Сонце вже почалось підніматись з-за горизонту коли дві постаті у мантіях спустившись по сходах вийшли з храму і через двір пішли у напрямку західного крила. Зайшовши у середину вони пройшли через величезну залу яка була слабо освітлена факелами. Стіни залу були прикрашені гобеленами і статуями на античну тематику. Попри усю велич і пафос від усього цього віяло якимось холодом і містикою.
- Вони, що не чули про електрику. Ми живемо у 21-ому столітті а вони далі освітлюють зали факелами?
- Ми приклали багато зусиль щоб тримати в таємниці існування цього замку відповідно не провели сюди ні світла ні газу. Крім того – економія просто неймовірна.
- Нам ще довго, я мрію якомога скоріш покинути це місце.
- Ми вже майже прийшли. Ось бачиш ці двері в кінці коридору – нам туди. І не озивайся без потреби я все зроблю сам.
Пройшовши крізь ці двері вони опинилися в приміщені яке нагадувало собою музейну залу: мармурова підлога, високі стелі в формі арки і готичні вітражі. У протилежному кінці зали біля каміну стояв головний жрець ордену Таніт. Це був кремезний, сивий чоловік років під 60 проте з надзвичайно молодим і красивим обличчям.
- Я надіюсь ви залишитесь у нас погостювати ще кілька днів? – розпочав жрець, - Сьогодні лише перший день ід і обіцяю попереду ще багато цікавого.
- Нажаль наш вертоліт уже вилетів і буде тут з хвилини на хвилину. Давайте перейдемо до суті справи. Як просуваються справи з тлумаченням?
- Не переживайте, як тільки ми отримаємо ключі ми дамо Вам знати.
- Ми прийшли за конкретними відповідями а не за обіцянками. Ми вимагаємо результатів,і вважаємо що більш сприятливого моменту може і не бути.
- Розумію, але зрозумійте і ви нас. Ми маємо справу з рукописами 500 річної давнини. Навіть якщо наші писарі закінчать тлумачення вчасно це не буде гарантувало позитивного результату.
- А Ваша попереднє припущення, щодо авторства книги?
Запала довга пауза. Жрець знав, що його відповідь не задовольнить його гостей і викличе ще більше запитань на які він відповіді не зможе надати.
- Нажаль для остаточної відповіді потрібно ще часу.
- І ви хочете щоб я це сказав на завтрашньому зібранні?
- Скажіть що все буде готово вчасно, Преторе. Дайте мені ще два тижні і все буде готово. Ага, і ще одне – необхідно збільшити наш бюджет для виконання даного завдання нам необхідно ще з два мільйона. – улесливо закінчив жрець.
- Завтра ви отримаєте гроші, а я за два тижні отримаю результат, чи не так?
- Само собою розуміється Преторе.
- Тоді чудово до зустрічі.
І двоє незнайомців в мантіях покинули залу голосно зачинивши за собою високі білі двері.
- Він бреше! – промовив Претор, додаючи кроку.
Верховний жрець Таніт обезсилено опустився в крісло, яке стояло біля височезного готичного вікна. У залу з північного входу зайшла жінка, приваблива блондинка в розкішному античному вбранні, років 30 на вигляд.
- Як наші справи дитя моє? – Виснаженим голосом запитав верховний жрець.
- У нас проблеми з тлумаченням акварель, ваша святосте. Наші спеціалісти не можуть справитися з тлумаченням цієї книги. А перфект Луцій твердить, що в цій країні не знайдеться людини яка б могла справитися з цим завданням.
- І де можна знайти людину яка нам потрібна. – Далі втомлено вів жрець.
- Східна Європа, Ваша святосте.
- Східна Європа? Не розумію! – мужчина взявши ручку і папір почав щось на ньому писати. – Джоана! – промовив він, зрозумівши, що дівчина розгубилась.
- Ваша святосте, ми керуємося методом виключення. Ми порівняли символіку знайдену в книзі з більшістю культур які існували в середньовіччі. Отриманні тлумачення не задовільняють. Крім того вони не мають жодного відношення до нашого завдання. Залишилися слов’яни. Як тільки ми знайдемо відповідну людину ми відразу підкупимо її і після оформлення документів, десь через два місяці вона прибуде сюди.
