Очі Олесі перелякані. Як поводитися з онуком, котрий на кожному кроці вибухає, як мінеральна вода у підігрітій пляшці, чи як шампанське у руках того, хто відкорковує його вперше, вона не знала. Сіла на канапу, прикрила втомлено очі: таки набігалася за день. І коло грядок натупцювалася, і коло кухні настоялася. Та ще чекає купа білизни, котру треба попрасувати. А тут Захарчик! Щось йому не так і дитина одразу в істерику. Пригадала, як сама колись так вела себе. Не в дитинстві. За це була б покарана. А вже дорослою. Як потім перебрала ті риси донька, котра і подарувала онука. Такого прекрасного і такого неврівноваженого чи, як кажуть, нервового. Якому також передала цю неврівноваженість. Видно таки гени несуть той неспокій від покоління до покоління. Тому і вважала, що в усьому винна сама. Звісно, знаходила собі виправдання. Мовляв, дитинство не таке. Батько пив, вдома постійні сварки. Але щось треба робити, щоб перервати вічний ланцюг зла.
Сама себе зупинила від думок, котрі минулим жалем накочувалися, витискали з очей сльози. Щось треба робити. А що?
Підкликала Захарчика. Притулила до грудей маленьку кучеряву голівочку…
-Знаєш, хлопчику. Я розповім Тобі притчу.
Захарчик глянув на неї чистими синіми оченятами, в котрих ще всіма барвами золотилися в промінцях сонця, що заходило, сльози.
- Притчу ? Я не хочу, - ображено схлипнув, аж здригнулося худеньке тільце. Таким рідним, таким беззахисним видався їй у ту мить. Поклала руку на біляві кучері, що непокірно стирчали увсебіч:
- Тобі буде цікаво. Тим більше, що це про нас.
-Про нас?
-Про багатьох. І про нас також. Отож слухай…
«Жила собі одна родина. Мати з батьком працювали, бабуся куховарила і поралася в хаті. А дідусь - по господарству. Хоча яке там нині господарство? Величезний собака , котрий не визнавав нікого, крім нього, пара молодих дерев, кілька грядочок. Але дідусь завше знаходив роботу, бо, як казав, своя хата – то вічна робота. Там треба щось поміняти, там перекопати, там підфарбувати. Цілий день крутився. Одного разу, коли його онучок чимось невдоволений, кинув книжкою у сусідського кота і розплакався, - дідусь підійшов, подивися сумно на малого і мовив:
-Я знаю, то нелегко стриматися. Але що винен отой кіт? То ж не він задав Тобі стільки тем з історії. Історію треба знати. Але в мене є одна таємниця. Я Тобі її привідкрию. Це для того, аби від Тебе не розбігалися з жахом коти, щоб не читали Тобі нотацій бабуся, мама.. Знаєш, онучку, якщо в Тебе не буде настрою і Тобі захочеться щось в когось пожбурити, бери молоток і цвях і біжи до паркана.
- До паркана? – запитав здивовано малюк.
- Так, так, саме до паркана. Там забий той цвях у паркан. І так кожного разу, коли Ти побачиш, що злий і не можеш стриматися.
Купив дідусь цвяхів, зсипав їх у велику коробку і зверху поклав молоток.
Одного дня побачив він, що залишилося не так багато цвяхів. Дідусь перерахував. Їх було 19. Через тиждень знову перерахував - 19. І через місяць їх було стільки ж. Цвяхів онучок більше не рухав.
-Ти забув про цвяхи, - нагадав дідусь онукові.
- Знаєш, дідусю, мені вони вже не потрібні. Я вже навчився стримуватися. Але я Тобі дякую за пораду.
- Це не все, онучку.
- Не все? А ще що?
- Тепер Ти повинен кожного разу, як зробиш якусь добру справу, отримаєш високу оцінку, комусь допоможеш, когось розрадиш, поділишся чимось, витягати по одному цвяху. Поки всі не витягнеш.
Гра продовжувалася. І одного разу дідусь побачив, що в паркані не залишилося жодного цвяха.
-Молодець, хлопчику, - мовив він. - Але чи подобається Тобі той паркан? Бачиш, який він понищений. Тепер доведеться Тобі його привести в належний стан: замазати дірки, пофарбувати. Але не це головне. Бачиш, кожного разу, коли Ти вбивав цвяхи в паркан, у душах близьких Тобі людей появлялися дірочки. І ніякими добрими справами їх не можна тепер замаскувати».
Бабуся замовкла, все ще гладячи малого по кучериках, що стали слухняними під її шкарубкими руками.
Довго мовчав хлопчик. А тоді мовив:
-А знаєш, бабусю, багато людей не знає притчі про паркан.
-І справді, не знають, - відповіла малому бабуся. Зате ти вже знаєш і комусь зможеш розповісти, а він ще комусь.
Сама ж подумала, що ті цвяхи дорослі забивають одразу в душі дітей. Тоді діти – як той паркан. Батьки подарунками намагаються замаскувати потім дірки, навіть зафарбувати запізнілим каяттям.
На очах підозріло заблищали сльози. У внука. І в бабусі. Але в останніх промінцях сонця, котрі переламалися у тих сльозах, і хлопчик, і бабуся побачили веселку, котра простягнулася між ними, єднала їх, забинтовуючи душевні рани обох.
