Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46455
Рецензій: 90645

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Життєва історія

ШАНІТА З ФАРАОНОВОГО ПЛЕМЕНІ

© Анізія, 12-01-2014
Ну скажіть, що ж у цьому перстінчику не так?  Гарний, масивний, бо ж чоловічий. А те, що камінь трішки потьмянів.  Ось протре вона його зараз водою чи горілкою, (треба знайти в Інтернеті, чим можна протирати бірюзу, щоб знову вона заблищала) і буде, як новий. Але батько сидів  непорушно, схиливши голову на руки.
-То й що, як заблищить?  -  відповів  якось так  сумно. - Розумієш, Саро, оцей перстень  ми купували з твоєю матір’ю. Їй менший, мені більший. Вона захотіла, щоб був  саме з бірюзою. Стверджувала, що то камінь любові. Закохані обмінюються  прикрасами, і , коли камінець потьмяніє, втратить колір, значить почуття згасли. А   Шаніта знала  про камені все…
Батько замовк. Потріскували гілки у багатті.  Вогонь то оживав, то знову припадав до землі.  Десь далеко сюрчали цикади. Невже  й справді ці дивні створіння народжуються лише раз на  сімнадцять років? І саме нині їхній день народження? Ось  поласують ними досхочу  жаби в ставку, риби, птахи і всі інші  живі створіння, котрі харчуються комахами,  а ті цикади ,  яким  пощастило врятуватися, знову заховаються в грунт і чекатимуть наступних  тринадцять чи  сімнадцять років, щоб ось так  сколихнути тишу ?
Але при чому тут цикади?  Сара зловила себе на думці, що знову починає думати  про все, щоб заглушити в собі  клубок пекучого болю… Перевела погляд на вогонь. Вона любила дивитися на вогонь. Язички вогню, що витанцьовували під нечутну мелодію Всесвіту, притягували її зір, манили, розповідали якусь таємницю, яка втікала від неї ось уже понад двадцять літ.  Вона любила заходи сонця і світанки, грозу, вітер і великих птахів. А ось квіти, виплекані, викохані, яскраві її ніколи не вабили. Вона не розуміла їхньої мови. Їй вони здавалися пихатими, гордими, слабкими, зманіженими. Більше  подобалися непомітні майже польові квіти. Безпомилково знаходила саме ту рослинку, котра могла  вгамувати біль голови, шлунку,  зупинити кров з рани . Чи навіть втишити душевну нудьгу.
До каменів мала особливу любов. Відчувала , що мають вони значно більшу силу ніж рослини. Знала, що сильнішими від них є лише метали.  Це розуміння, як казав батько, в неї від Шаніти, її матері.
Знову. Шаніта. Як не втікає від тих думок, постійно  до них повертається. Вони ж болять. І нема на світі тієї трави, котра могла б погамувати той біль.
–Чого ви засумували? – дзвінкий голос  Людмили вивів їх із задуми. – Гляньте, скільки я  назбирала кваску. Живе смарагдове зілля  перекочувало з її  хустини в торбинку.
-Пора вже  згасити багаття і збиратися додому.
Недільна прогулянка закінчилася.  Батько засипав піском вогонь, котрий і сам уже  ледь жеврів. Сара підняла  з трави   книгу, згорнула покривало, на якому сиділа, і  понесла все це до машини. Батько з мачухою йшли позаду. Хоча, яка вона мачуха?  Пам’ятає її   вже сімнадцять років.  Так само тоді  батько  зібрав у  кошичок канапки з сиром, взяв покривало,  попросив Сару, щоб взяла тепліший одяг, бо в лісі та ще коло  річки завше  прохолодно, і вони вирушили на недільну прогулянку. Там, як  пообіцяв батько, вони не просто відсвяткують її шестирічний день народження, а й  щось таке  буде.. .  Що змінить їхнє життя.  По дорозі він загальмував  і  до них  у старенький «москвич» підсіла молода жінка. Це й була Людмила. Вона привітала Сару з днем народження, вийняла з сумочки книгу про Ундину і протягнула  Сарі: «Прочитаєш колись. Це цікаво». Сара не відкладала на колись. Читати вона вже уміла. Людмила ж і  допомагала. З того дня вона й стала її матір’ю.
Та все таки думки про Шаніту не покидали  її голівки ніколи.
-Татку, усі діти мають маму, а де моя мама? – запитала, коли батько прийшов за нею до дитячого садочка.  За дітьми рідко приходили батьки. Тут панувало переважно жіноче царство.
Вони ж жили  лише з батьком. Іноді , правда  дуже рідко, навідувалися тітки, батькові сестри,  похитували скрушно головами, тихо  промовляли: «нещасна сирітка» і так само нечутно десь пропадали.
Тоді батько змовчав, а вдома, посадивши її на стілець коло себе, почав розповідати.
-Твоя мама десь неподалік  живе... Сама вона – представниця фараонового племені. Так угорці називають циган. А ще їх називають ромами, циганами, богемцями, язичниками.
