На сучасній політичній мапі Європи чітко вимальовуються дві суспільно-економічні формації, або, по іншому висловлюючись, дві цивілізаційні моделі побудови суспільства. Це демократичне суспільство об’єднаної Європи (Євросоюз), де основою ідеології державної політики є демократія, котра надає реальні права і свободи людині, і друга – Євразійська – де в основі державної політики і ідеології побудови суспільства є демократичний централізм нового типу, де основні права і свободи підміняються банальною сублімацією суспільства. Абсолютно різні підходи до загальнолюдських цінностей в основному і формують політичний клімат цих формацій, що зіштовхнулися на кордонах України (так званого Порубіжжя).
З історії нам відомо, що території сучасної України, і не тільки, були споконвічними землями Київської Русі, котра, на той час, була могутньою європейською державою і суб’єктом європейської політики – це не оспоримо істина. Але після татаро-монгольської навали ці землі попали під вплив: на заході – західних монархій, на півночі і сході – Московського царства, на півдні – Османської імперії. Таким чином уже в стародавні часи вибудовувалося сучасне Порубіжжя. За право володіння землями Київської Русі велися безкінечні війни.
Проте основним чинником протистояння поміж українцями була релігійна непримиримість католицького заходу і православ’я сходу. Згодом, на заході України, католицька і православна українська церкви створили Унію і західне українство на завжди залишило за собою західний цивілізаційний вибір. Схід України, будучи географічно і ментально європейським, релігійно тяжів до православ’я Московського патріархату. Ось в цьому і було закладено вікове протистояння Європейської цивілізації і Євразійської. Політична тектоніка Порубіжжя ніколи не стихала. Україну завжди роздирали навпіл протиріччя, що й наклало на українців своєрідний менталітет двухвекторності, особливо виражений і в сучасній державній політиці.
Якщо говорити про Росію (Московію) то до 17 сторіччя вона була типовим азійським ханством (князівством) із способом державотворення запозиченого від татаро-монгол. Ніякої участі в Європейській політиці Московія не відігравала і була лише об’єктом політики для європейських монархій. Лише з приходом до влади Петра 1, Росія, ставши імперією і «прорубавши вікно в Європу», почала набувати статусу суб’єкта європейської політики, а при царюванні Катерини 2, вона стала вже повноправним суб’єктом європейських справ (особливо після вдалих війн з Османською імперією на півдні сьогоденної України, та в Середземному морі).
Українці, як нація, були на той час під жорстоким тиском трьох ментально різних цивілізацій: із заходу – Європейської, із півночі і сходу – Євразійської, із півдня – Азійської. З послабленням Османської імперії, Україна безпосередньо опинилась під впливом західної, Європейської цивілізації, і східної – Євразійської.
Російська імперія (Радянський Союз) в новітній історії, як колись Османська імперія, переживши свій розквіт, розпалась на низку самостійних країн, деякі з них зробивши свій вибір на користь європейської цивілізаційної побудови суспільства, стали повноправними членами Євросоюзу. Росія навпаки, в наслідок євразійської ментальності народонаселення і географічного положення, відкинула європейські цінності, як спосіб державотворення, протиставляючи Заходу свою, Євразійську, модель розуміння побудови нової пострадянської імперії, тим самим заганяючи себе в безвихіддя світового протистояння цивілізацій.
На тлі розпаду Радянської імперії Україна змогла зберегти свої адміністративні території, але тягар бувшого військово-промислового комплексу і важкої промисловості гігантської імперії, сконцентрованого в центрі і на сході країни, залишається надзвичайно привабливим куснем для відроджуючоїсь нової Російської імперії. Тому і тектоніка Порубіжжя буде продовжуватись, аж доки Росія не відмовиться від своїх імперських посягань, або український народ визнає за собою право жити в демократичному суспільстві, а це означає, що Український ренесанс в цивілізованій Європі ще попереду.
