У темряві дня гасне погляд.
Сон спливає у Вічність і розчиняється в Її невизначеності.
Я залишаюсь із Нею наодинці і починається розмова.
Ні про що і про все водночас.
Знаю, що розмова ця триватиме доти, поки живу я
і терплячою залишатиметься до мене і моїх вибриків Вона.
Над нами - Спокій, поблажливий господар віри і сумління.
Спокій, що панує над терпінням і не зносить тривожних сумнівів.
Спокій, що пливе далі й далі у напрямку невгамовної Думки
і поволі застигає у своєму вічному русі...
Зупинка. Надходить вечір.
Серце відмовляється вислуховувати бездумні теревені
Істини і Простору про внутрішню сутність глобальності.
Я відчуваю нестерпну байдужість у засніжених очах Свідомості
і відвертаю голову вбік.
Сьогодні знову буде Ніч... Ніч, яка мріяла зігріти вечірню тишу,
але розбилася об беспардонність ранкового вітру.
Буде Ніч прощання з невибагливою свідомістю...
Ніч незримого примирення бажаного з нездійсненним...
Втікаю від надокучливого Часу
і опиняюся віч-на-віч з незакінченою розмовою.
Тяглість Думки зливається із нетерплячою Вічністю,
яка погоджується розуміти єдине слово
- Спокій.
