Протягом наступних днів враження від останньої розмови з Емі поступово претворилося у чекання виклику та у надію, що він обов’язково прийде. А життя продовжувалось, приносячи Євгенові інші несподіванки, події та враження. Реальне життя. Існування Емі у її інформаційному просторі поступово ставало всього лише згадкою.
Тимчасом прийшла пора для вступу до інституту. Готуючись до іспитів, Євген потроху розпочав подальше вивчення програмування, котре незабаром мало знадобитися. Давнє захоплення не втратило свою принадність. Тим більше, що тепер воно нагадувало про Емі. Відпочивав, як і раніше, то із ровесниками, теж учорашніми школярами, то із батьками – найчастіше на дачі.
Одного вечора, повернувшись із матір’ю та батьком додому, Євген включив комп’ютер і побачив, що операційна система не завантажується. Витягнув шухляду комп’ютерного столу, щоб дістати потрібний для таких випадків лазерний диск і здивовано виявив, що там немає ні дисків, ні дискет. Ніяких носіїв інформації! Усе зникло! Це була явна крадіжка. Кинув очима по кімнаті – усе було на своїх місцях. Слідів чужої присутності не видно. Якщо крадіжка, то чому саме носіїв інформації? Вийшов із кімнати до батьків. Ті також здивувалися. Разом стурбовано почали оглядати весь будинок. Ніщо не зникло. Навіть гроші, що лежали у серванті неприховано. Замки на вхідних дверях, засуви вікон – ніщо не було пошкоджене, немов би ніхто й не заходив у будинок. «І злодія не було – і батька вкрадено», - сумно пригадала мати жартівливу приказку. Євген повернувся до комп’ютера. Узяв викрутку, відкрив системний блок. Нова халепа – зникли обидва вінчестери. Включив другий комп’ютер. Той не працював також. Євген заглянув до його системного блока. Те ж саме – від вінчестерів не залишилося й сліду.
Неприємність лишалась загадкою. Та якою б не виявилась розгадка, треба було терміново запустити хоча б один комп’ютер, бо кожної хвилини можна було очікувати виклику від Емі.
Наступного дня Євген позичив у Миколи вінчестер із необхідними на перший час програмами. На превеликий жаль, внаслідок крадіжки було втрачено дуже багато цінної інформації, що накопичувалася на вінчестерах та лазерних дисках роками. Було нестерпно прикро від думки про незворотність втрати. Картав себе за те, що не зберігав диски у іншому місці. Але ж ніколи й на думку не спадало, що його власні записи могли когось зацікавити. Залишалося одне - терпляче поновлювати втрачене.
А тепер - перш за все відновити зв’язок із Емі. У іншій шухляді комп’ютерного столу почав шукати договір із провайдером Інтернету. Марні спроби. Виникло тривожне передчуття непоправної біди. Почав переглядати папери. Зникло все, що могло мати відношення до Емі. Неясне передчуття змінилося пекучим, як біль розумінням того, що відбулося. Власники страхіття, що полювало на Емі, відстежили його зв’язок із нею і намагалися унеможливити його у майбутньому. Чи вдалося їм це остаточно, було ще невідомо. На жаль, Євген не пам’ятав поштової адреси, яку залишила йому Емі. Залишалося чекати на її виклик. Він подзвонив у офіс провайдера, назвав своє прізвище та поштову адресу. Через хвилину представник повідомив, що договору із Євгеном у провайдера немає і не було. Стримавши обурення, Євген закінчив розмову. Схвильовано продовжував подумки перебирати усі можливості відновлення зв’язку. Згадав, що у нього були квитанції про сплату за Інтернет. Вони знайшлися, бо зберігались окремо, у серванті. Домовившись із представником про зустріч, Євген приїхав до нього і показав їх. Здивований молодик почав ще раз відшукувати сліди договору у базі даних, але усі його спроби виявилися марними. Стало зрозумілим, що ворог Емі був могутнішим, ніж це здавалося раніше. Надія на самостійне відновлення зв’язку була остаточно втрачена, бо Євген не пам’ятав і окремої поштової адреси, що слугувала для зв’язку із Емі. Невистачало дрібниць, кількох символів, та обійтися без них було неможливо. Залишалася тільки надія, що його винахідлива розумниця Емі, яка ніколи і нічого не забуває, відбившись від переслідування, знайде час і спосіб зв’язатися із Євгеном. Можливо, вона пам’ятає про нього щось таке, про що він зараз не може пригадати і що допоможе їй поновити зв’язок. А ще вірилось у те, що Емі зуміє захиститися від усіх нападів і буде існувати доти, доки існує інформаційний простір. Нехай навіть без зв’язку із Євгеном, але існуватиме, житиме. Вільно мисляча електронна істота у безмежному інформаційному просторі. Рано чи пізно вона, швидше за все, розкриє таємницю свого існування. І тоді вони знайдуть одне одного. Безсумнівно, це обов’язково збудеться.
Захопившись розмовою, ми не помітили, як наблизилися сутінки. Літній день згасав. Довгі тіні кущів та дерев злилися у одну суцільну тінь. На заході небо ще багряніло хмарами, злегка освітленими сонцем. З протилежного боку неба, на сході, хмари вже були темними, майже чорними. Ліс притих, тільки зрідка чувся самотній пташиний голос. Пора було і нам поспішати, щоб вийти на знайому автотрасу, доки не настала повна темрява. Ми йшли лісовими стежками крізь густі зарості, через галявини й вирубки, часом вимушено змінюючи напрям руху, але все ж намагаючись йти на схід. Ось вже й став чутним шум траси. Розмова не поновлювалась, хоч ми і знаходилися під її враженням. Мій супутник, мабуть, поринув у спогади, а мої думки поступово поверталися із світу змальованих ним подій до звичайного життя.
Дійшовши до траси, ми через кілька хвилин потрапили у салон маршрутки, що йшла до міста. Сиділи поруч, серед шуму, яскравого світла, розмов пасажирів і наші настрої поступово змінювались на звичний настрій мешканця міста, котрий повертається додому після довгого дня, проведеного у природному довкіллі. Приємні спогади про минулий день, та очікування кінця подорожі й відпочинку. Врешті решт втомлені думки закружляли у звичному повсякденному колі. Але, повернувшись додому і проходячи мимо комп’ютера, я на хвилинку затримався біля нього, поклав руку на прохолодний метал і спробував уявити, як у ньому може битися, пульсувати інше, відмінне від нашого, електронне життя. І ще подумав про те, що й до мене у пошуках Євгена коли небудь може завітати Емі.