Кажуть, що діти рідко запам’ятовують  те, що їм розповідають дорослі. Вона запам’ятала кожне слово батькове і щоразу  уявляла як усе було.  Як батько закохався в синьооку циганку, як зустрічалися вони крадькома, як батько просив Шаніту, щоб покинула вона табір, обіцяв любити її вічно.  Але одного разу , коли йому було особливо важко, бо в лікарні  померла його мати, так і не розкривши таємниці його народження, мовляв, ти – єврей, як і я, хтось постукав у двері…
Це була Шаніта. Його  кохання. Та, кому він міг розповісти все. І про те, що дитинство його  було дуже нелегким. Мати, як могла,  в нитку витягалася, щоб жили вони не гірше від інших. Після роботи, а працювала вона в  книгарні, друкувала вдома  комусь  дипломні,  курсові роботи, та грошей однаково не вистачало. Бо  він хворів, а старші брати та сестри навідувалися дуже рідко, його ж намагалися  взагалі не помічати.
-Ти не думай, вони хороші, вони твоя сім’я, просто вони вважають гріхом, що я тебе народила. Не розуміють, що ще більшим гріхом було б стратити дитя. Хіба я винна, що так трапилося?
Від старої сусідки, баби Соні, котра половину слів говорила єврейською, решту  польською, російською і українською, раз почув, що матір його  потерпіла наругу чи то від  німця, чи то від енкаведиста, бо для неї вони всі були злом, і ось народила його.
Про це Сара довідалася значно пізніше. А тоді батько розповів, що в день смутку прийшла його Шаніта. На руках спало немовля.
- Йося, це Твоя дочка, Сарочка. Візьми її і виховай.
- А Ти?  Разом будемо виховувати.
-Ні, Йося. Я йду. Я дуже люблю вас обох. Але більше я люблю волю.
-Більше , аніж мене, аніж її?
-Так. Більше.
Батько не зміг її втримати. Лише довідався, що ніхто в таборі не знає про те, що вона народила дитину. Що турбувати його не будуть. А він зможе виховати їхню дочку, дати їй освіту.
Коли затихли  її кроки, дитя заплакало. Синьоока дівчинка  з того часу поселилася в  невеличкій квартирці разом з батьком.  У перші дні батькові допомагала та ж баба Соня. Коли  Сарі минуло п’ять років, батько заговорив про  те, що дівчинці потрібна мати. Так у її житті появилася Людмила.
Він зумів її виховати у повазі до старших,  любив  понад усе, часто ночами просиджував коло  ліжечка, поїв малиновим чаєм, коли  хворіла, водив у ліс, до річки, розповідав про життя рослин, тварин.  Вона також платила йому тією ж монетою: на золоту медаль  закінчила школу, з відзнакою університет. Хоча ой як нелегко то було. Пригадує, як одного разу, коли вже не змогла  слухати неприязні розмови про  євреїв,  встала, поправила  на парті портфелик і гордо заявила: « А я не єврейка. Моя мати циганка. Значить я, як дочка, також циганка». Думала, що цим припинить насмішки. Тоді ж почалися  ще більші знущання. Лише принесе що до школи чи зодягне щось нове, як чує: «Де поцупила?» Що б у когось не пропало, всі  погляди фокусувалися на ній.
Минулося. Більше в своє життя не пускала нікого, нічого не розповідала і подруг не мала. На її письмовому столі  поруч з прапором єврейським появився циганський прапор. Сама намалювала його. Синє небо, зелене поле і червоне колесо - знак вічної дороги. Читала все, що могла знайти про циган. Циганські свята потихеньку намагалася святкувати сама, у своїй кімнатці.  8 квітня у Національний день циган  тихенько наспівувала циганський гімн «Джелем, джелем…» 2 серпня, в день Пам’яті - Калі Траш (геноцид циган) перечитувала все, що знала про  ті переслідування та  винищення циган. І боліло її, як справжню доньку волелюбного народу, усе:  і той закон 1637 року, прийнятий у Швеції, за яким було  повішено всіх циганів чоловічої статі, навіть дітей.  І  французький указ  1561 року парламенту Орлеани, за яким  вимагалося знищувати усіх циган залізом і вогнем незалежно від статі, і  1725 рік, коли  в  Прусії Фредерік Вільям І засудив усіх циган старших вісімнадцяти літ до повішення.  У Англії вбивали усіх циган. Хто посмів мовити слово  на захист, того вбивали також. Їх убивали, переслідували, розпеченим залізом таврували, у Богемії кожній циганці відрізали  праве вухо, в Сілезії і Моравії – ліве,  в Польщі всіх кочових циган арештовували . У роки другої світової війни знищення циган було офіційною політикою  фашистської Німеччини. Згідно офіційних даних тоді загинуло понад 500 тисяч циган.  Як вважають самі цигани, ця цифра занижена щонайменше втроє. Нема у світі країни, котра б не намагалася видворити циган за свої межі.  Звісно, жодній країні це не вдалося зробити. Цигани всюдисущі,  як дощ, як вітер, як камінці на дорозі, як  польові квіти…
