Скоро сьома. Час на сцену.
Розчохлити скрипку. Смичок в руки. І мелодія несе за собою мов бурхливий потік, вихор і занурює в глибини.
Мить. Друга. Забути про все.
Але що це?!
Звідусіль чується шум і сміх.
Очі ковзають по залу.
За столиками веселі компанії. На столах повні тарілки і залишки страв. Сміх і тости не припиняються.
Кольнуло десь в глибині «Для кого тут звучав Скорик? Чи чув хто Вівальді?»
Та зараз. Зараз. Буде щось «веселе», «легше». Влаштуємо.
Глянув на скрипку.
Налаштуватися не виходило.
Руки самі виводили популярний мотивчик.
А перед очима концерти, які запам’яталися з дитинства, музична школа. Залюблені в музику вчителі.
В консі обіцяли райдужні перспективи. Казали, що має талант і вміння.
А тепер оце?! Заміський ресторан? І це все на що здатен? Все заради чого уникав звичного для інших життя і розваг? Дарма?
Гроші є. Друзі кажуть живе добре. А як їх заробляти?
Набридло все. А куди піти? Кому потрібен скрипаль? Лише ресторану.
А може це не кінець? Доки в руках скрипка.
