З циклу «Сторож Семенович»
Бувальщина
Одруження, скажу я вам, шановні, це не абищо. Це сурйозний, так би мовити, поступок. Раніше, як було? Батьки наводили довідки про можливих, в майбутньому, заможних сватів. Здебільшого це виглядало десь так:
-Ви не чули, скільки пар коней у Тихона Григорчука?.. Та що ви кажете!.. І пара волів?.. Так-так… Кажуть у нього дівка на виданні… Дві?
Потім знайомилися, роздивлялися, прицінювалися, потім не раз і не два обговорювали майбутню невістку.
-Ну, і як тобі Мелашка?- Вчергове заводила нудну розмову стара коли віз трохи від’їхав. – Чого прикидаєшся, шо не чуєш? Га?
-А мені що?.. То он нехай... То ж вам її гризти… З Михайлом!- відмахувався старий. – Вже до скількох ходили! Тобі всі не такі!
-Худа вона якась… Бачив, яка біла?.. Як глина… Чи не боліє? – стиха прошамкала, до старого схилившись. – Не дай, Боже, ще якоїсь хворі нам…
-Так, а чим тобі невгодна Марія Зінькова? Здорова!!! Більша ж за тебе!.. В хазяйстві - те шо треба! Ще й двох овець давали за неї, - підняв пальця до неба старий.
-Груба вона… Якась… Не пара Михайлику! Не пара…
І знову ходили в гостини. І вже потім, як все стане на вдачу, засилали сватів-старостів. А ті розігрували цілу виставу про «князя й дівицю», про «сокола й куницю» і, врешті-решт, сідали до столу. На дружній вечері обговорювалися деталі майбутнього «міроприятія».
-А зараз як? – Почав Семенович. – Ніхто батьків не слухає. Батьки не указ! Так то… Он мій батько… З матір’ю… Як побралися! З вінчанням в церкві. По всіх правилах. Батько розказував, що такого весілля ні в кого не було. Згадували опісля п’ять літ!.. Так от… Батя мій був дуже охочий до танців. Бувало, де тільки зачує гармонь – він там. Перший! І так вибивав «Сербіянку» чи «Гопака»!.. Пилюка стовпом стояла… До ранку. Так от… Через оте батько йому довго не розрішав женитися. Мовляв, ще не натанцювався. А на другім кінці села, через долину, в добрячих хазяїв Татарчуків було дві доньки-красуні - Ольга і Одарка. Молодша Ольга – весела й завзята, з якою батько, бувало, під бубон і гармонію задавав закаблукам, дуже йому подобалася. Та й парубок, мабуть, був їй не байдужий. Так то… Та суворий батько йому все торочив: - «Не пара! Вертихвістка вона… Й путнього нічого з неї не вийде… Бери старшу Дарку… Здорова й роботяща! Чого ще треба в хазяйстві?».
Одарка й справді була до роботи не ледача. Й видна. Та у всім тім була одна заковика… Після хворості маленькою, вона стала кульгати. Одна ніжка коротша… А так, в усьому справна… Так от… Не знаю як, а батя мій впертий був! «Хочу з Ольгой судьбу ділить і край тут!» Ну, робити нема чого – «обтяпали» це діло нашвидкуруч. Домовились про все. Батюшка впирався, чогось не хотів вінчати. Казав – хворь напала. Вговорили за відро меду й мішок борошна. Так от… В надумане время явились до церкви… Там холодно, як у лісі! Піп був «не промах» промочити горло. Добряче приклалися до сулії з медовухою. Поки виглядали наречену й сватів – напилися так, що затягли «Летів сокіл…» Ну, тут невдовзі й наречена, й свати… Батюшка сяк-так провернув діло, скоренько перехрестив і «Амінь». Виходять, значить, ото вони з церкви – батько зирк – у вінку Одарка замість Ольги. Трохи не звалився з високого церковного порогу. А тесть - тут як тут, підхопив під руки та й шепче: - «Ти, Сьомка, того… Не дуркуй. Не безчесть нас і Дарку… Я тобі пару коней і корову в придачу дам». Так от… Батя подумав… А за два дні й рішив, шо й Дарка нічого. Не все життя й танцювати ж! Отак і зажили вони в мирі й злагоді. Жили-поживали й добра наживали. Семеро діток на світ привели… Та я, буває, так собі думаю, шо то все дідова заковириста задумка була. Це, як серед ясного дня видко, шо задумали, значить, вони удвох із сватом оту кумпанію устроїти. Бо, куди не поверни – усім вигода! Так от…
17.01.2014р.