І дуже мужні. У Польщі вийшла книга про ромів, де йдеться про те, що в концтаборі в   Аушвіці  фашисти не могли собі дати раду з циганами, оскільки останні зовсім не піддавалися ходінню строєм, не розуміли, коли від них вимагали працювати, а звиклі до нужденного життя, легко призвичаювалися до відсутності їжі. У концтаборі  їм виділили окремий сектор, не голили  їм голови ,  залишили весь строкатий одяг. І чоловіків, і жінок – на відміну від представників усіх інших ув’язнених національностей – поселили разом, в одному бараці, тобто і в Аушвіці вони жили спільним кочівним табором. Більше того, вони були єдиними, хто спромігся чинити опір нацистам. Осталовська описує ситуацію, коли озброєні автоматами есесівці забігли до стаєнь, в яких жили цигани: «Сподівалися плачу, хаосу. Панувала повна тиша. Цигани стояли навпроти відчинених воріт. У руках тримали ножі, лопати, залізні прути, ломи й каміння. Навіть не поворухнулися». Вражені цим небаченим досі в Аушвіці зухвальством, нацисти відступили.
Цей народ не піддавався асиміляції.  Зараз їх у світі понад десять мільйонів. В Україні – майже мільйон.  
Вона шанувала циганські традиції: не образити ніколи цигана, не одягати  штанів, носити лише спідниці і боятися бодай краєчком спідниці зачепити чоловіка. Бо в циган це було образою. Знайшла була підкову на бруківці і зраділа:  тепер підкова висить у неї над дверима кінцями вгору. Не так як  на символіці Ющенка, де підкова висіла кінцями вниз. Саме тому, вважає вона, як вважають й  інші  цигани, він не зміг стати сильним президентом.  
Закохана в циганські пісні, повір’я.  Лише  цигани, відганяючи хворобу, можуть сказати: «Біль з очей, з голови, плечей, рук, ніг, хребта, з усього тіла,  перейди у воду, траву, землю. Йди до земного духу. Там  твоя домівка. Йди, живи собі й радуйся. І хай око людини ніколи не побачить тебе»...
Лише циган ніколи від заздрості не скривиться. А циганське багаття усім світить . Сумно їй від того, що про поганого цигана говорять усі, а ось про доброго ніхто. Ніби й нема їх,  добрих. А вони ж є: закохані в музику, талановиті, веселі, дотепні, щирі.  Запальні, звісно. Бо ж кажуть: у кого кров холодна, той не циган.
Має й мрію. Ні, не покинути свою домівку і вирушити в дорогу з табором. Адже має вищу освіту, чоловіка, єврея, котрого дуже любить. І котрий дуже любить її. Але дуже хоче потрапити на Івано-франківщину, де в Коломийському районі  в селі  Ліски є циганський горб. Його ще називають горбом Сили.  Тут збираються усі цигани на свої свята, виконують ритуальні обряди.  Кажуть, хто прийде сюди і задумає щось, то неодмінно збудеться. Вона ж хоче побачити свою матір. Хоч раз. І запитати: чому Ти віддала мене, чому покинула? Невже не хотіла ані разу побачити, торкнутися?  Чи, навпаки, Ти оберігала мене від доріг важких, життя нелегкого? Ти не хотіла, щоб я була хітаною?  
Машина, той самісінький старенький «москвич» зупинився біля їхнього будинку, та вийти з машини вона вже не змогла. Лише попросила: «Батьку , скажи Мойші, що я народжую. Хай приїде в пологовий.»
-Це йому зараз скаже Людмила, - відповів батько, висадив дружину і «москвич» зірвався з місця.  
Час від часу приходила до тями, їй здавалося, що це червоне колесо з прапора , що на столі, кудись мчить. А вона  його наздоганяє.  Аж на світанку почула плач.
-Вітаю, у Вас донечка.-Така синьоока, гарнесенька, - молоденька лікарка  тримала в руках  туго сповите маля. – Зараз сюди прийдуть Ваші рідні.
І ось вони всі тут, нахилилися над ліжечком, розглядають маленьке диво.
-Як називатимемо нашу дівчинку? – запитала Людмила.
-Це Сара вирішує, - відповів Мойша.  - Синові  я б давав ім’я. А доньку має право вона називати.  – Його ніжні пальці торкнулися  Сариної голівки.
-Може,  Софія, Ребекка? -  це вже батько.
-Шаніта. Моя дівчинка буде носити  ім’я великої таємниці. І, може, хоч їй пощастить цю таємницю  розгадати.
З того дня Сара має надію на циганську пошту.  А на столику коло неї аж три прапорці : український,бо тут живе , бо українська земля стала її батьківщиною, єврейський і прапор єдиної нетериторіальної нації ,фараонового племені,  на котрому вогнем горить і манить червоне колесо:  знак вічної дороги. Знак вічної таємниці життя.





Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

бо українська земля стала її батьківщиною...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Михайло, 09-01-2015

[ Без назви ]

© , 01-08-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 13-01-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 12-01-2014

думки про Шаніту

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Володимир, 12-01-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4311089515686 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …