І ти стоїш. Дивишся навкруги, вдивляєшся в повітря і нічого не бачиш. Повторно роздивляєшся, що перед тобою, що позаду і по боках. Може там навіть люди, але ти їх не бачиш. Чому? Може вони себе не показують? Може вони не хочуть, щоб їх бачили такими, якими вони є? Ти не знаєш. Ти лише стоїш на мосту, а перед тобою хвилі, які розчиняються у інших хвилях, а ті розбиваються об беріг чи бетонні плити дамби. Ти лише стоїш у центрі міста перед пішохідним переходом, а перед тобою не працює світлофор, і жодний автомобіль не хоче тебе пропустити на інший, той бік. Знаєш чому? Бо ти стоїш.
Невже ти вирішуєш іти? Звідки в тобі стільки сміливості? Не варто так високо тримати підборіддя, витягни руки з кишень, дихати справді потрібно носом, але ж не так, щоб аж ніздрі почали власне життя. Чому в тебе з’явилася напруженість? Тобі тяжко? Ні? А чому ж тоді у тебе такий вигляд, ніби ти ніколи не думаєш про те, який матимеш вигляд? Ти не знаєш?! Якби це не була б твоя найуживаніша фраза, то можна було б тобі й повірити. Насправді ж ти і не хочеш знати. Ти навіть і йти не хочеш. То чому ж ідеш? Бо треба? Гм. Ти нічого не забуваєш? А відкрити очі не хочеш?! Відкрий їх і подивись, що перед тобою. Ти зараз на мосту за крок до прірви. Тобою уже зроблено кілька кроків уперед. Може досить? Невже тобі треба йти далі? Ти не розумієш, чому зараз стоїш тут? Думаєш, що ще мить тому перед тобою був пішохідний? І думалося, що тобі треба на інший, той бік? Ти майже володієш упевненістю, що навколо люди, але ти, чомусь, їх не можеш побачити…
І ти стоїш, не бажаючи вірити у те, що перебуваєш на мосту. Очі відкрито, розум отримує непевний сигнал, серце б’ється настільки сильно, що частоту його биття відчуваєш шкірою, не прикладаючи до грудей руки. Тобі чогось бракує? Чого саме? Холоду? Правди? Тобі недостатньо холодно, щоб повірити у те, що ти на мосту? Може ти просто вже не відчуваєш холоду? Що робитимеш? Спробуй перевірити себе. Запитай у добродіїв, що йдуть повз, чи вони відчувають холод? Хто ж так звертається? Де твоя ввічливість? Чому понурий голос? Годі бубоніти собі під ніс! Дарма ти дивуєшся, що ніхто не відповідає. Ти певно на неї не заслуговуєш. А що тут не зрозуміло? На відповідь. Ти все ж хочеш, щоб до тебе озвалися?! То перепроси. Не за що! А чому, а то й навіщо! Бо ж ти поважаєш цих людей, бодай за те, що вони не кидають на тебе лихі погляди, cповнені двома-трьома гріхами зараз і добутком, який би дали ці гріхи перемножившись з кількома секундами, які ти витрачаєш на те, щоб своїми очима упіймати ці їхні погляди… Бо ж ти прислухаєшся до кожного їхнього мимохідь кинутого слова зараз, оскільки до цього, доки ти стоїш на мосту, вони тобі не дали жодної поганої чи злої поради, поки ти стоятимеш на мосту, з чого ти робиш висновок, що перед тобою добрі люди, оскільки знаєш, що добра людина – це не та, яка творить добро, а та – яка не чинить зла. І ти постійно розмірковуєш, не зупиняючи потік своїх чітких і лаконічних думок, які тобі все одно не допомагають, про все, що бачиш, як людина з народу далекої арктичної півночі, при цьому використовуєш те, що знаєш і логіку. Аналітичність, як така, тобі в поміч… А ще перепроси хоча б з причини духовної та культурної належності до свого народу. Адже ж ти особистість, котра вважає себе культурною, чи не так? Представник інтелектуально-творчої спадщини своїх славетних пращурів… Коли вже тобі набридне твоя невпевненість?! Від того, що ти три хвилини послуговуватимешся чемністю, ніхто не помре, окрім купки твоїх примітивних і неотесаних уявлень про непереборну асоціальність більшості місцевих.
