Вони сиділи поруч. Азод і Ошот. На Майдані було тихо. Лише вартові про щось перемовлялися, сторожко оглядаючи освітлені вулиці довкола, щоб не застали їх зненацька, щоб знову не налетіли беркутівці. Один із них раптом наступив на квітку, аж Азод скрикнув.
-Заспокійся, - Ошот поглядом намагався вгамувати неземне тремтіння, хоча в
самого заблищали сльози в очах.
-Але ж там, там була пролита кров невинної дівчинки. А поруч юнака. Їх обох так побили, що страшно дивитися на помордовані тіла.
-Чи ж прийдуть вони до тями?- знову за хвильку.-Вони повинні жити.
-Знаєш, це ж Явес мав би застерегти їх тоді. Вони б прокинулися і пішли б гуляти по нічному Києву. Тоді б нічого не трапилося. Але Явес в той час стояв коло ліжка матері Інни, цієї дівчини. Мати важко хвора. Він намагався їй допомогти.
- Побито було багатьох. Дотепер на скривавленім граніті плаче свобода поранена.
Ошот замовк, крила його намокли, він ворушив ними, щоб просушити. Довкола здійнявся вихор.
Вартові Майдану, а це були Ігор та Тарас, разом поглянули в той бік:
-Дивись, яка віхола. До ранку снігом замете.
І знову почали пильно вдивлятися в примарні постаті на освітлених вулицях.
-А ти чому не просушиш крил? Тут спокійно буде сьогодні. Може б ми полетіли в дитячий будинок. Там знову Василько кличе маму. Ми б допомогли йому перейти у світ добрих сновидінь.
Азод мовчав. І крила його навіть не стрепенулися. Вони були важкими від зимового дощу, мряки, яка збила пір’їнки так, що Ангел виглядав зліпленим з важкого сірого граніту.
-Та попробуй все-таки просушити крила . - Ошот намагався підняти крила Азода. - Бо нам же доведеться звідси летіти, не плач за всім, що твориться на Землі. Люди живуть у світі жорстокості. У цьому світі не може вижити Любов. Тут нема Гармонії. Ти хочеш допомогти кожному. Хоча знаєш, що від кожної доброї справи крила виростають на сантиметр. Нас же попереджали, щоб ми знали міру. Тепер Ти не зможеш навіть підняти цих крил. Та ще таких мокрих. Бідна планета сьогодні підійшла до краю прірви. Ти не врятуєш її.
- Знаю. Але свою віру вкладу у хворі долоні надії.
Ошот бачив все те, що і Азод: тіло дівчинки на лікарняному ліжку, прошите болем страждання, місця, де пролилася безневинна кров юнаків та дівчат, яких розбудили удари беркутівців. Бачив, як плакав молодий юнак у камуфляжі, відчував, що він не уявляв собі, якою буде його робота. Обидва хотіли б звернутися до людей по обидва боки барикад із запитаннями, котрі їх боліли. Бо і справді, як цим людям називати один одного? Всі вони після народження з чистими святими майже личками хрестилися у церквах. Помираючи, всі знову зійдуться під всесвітнім куполом. Всі просять миру, чистого неба, і кожен заносить над головою ніж. Люди одного народу воюють за все: за землю, погляд, думки, особливо за мову. Чому? Навіщо людям ще одну Росію, коли вона така велика поруч? Чому навпаки не намагаються свою державу зробити незалежною та сильною, щоб потім, як рівні, як однаково сильні об’єднатися з усіма народами? Чому захищають владу тих, хто, не приховуючи, обкрадає цілий народ? Невже не розуміють, що гріх чинить не лише злодій, а й ті, хто того не хоче бачити, хто захищає, хто потурає, надіючись, що і йому перепаде щось.
Кожен ангел хотів би, якби міг, своє серце віддати землянам. Розповісти усім, що життя людини – це дзвін неземних світів, що кожен крок має бути позначений світлом, що біль ярма із минулих віків треба перетворити в пісню дзвонів свободи. Розбудити тих, хто спить, захистити кожного від образ і болю, навчити всім життям відкидати зло, подати руку тому, хто впав на дорозі. Щоб відродилася і ожила земля. А ще ніяк не вкладалося у головах цих Небесних істот: чому живі не можуть зрозуміти, що є закони Всесвіту, закони трьох основ. Трьох кутів. І цей закон у всьому: у любові, у фразі «не вбий», в основі пірамід, у кожному рядку Біблії. Інакше шлях людини буде завжди позначений болем. Але як це донести до кожного?
Два ангели сиділи на Майдані і нескінченною молитвою звучали їхні думки. В Ошота вже крила просохли, білі пір’їнки тріпотіли на легенькому вітрі, він готувався злетіти. Азод же так і сидів, опустивши крила аж до землі.
-Ти лети, друже. А я залишуся тут,- не дав він промовити ані слова Ошоту.
Бо ще не усім вони розповіли, що прийти сюди їх змусила любов. Це вона дала їхнім крилам силу, щоб подолати таку дорогу. Це вона допомогла розігнати хмари над країною, щоб вберегти тих, чиї серця страждають від болю за народ, за рідну землю. Хотів заглянути в палату, де лежала та юна дівчина, сльози якої впали не на землю, а просто в його душу. І разом з ним підіймуться в зоряну височінь назавше.
А коли Ошот злетів, Азод підвівся. Він знав, що знайде в собі силу доказати кожному, що Земля, така маленька і така тендітна на світових просторах, створена силою любові. Що її треба берегти. Щоб не згоріла вона у вогні. Кожну душу Бог ліпив так обережно, по краплинках, по генах, з такою надією. Щоб та душа повернулася до нього в призначений час виповнена любов’ю до всього живого. Щоб не розгубила світла свого вона в гріхах, щоб не стерегла палаців, вважаючи, що суть життя лише у тім, щоб виспатися і насититися. Не допустила б, щоб всі рабами стали. Бо рабів не пускають до раю. Щоб не втомилася йти вперед, допомагаючи і прокладаючи дорогу світлу. Щоб свій парус не дозволила наповнити душами тих, хто своє життя проживає в добрі й теплі коло каміну, закрившись від дощів, що зіткані із зоряних сліз.
Та раптом почувся крик. Удари, плач. Розганяли Майдан. Плакали дівчата, сипалися удари на людей, і знову кров упала на Майдан і розквітла маками болю. Дзвонарі розбили тишу. Заголосили на всю країну дзвони.
Кожною своєю неземною кровинкою став на захист людей Азод. Горем і печаллю виповнилося небо.
Серед маків, що ожили з краплинок невинної крові, раптом розквітла Віра. І стала загадкою. Стала легендою.
Коли від’їхали карети « невідкладної допомоги», ніхто не помітив його, ангела. Бо він не сяяв. Вперше. Він знав, що душа озветься сонячним сяйвом аж тоді, коли тисячі облич засяють зоряним німбом, коли зустрінуться усі на зоряному мосту свободи. Він присягнув цим людям на вірність.
Його душа була виповнена болем за все на Землі. І цей біль дав силу крилам для розмаху . Щоб закрити цю святу землю, в мозок якої вже тисячоліттями приходить біль. Затулити її від вітрів . Щоб не розпочала вона свою історію знову з нуля.
Над Майданом звучала висока струна любові.
