- Ти кохаєш мене? – Запитав я
Ми лежали на білому піску від якого віяло янгольським теплом. Велика тінь, падала від пальми й накривала наші тіла. Легенький морський бриз доносив до вух крик чайок, які зграями ловили рибу. Сонце стомлено хилилось на захід й здавалось ніби воно позіхало останнім промінням світла.
Я дивився в її малахітові очі, які чарували мене своєю квітковою красою. Цей погляд змушував моя серце тремтіти немов осиковий листок. П’янка посмішка дурманила мій розум й примушувала мене віддатись солодкому блаженству. Своїми руками я пестив її оголену спину на якій грали вечірні зайчики світла.
Вона мовчала. А я терпів цей звук німих, чекаючи на єдине слово.
- Так – зринуло з її пухких губ
А думка рвала мозок… Сон чи реальність?
Проте… мені зараз байдуже… Я насолоджуюсь нею у світі, де панує страх перед невизначеним майбутнім. У світі, де кожен намагається зжерти слабшого. У світі нескінчених війн і голоду. У світі, де зелена чума пожирає душі кожного хто поклоняється їй. У світі, де ріки розносять отруту. У світі, де перемагає зло, а добро кволе мов недоношене дитя.
Проте… мені байдуже. Я насолоджуюсь нею у світі, де панує жага до кращого. У світі, де досі панує радість за ближнього свого. У світі, де кохання - це не тільки хімічні реакції в мозку. У світі, де кохання цнотливе й незабруднене почуття. У світі, де яблука це фрукт, а не бренд.
Сон чи реальність?
- Йдемо купатись? – Пальцями рук розпушувала золотавий пісок
- Йдемо. – Прошепотів їй на вухо
Море прийняло нас у свої широкі обійми. Ми здіймалися над хвилями мов маленький острівець надії. Надії на майбутнє. Її руки обвили мою шию. Наші вуста сплелись в жагучому поцілунку. Я пірнув разом із нею в сон насолоди. А думка промовляє. Реальність…
