕ, ЯК ЦІСАР РОХКАВ
Жив-був гуцул Іванко. Одного дня йому сказали, що має служити у цісаревім війську. Легіня постригли й попровадили у кам'яне місто. Там хати — одна на одній сидять, а людей — як лободи у сльотаве літо.
Служить Іванко на чужині. Навкруг нього васкають, геркають, фраукають — нічого не второпає. Та одного разу хтось хлопцеві сказав, що німчики дурнем його називають. Гуцул так розгнівався, що аж іскри з очей поскакали. Поклявся, що ніколи по-їхньому не вимовить ні слова. А леґінь був упертим, як грунь.
Підійшов офіцер — рябий, ніби дідько йому лице подряпав. Заговорив до вояка — той тільки кліпає очима.
— Ти, Іване, дурень! — крикнув офіцер.— Із стайні не вийдеш! Дванадцять років маєш коней пуцувати!
— Та най буде, — відповів Іванко.— Гуцул із бідою — як з рідною мамою. Вітер йому завжди в очі віє...
І пішов до стайні.
Там довгі роки крутив коням хвости. А під кінець служби підійшов до нього офіцер з перекладачем:
— Чого хотів би ти, Іване, в останній день у війську?
Тоді був такий звичай: жовнірові виконували все, що забажав собі перед тим, як їхати додому.
— Покажіть мені того, кому я служив аж дванадцять років, — відповів Іван.
Полковник і всі старші сполошилися. Як привести самого пана цісаря? Та про це ще світ не чув! Видно, що Іван — таки справді дурень. Радилися, як його примусити, аби висловив якесь інше прохання. Нічого не виходило. Гуцул так затявся, хоч рубай його на кавалки.
Краянин Іванка сказав офіцерам:
— Я йому зроблю волю, тільки дайте грошей — треба заплатити за фіакр і дещо купити.
Паші офіцери погодилися. Тоді краянин запитав Іванка:
— Ти, мой, хочеш цісаря увидіти?
— А певно!
— Бре, чоловіче, цісар — один у державі. Вдень він на полюванні й тільки вночі показується людям.
— Най і мені покажеться вночі!
Пішов краянин на ярмарок, купив велику клаповуху льоху. Вночі найняв фіакр, затягнув туди свиню і — вйо до казарми.
Офіцери ждали, коло воріт поставили варту. Сам полковник ступив до фіакра, отворив дверці й віддав честь. Тут усі побачили велику свиню.
— Ади, Іване, це і є наш цісар,— сказав краянин і почухав льоху.
— Рох-рох-рох...— озвалася свиня, задоволена, що її чухають.
— О-о, файний наш цісар! — похвалив Іван.— Я б його взяв на Буковину, аби люди подивилися, кому то ми служимо по дванадцять років.
Пани оторопіли. А військо реготало.
ЯК ПОПОВІ ЗАХОТІЛОСЯ ЗОЛОТА
Жив на світі бідний чоловік, який мав у хаті лише купу дітей і стару-престару матір. Якось мати заслабла й померла. Бідняк пішов до попа і каже:
— Панотчику, умерла моя мама. Поховайте її...
— Поховаю, але наперед заплати триста злотих.
— Панотчику, не маю коло душі нічого. Змилуйтеся...
— Не можу.
— Та що мені робити? — бідкається чоловік.
— Викопай вночі яму і поховай сам.
— Най буде, панотче, раз ви кажете...
Бідний почухав потилицю й вернувся додому. А коли настала ніч, узяв рискаль, пішов за село і почав копати. Копав, скільки копав, а раптом — дзорк! — натрапив рискалем на щось дуже тверде. То було відро. Чоловік помалу витягнув його і очам не повірив: у відрі блищало при місяці золото! Бідний більше не копав. Узяв відро і — гайда додому.
На другий день прихопив жменьку золота і пішов знову до попа. Поклав золото на стіл:
— Поховайте, отче, мою маму...
Піп закліпав очима й спитав:
— Звідки маєш золото?
— Вночі копав яму й викопав скарб.
— Ти щасливий чоловік!
Піп поховав біднякову матір. А вночі убрався в баранячу шкіру, вимазався сажею, припасував собі до чола роги й пішов до бідняка. Став під дверима й заревів:
— Нащо викопав мій скарб і розтринькуєш його? Ану, винеси мені відро із золотом, бо я тебе задушу!
— А ти хто такий? — почулося з горища.
Піп думав, що то бідний з переляку забрався на стрих. І сказав:
— Я нечестивий!
— О, дуже файно! Ходи з нами... — втішилися чорти, що були на горищі. Вискочили, схопили попа й затягли до пекла.
ЯК ГУЦУЛ ПАС БДЖОЛИ ДІДИЧА
В одному селі жив самотній парубок. Так бідував, що най ту біду, як кажуть, шляг трафить. І зібрався парубок у світ. Довго блукав горами, шукав гараздів, але ніде їх не знаходив. Якось прийшов до одного пана і попросив:
— Дайте якусь роботу, бо вже пухну з голоду...
Дідич пихато відповів:
— Будеш мої бджоли пасти. А кожного вечора маєш їх рахувати, аби жодна із них не пропала. Як пропаде, то мусиш задурно служити три роки.
Парубок щоранку випускав бджоли з вуликів, а увечері впускав і перераховував. Але одного разу рахує, рахує — одної бджілоньки нема. Загнав усіх, позамикав вулики і побіг шукати бджілку, яка десь пропала.
Раптом у лісі парубок уздрів якусь білу купу. Підійшов ближче — то кістки. Побіг до пана й каже:
— Паночку, одна бджола пропала. Ледве-м знайшов її кістки в лісі.
— Добре, що-сь замельдував, — відповів пихатий дідич. — Поїдемо трьома фірами за її кістками. Скажи, най запрягають.
Фірмани запрягли. Дідич поїхав з ними. Знайшли купу кісток і повезли додому. Дідич наказав їх поховати. І парубок насипав на них високу могилу. А на ту могилу поклав зверху дрантивий горнець, аби настав сим казочкам кінець.
