Швидкий і зручний вид транспорту зустрічає штурханням претендентів на право користування ним. Один по одному впихаються вони, впевнені у незаперечно головній важливості власного шляху, крізь рідкі зуби у вихилястий стравохід монстра. Переконані, що він для досягнення їхніх терміновострокових цілей (швидкий і зручний), а не вони для його життєфункціонування. “Копія — краща за оригінал!!!” — ну хто ж сумнівається у цій премудрій сентенції — першому ферменту перетравлення. Жадібний монстр проковтує хаотичними партіями претендентів на звання найкращих копій від поживної частки дійсності. Вони сформовуються у суцільний білковий потік, що поволі подається до глибокого задушливого нутра химерного хижака, піддаючись первинній обробці: візуальній, аудіальній, ритмічній, руховій, тактильній, ... По стінам вузького стравоходу розміщуються зображення нормативних форм, придатних до перетравлення: обличчя, спини, руки, ноги, очі, шматки шкіри і комфорту, посмішки наївного замилування і примітивного сарказму, елементи тіл і життів... Підготовчий етап пройдено. Потік виплескується на дно і розтікається по виділеним шпаринам. Тутанхамон повагом суне попереду з квітами. Виходимо на перон. Підходить черговий електропоїзд. Нас порційною хвилею вносить до тісної залізної кишки. Починається швидкісний процес перетравлення, який можна спостерігати по обличчях, точніше, їх нівеляції. Непорушні гримаси захисної впевненості. Ніби всі намагаються переконати інших, що вони ще є, хоча насправді вже розчинилися. Лише ефемерні віддзеркалення на скляних доповненнях кишкових труб. “Станція загублених доріг. Наступна — станція розбитих ліхтарів”. “Подайте бідному, немічному залишки пам’яті! Подайте бідному, немічному залишки....” Іди звідси... Я нічого не подаю. У мене самої проблема з пам’яттю. “Але в тебе проблема з відсутністю вільного місця у пам’яті! Віддай мені облуплені залишки непізнаваних спогадів!” Іди звідси. Я нічого не віддаю. Якщо вони й непізнавані, то мої. Можливо, серед них і справжня я. “Станція майбутніх патріархів”. Гей, Тутанхамоне, нам же не обов’язково далі разом? Звідси вже дорогу знайдеш, а навіщо я тобі при зустрічі з коханою? “Станція Золотий Прохід” — твоя! щасливої зустрічі. Мені до “Майдану усіх перехресть”. Це інший рівень. Навіть я тут іноді зависаю. Залізокишковий підземний монстр давиться мною на цьому рівні і тоді мене доводиться видаляти з нього штучними методами. “Станція Незначних розбіжностей. Перехід на станцію Майдан усіх перехресть”. Ось, зрештою, нічия невідсовна спина не бовваніє попереду. Включаю посекундну тарифікацію, щоб встигнути вислизнути до моменту, коли остаточно перетворюся на блювотне нудіння. “Подайте бідному, нещасному...” “Подайте на ...” Майстерно лавірую між витягнутими руками, вистовбурченими коліньми, висмикнутими полами одягу, зламаними каблуками, виряченими очима, викрученими шиями, вихилястими стегнами, пишногрудими діанами, качкоподібними казановами, нахабностійлими господинями, загубленими вітрилами, поламаними крилами, виставленими кошиками, випханими сумками. Обережно, у мене ввімкнуто посекундну тарифікацію. Випустіть мене звідси, і тіштесь собою далі від мого поспіху. Відносно вдало закінчується черговий цикл транспортування. Транспортер подає мене в партії видобутих нагору.
Відразу поринаю в інший підземний лабіринт з безліччю майданчиків багаторівневих перехресть. Тут не такий поспіх і суцільність, але жалюче бажання втиснутись в якийсь закуток і зупинитись. Звертаю в перший найліпший і переводжу подих...
