Коли людина чимось зайнята їй не нудно – сказала якось моя подруга.
- А якщо людина зайнята чимось нудним?
— Не треба про це думати і все буде нормально – відповіла подруга.
Вчора їй запропонували парі. Хоча не так. Спочатку це було парі, яке згодом переросло в угоду, наслідків яких вона навіть не уявляла.
Був звичайний собі день, звичайний собі ритм життя: сонце, повітря, вулиця, люди, машини, звуки, запахи, одним словом – банальний час і простір. Вона йшла вулицею і подумки кликала на свою…голову пригод. Їй було нудно. Здавалося б, що тут такого? Більшість людей стійко переживають цей стан, або звикають до нього. Та й що таке нудно? Коли в неї це запитували, відповідь була незмінна: «Це коли у тебе в душі, голові і серці порожньо, але тебе від цього нудить». «Із цим треба щось робити», — напружено думала вона.
І тут їй щось «стрельнуло» в голову. Так казала її мати, коли бачила, як в голову її доні приходила…специфічна ідея. Дурні люди називають такі ідеї геніальними, а ще дурніші – втілюють їх у життя.
Вона спинилася посеред тротуару, який ніс різнокольорові потоки людських тіл, душ і думок і сіла на асфальт. Так, це виглядало по-дурному. Так, це було небезпечно. Але їй було погано, а тому-все рівно. Вона чекала подій. І вони сталися.
Якийсь чоловік одразу ж вдарив її по голові портфелем і одразу ж обматюкав. Навколо них утворилася юрба і всім було цікаво (не одній ж їй було нудно). «Нікому не нудно, окрім як мені», — з іронією подумала вона.
- Ти здуріла?!!! – кричав чоловік і все далі набував схожості із жабою, в якої от-от станеться удар (що «вдариться» — неважливо, аби вдарило – подумала Вона)
- Може їй погано?..
- Та підніміть її, він же її забив!
- Це вона вдарила мій портфель головою!- ревів чоловік.
- Та підніміть же дівчину! Може її контузило..
- Це мене контузило! — не заспокоювався чоловік.
Вона сиділа собі мовчки і спостерігала. Їй чомусь захотілося довести цього чоловіка до жіночої істерики – так, щоб зі сьозами. Але тут підбіг міліціонер і призвав усіх до порядку.
- Дівчино, вам погано? – перш за все лагідно спитав він.
- Та як сказати..- вона любила говорити правду, яка нічого не пояснювала.
- Ви может встати?
- Так.
-То встаньте.
- Не хочу.
- Чому?
- Мені нудно стояти.
Тут з натовпу виділилася жінка, підійшла до дівчини, нахилилася і прошепотіла:
- Я так зрозуміла, тобі нудно і ти шукаєш хоч якоїсь розваги?
- Я чекаю на долю.
- І вона набила тобі чималу гулю, — жінка показала на лоба дівчини.
- Доля завжди лишає свій слід.
- Хочеш я допоможу тобі?
- Ви знаєте, що мені потрібно?
- Гадаєш, ти сама це знаєш?
- А як Ви дасте мені те, чого не знаєте?
- Я допоможу тобі це отримати.
- Як?
- Ти читала книгу «Тім Талер або Проданий сміх»?
- І?
- Так от, твій сміх мені не потрібен, — жінка вперше посміхнулася і дівчина зрозуміла, чому тїй не потрібна чужа посмішка. — Я хочу укласти парі. Або ні, нехай це буде угода…
- ?
- Просиди тут ще 20 хвилин із заплющенними очима.
- Навіщо це вам?
- Я теж люблю веселощі, -підморгнула жінка.- Ти просидиш так 20 хвилин, а я тебе дуже здивую потім. І тобі довгенько ще не буде нудно. Хочеш?
- Чом би й ні. Мені все рівно нічого робити.
Дівчина заплющила очі і всі відчуття притихли. Здавалося, наче вони взагалі пропали.
Минуло 20 хвилин. Із відчуттям перемоги вона спробувала півестися.
Це їй не вдалося. Щось не пускало. Здавалося, наче земля тримала її.
Вона підняла голову і побачила слабке сяйво над своєю головою, яке дедалі слабшало. Воно було схожим на круглий вузький коридор і вело в небо. Подібне показували у фільмах, коли… Невже? Невже?!
Вона все зрозуміла. Як тільки вона сіла на асфальт, її не вдарило портфелем…її вдарило брилою, що відколося від старого балкону на 4-му поверсі. А ці 20 хвилин її намагалися привести до тями, аби врятувати…А ця жінка… Вона душа, яка не втрапила на небо і шукала чужого «коридору». І вона виконала свою обіцянку. У всякому разі, нудно їй тепер не буде.
«Зараз або ніколи» — подумала вона і засліпила на мить водія, що їхав на зеленее світло через пішоходний перехід, по якому неквапливо йшов якийсь хлопець…