- Це занадто довго. У нас лише два тижні для розшифрування книги. Як тільки знайдеш тлумача бери книгу і відправляйся з ескортом до нього. Даю тобі один тиждень на тлумачення. За сім днів я чекаю на тебе тут з хорошими новинами. А тепер ступай дитя моє.
- Буде зроблено Ваша святосте.
- І старайся уникати усіх державних установ. Ми не можемо позволити, щоб наші вороги дізналися. Вони навіть не повинні знати, що ми шукаємо. Тим більше ми не можемо тратити час, якого в нас так мало на відкрите протистояння з ними. Тай крім них є багато людей, які лише й мріють оволодіти такою інформацією.
Ніцца. Франція.
Везербі мовчки вдивлявся в екран монітора. Він розумів, чому Де Лівер не дуже хотів спішити з якимись висновками. Ці висновки були настільки абсурдними, що він сам боявся їх озвучити. Як поважаючий себе Оксфордський професор Везербі не хотів першим висловлювати цю думку. Тому вирішив взяти Де Лівера хитрістю.
- І, що ти збираєшся робити з цим Жане? – почав Джоєрдж.
- Я навіть не знаю. Розумієш якщо, ці картини дійсно існують, але він їх ніколи не міг бачити, це означає, що вони не є плодом його уяви. І його мозок постійно заставляє виводити їх у певній репрезентативній формі для того, щоб Олександр зрозумів, що вони означають. – говорив де Лівер крокуючи по кабінеті.
- Згідний колего. Це задача, яку його мозок вважає обов’язковою до розв’язання. Але тоді виникає питання, чому мозок не може вивести інформацію на зовні, коли пацієнт перебуває в свідомому стані. – Везербі почав відчувати, як ця справа почала його втягувати.
- Не маю поняття, може хтось попрацював з тим хлопцем. Тому, що жодних травм в дитинстві, соціальних чи сімейних передумов для формування такого блоку не було. – знизив плечима француз.
- Звідки тобі знати він же грек. Можливо на його батьківщині не все так гладко як ми собі думаємо.
- Його батьки дуже заможні, і попри це хороші люди. Це виключено.
- Ну, добре. А ти робив йому енцифалограмму, томографію. – обережно запитав Джордж.
- Робив там нічого не має, все варіант норми. І операційного втручання також не було.
- Не знаю, що й казати, – повів далі британець розглядаючи записи де Лівера. – Не всі зображення є у цій твоїй книзі.
- Суть не втому, Джордже, суть в тому, що я не знаю, що писати в історії хвороби, що казати на нарадах, стосовно цього пацієнта. Приписувати нові лікарства також не можу. Його печінка так довго не протягне. Ти знаєш скільки часу мені знадобилося для того, щоб переконати нашого, головного лікаря, щоб отримати дозвіл на шокову терапію? А тепер, що я йому можу сказати. Все без змін жоден діагноз не підтверджений, малюнки виявилися натомість змістовними, симптоматика проте не змінна – циклічні приступи невідомо чого. Ти сам бачив хлопця йому тут не місце. На мене вже навіть персонал починає косо дивитися.
- Жан давай скажемо чесно він впадає в транс. – врешті не витерпів Везербі.
- Я це розумію, але я також розумію, що я не можу написати це у виписці.
- Можливо він медіум, або екстрасенс?
- Та не має в нього цих ознак. Навіть натяку на них не має. В нього навіть інтуїція середньостатистична – відчайдушно підсумував де Лівер.
- Тоді давай зробимо так. Я ввечері я вернусь в Англію і постараюсь щось довідатися про цю групу вчених. Крім цього я попитаюся в нестандартних наукових колах про цю книгу. Ти ж знаєш – у цього пана великий фан клуб. Ще я негайно зв’яжуся з деякими доволі таки ексцентричними науковцями і опишу їм ситуацію яка склалася з цим хлопцем.
Після цих слів Везербі побачив помітне полегшення на обличчі француза. Він зрозумів чому той звернувся до нього. Практикуючому психіатру, завідуючому відділення недопустимо було б проводити такого роду розслідування, його б просто висміяли. А науковцям-теоретикам все простимо.
- Ти навіть не можеш уявити наскільки я тобі вдячний Джордже. Візьми всі його малюнки.
- Я ще візьму його історію хвороби для студентів. Нехай і їм мізки винесе цей Олександр.
Трієст, Італія.
