- Ще раз, на камеру! – «гаркнув» Іван Васильович, від чого усі присутні практично синхронно обернулися. Коли Васильович вип’є, його природна скутість безслідно зникає, поступаючись місцем легковажній веселості. А ще, несподівано для самого господаря, у нього прорізався командирський голос.
Не помічаючи прикутої до себе уваги, Васильович завзято клацав фотокамерою.
- А тепер обніміться! – махаючи долонею, скомандував він.
Ольга із Сергієм взялися за руки. Вона поклала голову йому на плече, він нахилився, легенько торкаючись вустами її чола. А потім, помітивши нетерплячий рух кума, повернув обличчя в сторону об’єктиву.
- Неперевершено! - радісно потираючи потилицю, сказав Васильович. – Коли люди справді щасливі, їм не потрібно нагадувати посміхатися.
Знімок вийшов пречудовим. Двоє ще молодих і гарних людей на фоні білосніжного, ніби казкового, будиночку, обрамленого живим парканом із високих кущів темно-бордових троянд. Обоє усміхнені, веселі. В очах, немов у підлітків, виграють бісики. Ну хто повірить, що сьогодні вони святкують перлове весілля?
- А зараз давайте з дітьми, - голос Васильовича уже захрип і перетворився на бас.
До Ольги із Сергієм приєднався їхній син Віктор – високий, статний, практично точна копія батька. Його дружина Тетяна із немовлям на руках сама ще нагадувала школярку – низенька, худощава, на щічках кумедні «ямочки-смішинки».
Віктор обійняв батька, а Тетяна прихилилася до Ольги, котра взяла на руки свою крихітну онучку.
- Завмерли! Знято! Можете розслабитись, - великодушно дозволив Васильович.
Того вечора було зроблено багато знімків, подаровано велику кількість подарунків, проголошено безліч тостів, найпопулярнішим серед яких був: «За ідеальну пару!» Далеко за північ, коли на місто непомітно опустилася м’яка тиша, гості нарешті роз’їхалися. Попри заперечення батьків, поїхав з родиною і Віктор. Дорога дальня, а вранці на роботу.
Коли за останнім із гостей зачинилися двері, господарі полегшено зітхнули. Здавалося, стіни зітхнули разом з ними. «Дотримано усіх правил пристойності», - послабляючи краватку, подумав Сергій. «Здається, ні про що не здогадалися», - посміхнулася про себе Ольга.
Вона пройшлася кімнатою, зняла об’ємні сережки-обручі. «Тридцять років, - задумливо покрутила на пальці обручку. – Тридцять…» Іноді гра на публіку втомлює, але вона вже звикла. Виявилось, що брехня – міцний фундамент для шлюбу. Нікому з них уже не потрібне розлучення. Навіщо на старості смішити людей? Її все влаштовує. Сергія, здається, теж. Але хто може знати, що він думає? Вони не розмовляють вже третій рік…
Мимохіть поглянувши туди, де ще хвилину тому стояв її чоловік, Ольга вийшла до іншої кімнати. Зі скрипом зачинилися двері, розділяючи два протилежних, чужих світи.
На темному небі розляпаними мазками проступав світанок. За лічені години почнеться новий день, на небі господарюватиме сонце, на прохання якого в Ольжиному саду несміливі пуп’янки троянд перетворяться на пишні бордові красуні. Господарі посміхатимуться їм у відповідь, і ніхто й нізащо не здогадається, що в такому гарному будинку можуть жити нещасливі люди.
