Навіть якби хто й сказав, що зустрічав абсолютно (!) щасливу людину, вона не повірила б. Була твердо переконана, що цього не може бути, бо не може бути взагалі. Проте, виявляється, помилялась. Таку людину побачила на власні очі.
На листках календаря ще господарювала зима, проте це був той період, коли вона вже не є повноцінною зимою, а весна ще не є справжньою весною. Бо ж поки-що міцно сповита ранковими морозами, вона, мовби те беззахисне немовля, десь собі спокійно й тихо досипає. Їй ще тільки належить пробудитись, розквітнути і вступити в свою молодечу силу. Проте сонце з кожним днем піднімалося все вище й вище, воно мимохіть відкушувало шматки крихкого снігу й примушувало його блищати блакитними калюжами, у яких відбивалася височінь. Смачно хрускотіли пришерхлі за ніч вчорашні проталини, небо вже пишалося своєю блакитною високістю, а пташки налаштовували голосові регістри, щоб трішки згодом вибухнути врочистими весняними симфоніями. Повітря, що п’янило ранковою колючою свіжістю, уже сміливо віщувало про близькі переміни в природі.
Вона вийшла надвір і відразу ж у вуха влучив голосний спів. Пісня лилася дзвінко, невимушено, відчувалося, що той, хто співає, від усієї душі насолоджується нею. Та не тільки піснею, а й життям теж. Подивилася пильно навкруги, але нікого не помітила. А спів лунав! Голос був такий дзвінкий, такий бадьорий, що міг би без вагань створити неабияку конкуренцію самим пташкам. Сонце поки-що ховалося за сіруватою поволокою і тільки ледь-ледь натякало, що сьогодні подарує світлу радість. Мешканці села були зайняті своїми буденними вранішніми клопотами. Тільки поодинокі машини шурхотіли шинами по асфальтівці, ще не йшли на роботу люди, а комусь із якоїсь дивної причини велося так святково й весело. Це було несподівано і так дивовижно, що вона не стрималася й підійшла до хвіртки, щоб краще роздивитись. Тут спів лунав гучніше. І раптом побачила! По дорозі йшов хлопчик. Вона збагнула, чому не помітила його відразу - був невисокого зросту, тому за кущами живої огорожі, що обабіч дороги, його не було видно. На спині у хлопчика примостився величезний шкільний рюкзак. Проте малий на ту ношу, очевидно, аж ніяк не зважав. Він голосно співав і, розганяючись, ковзав ногами по замерзлих калюжах. Проїхавши по одній, він знову повертався і з розгону їхав по ній знову. Відтак переходив до наступної і співав, співав, співав, повільно просуваючись по шляху до школи. Час дозволяв не поспішати.
Пригадалося, як вона сама була в такому віці. Найщасливішим періодом навчального року були останні дні чверті, бо потім – безтурботна пора канікул. А там – гуляй, читай, грайся з друзями, роби, що хочеш і не думай про уроки. А робочі дні були завжди напружені: не запізнитись, усе вивчити, підготуватись до контрольної, не забути зошити, не запізнитися на чергування… Та які тільки обов’язки, а найбільше чіткий знавіснілий розпорядок не потьмарювали життя добросовісного учня! Співати вранці аж ніяк не випадало. А тут… дитина йде в школу і голосно та ще так завзято вихлюпує свою радість.
Побачити Париж і померти? Та ні! Навіщо помирати? Нехай вибачає класик. Ні! Почути спів такого сільського школярика рано вранці і повірити, що абсолютне щастя можливе. Воно таки є! І абсолютно щасливі люди – теж. Та ось же! Просто перед вами! І світ від цього бачиться наповненим і таким об’ємним. А щастя, воно всередині. Може, його просто треба в собі відшукати?