Через три години Джоана вже піднімалася на ліфті до головного офісу своєї компанії. Вона все ще відчувала певну збентеженість після розмови з головою ордену Таніт. Джоана не була впевнена, що зможе виконати це завдання за такий короткий період часу. Ліфт зупинився. Білявка глибоко вдихнула, зробила впевнений вигляд лиця і вийшла з ліфту. Попри пізню годину в офісі знаходилося з десяток її довірених людей, які все ще намагалися знайти тлумача.
- Скажіть мані щось хороше, джентльмени, - таки з ліфту почала Джоан, - Метью, що скажеш?
- Ми знайшли лише десять чоловік, які б могли зі сто відсотковою точністю розтлумачити книгу. Проблема полягає в тому, що 6 із них знаходяться на міжнародній конференції в Празі, яка офіційно стартує завтра і буду тривати аж 9 днів. Ще одна людина знаходиться в тяжкому стані в реанімації в одній з лікарень Риги, восьмий – словак, пішов десь в Карпати шукати поселення Білих хорватів. Отже лишається лише два варіанти два українця: професор Садло Валентина і її колишній аспірант Коринський Тарас, завідувач кафедри культорології та слов’янознавства. Я зайшов на студентський форум і дізнався, що Садло Валентина Степанівна дуже специфічний об’єкт і з нею важко знайти спільну мову. Отже єдиним варіантом є Коринський Тарас Володимирович.
- Ми маємо доступ до його особової справи? – поцікавилася Джоана.
- Спробую пошукати в базі даних інтерполу, оскільки база даних Служби безпеки України знаходиться на окремому сервері який не підключений ні до мережі інтернет ні до внутрішньої мережі служби.
- Дивно, як же вони отримують потрібні особисті дані? - зауважила білявка.
- За допомогою телефонного або безпосереднього запиту. Примітивно але ефективно і надійно. Є! Вивожу дані на головний екрана.
І на великому екрані з’явилася особова справа Коринського. Джоана декілька хвилин пильно вдивлялася в екран, вивчаючи дані а потім звернулася до джентльменів в кімнаті, обличчя яких явно не були спотворені інтелектом.
- Бідно, нічого не скажеш. Гаразд, розберемось на місці. Приготуйте літак. Щоб за 3 години він був готовий до вильоту. Зіскануйте акварелі з книги і зробіть дві копії, оригінал залишиться у мене, одну копію візьмеш ти Стівен а другу ти Том. Метью, цей Коринський володіє лише мертвими мовами. У нас немає нікого хто б володів українською.
- Ні, сонце. Але в Україні як у бувшій країні Радянського союзу усі прекрасно володіють російською. Ти розмовляєш російською.
- Зовсім. Зараза! Хлопці ви хтось знаєте російську? – глянула Джоан на своїх оперативників, але по їхніх лицях не спотворених інтелектом вона відразу зрозуміла, що ляпнула дурницю і важко здихнула.
- Я вже переглядаю список агенцій які надають синхронний переклад у Львові. – Втрутився Метью.
- Ні. Жодних офіційних агенцій. Якомога менша кількість людей повинна знати про причини і мету нашого приїзду. Така воля його святості.
- В такому разі я пошукаю в базах даних центрів зайнятості, або інтернет порталів, там мусять бути резюме фрілансерів.
- Чудово Метью, я у такому випадку підготуюся до вильоту і за годину повернуся, а ти тим часом знайди когось, ага і когось молодого.
- Як скажеш красуне, усе буде зроблено до твого вильоту.
- Ти летиш разом зі мною.
- Й-й-й-а, Я? Чого б це? Я не знаю, ні, я не хочу, в Чорнобиль. Чого? За що? – перелякано тараторив Метью.
- Не вже ж ти думаєш, що я полечу на невідомо куди, у богами забуту державу з купую неотесаних мужиків, які тільки що й вміють влучно стріляти і морди бити – шепнула йому у вухо білявка, - у твоїй присутності я хоч буду знати, що не тільки я одна нещасна. – закінчила Джоана весело плескаючи Метью по голові.
- Дякую, тобі дуже сильно, ти просто лапочка, я тебе також дуже люблю. – іронічно промовив Метью.
Дівчина не чула хлопця. Вона згадала про записку жреця.
- І нехай наступну годину мене ніхто не турбує. Ніхто! Абсолютно! Під страхом смерті. – Джоана, ще ніколи не була такою серйозною.
- Буде зроблено, чіча-ляля.