І ти стоїш, але вже не мовчки і при цьому чемно звертаєшся до небайдужих громадян. Вони кричать на тебе? Ні, вони кричать тобі… «зійди з дороги!» Культурна особа не дозволила б собі кричати на незнайому і навіть незнайомій людині, чи не так? А байдужа б людина навіть не напружувалася, аби хоча б щось сказати чужій… А й справді, куди ж поділася пішохідна алея на мосту і сам міст? Куди зникли люди? А ти зараз їх бачиш? Маєш впевненість, що бачиш людей? Ти не знаєш?!… Розмірковуй швидше, ну ж бо, якщо не в змозі зрозуміти, що коїться, то саме час увімкнути логіку. Тільки стій. Доки не зрозумієш. Ти ж добре думаєш перед тим, як щось зробити, чи не так? Гм. Маєш рацію, стояти – це теж дія…
Тож ти маєш дорогу і міст. Міст має проїжджу частину, дорога – це і є проїжджа частина. І дорога, і міст мають пішохідну зону, на якій, ймовірніше за все, ти зараз і стоїш, лишень би знати на якій саме. Далі. Люди. Ти не знаєш, чи є вони навколо, але якби були, то могли ходити повз тебе і ззаду, і попереду, коли б ти стояв на дорозі та позаду тебе, коли б ти стояв на мосту, а перед тобою була би прірва. Якщо ти не оглядаєшся назад, то можна було б із впевненістю сказати, що ти стоїш на дорозі, оскільки люди, як би деякі цього не хотіли, не здатні ходити по повітрю. Можна було б, якби не твої сумніви щодо того, чи ти взагалі їх бачиш і чи ти бачиш людей… Ще щось? Нічого більше… То чому ти тут? Ну звісно ж, твоя найуживаніша фраза…
Невже ти збираєшся опустити голову? Внизу навряд чи є щось корисне. Спробуй глянути убік. Спробуй повернутися на 90 градусів ліворуч або праворуч і піти прямо. Не бійся. Жвавіше. У тебе виходить. Хоча й необдумано, але ти робиш дії, не стоїш на місці. Що ти кажеш? Тебе майже не чути! Якщо ти підеш далі, то цим усе закінчиться! Ти сховаєшся! І не дізнаєшся, де ти. Не з’ясуєш питання з людьми! Не зможеш відкрити правду! Ти ж майже нічого не бачиш, а в те, що бачиш не можеш повірити. Не можеш анічогісінько зрозуміти. Невже ти змиришся з тим, що, ймовірно, нічого не чутимеш?…
І ти стоїш. Знову на тому ж місці. Хоча ти не повертаєшся. І не йдеш уперед. Ти починаєш розуміти, що інколи немає сенсу іти вбік, оскільки можеш збитися з власного шляху, якщо він для тебе є життєво необхідним. Ти починаєш розуміти, що стояти на місці, це краще, ніж сидіти на місці. Ти розумієш, що результат від кроку вперед, як і від кроку назад, залежить від того, де ти зараз стоїш і наскільки це місце тобі подобається. Але ж ти не знаєш, де ти зараз! Ти розумієш, що, зробивши раніше кілька кроків уперед, можеш стояти або посеред дороги, і, оскільки ти ще є, машини тебе не збили, але і крок назад, і крок уперед може бути останнім у твоєму житті. Або можеш стояти вже на тому, іншому боці, при цьому не маючи можливості йти назад, але маючи надію на те, що крок уперед буде безпечним. Якщо тільки ти не стоїш на мосту перед прірвою, тоді крок уперед буде кроком на той світ, але у цьому разі крок назад стане саме тим, що тебе врятує від цієї, назвемо її, складної ситуації.
І рано чи пізно ти, як людина, що не вживає шампанського, все ж зрозумієш, що варто хоча б спробувати піти на голос, який так тобі нагадує людський.
