(продовження)
***
***
Від крайового провідника СБ «Липи» отримав місячний звіт. Гані доручив виписати і сортирувати по алфавіту нові прізвища. Того ж дня від агента «Рекса» прийшов звіт, який мав слідкувати за «Липою». Із «Рексового» оповіщення стало відомо, що «Липа» не повідомив про нову любаску, хоча згідно внутрішньої інструкції мав це зробити. «Рекс» також спостерігав і за любаскою, подав цікаву стенографію розмови провідника з коханкою Світланою. «Рекс» припускав, що Світлана через «Липу» намагається наблизитися до провідної ланки СБ і щоб заслужити довір’я зобов’язалася застрелити начальника міліції.
Я викликав «Рекса» до себе. Зустрілися у селі Шешори, на горищі будинку сільського голови. Вперше бачу цього «Рекса», і дивно, не впізнав би по світлині. У нього така особливість фізіономії, варто повернути чуб в інший бік, як вже не та людина. Тілобудова більше схильна до худорлявої, пригорблений, ходе в цивільному старенькому костюмі, на макітрі трохи рідкого волосся. Більше схожий на бухгалтера, ніж на оперативника СБ. Мені відомо, що «Рекс» добре володіє рукопашним боєм і методою філіппінської боротьби з ножем .
- Поясніть ваші підозри, – говорю.
«Рекс» відкрив записничок.
- Така справа, друже провіднику, що начальник міліції Готовкін хоч і обклався охороною, ми через людей в МВД дізналися, що він ідеальна розмінна монета. Так його пильно охороняють, якщо хтось і відпрацює то це буде людина свого кола. Готовкін відносно УПА людина не ініціативна. Якщо Світлана спроможна добратися до нього, то у неї лепський вишкіл, і цей вишкіл не наш, я перевіряв. Ось звіт агента «Роберта», який рік тому загинув у Малому Ключеві. Цей на відміну од «Липи» детально описав свою діптянку, з якою познайомився на повстанському весіллі. У зведенні зазначено, що краля прохала провести до лісового табору, а також аби довести свою відданість справі, обіцяла вбити міліційного начальника. І щоб ви думали?
- Начальник незначуща фігура.
- Так і є. Большевикам вигідно таким чином зливати деяких своїх функціонерів. Вигідно у пляні виправдань репресій проти населення, де здійснювався атентат. І зліквідована фігура у якомусь розумінні у виграшній позиції, бо при житті була нікчемою, а після смерті стає героєм. Коханка «Роберта» також прохала нікому не розповідати про знайомство з нею, а тим більше про її прохання. Цілком очевидно, що «Роберт» розпізнав у ній чекістку. Його потім було знайдено в хаті з перерізаним горлом.
- Так, пригадую цю справу. Що пропонуєте?
- Дати їй можливість зліквідувати Готовкіна.
- Згоден. Тільки наказ в усній формі.
- Прошу? – «Рекс» припинив нотувати. – Чому в усній?
- Тому, що обставлено має бути так, щоби якомога більше громадськості знало, що атентат здійснила агентка НКВД, для цього пропоную підключити наших людей в НКВД і МВД нехай добудуть докази, що вона є большевичка. Саму акцію треба теж максимально зафіксувати. Потім створимо статтю і розповсюдимо серед населення та інших райвідділів МВД, відправимо матеріяли до зарубіжної преси.
***
Атентат на начальника косівської міліції здійснений через тиждень після нашої розмови з «Рексом». Я отримав два звіти з описом подій, що сталися у селищі. З одним джерелом слідували світлини виконавиці. Інформатор із МВД теж постарався, правда за винагороду довелося заплатити п'ять тисяч совєцьких рублів, я отримав фотокопію особистої справи агента «Вутки», додавалася світлина. Хоча пройшло стільки років, я впізнав її. І тут же ясно сплила справа арешту Старуха. Так ось звідки знайома «краля в каракулі».
Готовкіна вбито 24 грудня 1945 року біля церкви, охорона стріляла навздогін атентатчиці, але поранено двох випадкових людей на вулиці. Втекла в ліс, де очікували ґринджоли. Зрозуміло, міліціянти не організували належної погоні, а далі пішов сніг, який сховав сліди.
Перший допит «Вутки» я доручив здійснити «Рексу».
- Що так тривожить тебе, друже мій? – питала Ганя, взявши у мене фото агентки. – Твоя пам’ять перевантажена, не все ж на світі маєш пам’ятати.
- Я знаю хто вона насправді і це відгук із далекого минулого.
Мені в деталях згадався давній коломийський епізод у «Парку молоді».
Допит здійснювався у будинку єврея Когута, який працював у районному СБ постачальником медчастини. Я з вояком «Альбертом» зачаївся у комірчині, що примикала до кімнати допиту. Вікна були щільно затулені ковдрами та мішками. «Рекс» сидів за столом, направивши віддзеркалення двох ламп на підслідну.
- Назвіться, будьте ласкаві.
- Малик Анастасія Іванівна.
- Місце, дата народження.
- Київ, тисяча дев’ятсот п’ятнадцятий рік.
Надалі підслідна відповідала не виразно, мені довелося більше прочинити двері. Коли вийшли стандартні питання, почалося про вербовку:
- Чи давно ви на службі НКВД? За яких обставин почалася співпраця?
- А ви і є той самий Михайло? Мені говорили що допитуватиме провідник СБ.
- Відповідайте на питання.
- Я вже говорила іншому слідчому, вам повторюсь – ніякого відношення до гестапо, або НКВД не маю.
- А ми маємо. Маємо факти, що ви ніяка не Малик Анастасія, а Катерина Адаменко, уродженка села Воскресенки, Коломийського району.
Затримана помітно зблідла, але мімічно не видавала розпачу. Така собі овечка, яку незаслужено звинувачують. Аджей назвали ім’я, яке, можливо, відоме лишень її безпосередньому керівнику, а мо’ й загубилося серед нескінченних псевдо, та оперативних прізвищ.
«Рекс» тим часом підійшов до вікна, аби затулити дірку між підвіконням і ковдрою. А затримана якимось дивом звільнилася від пут, якими були стягнуті руки за спиною і в мить на шиї слідчого вже затягувалася удавка із мотузки, якою тільки-но була зв’язана. Для «Рекса» закінчилося б трагічно, аби ми вчасно не вискочили із схованки. До «Семена» вона задіяла прийом, заламавши йому кисть, то я застосував свій, ще відпрацьований у спецшколі, ребром долоні вдарив по ключиці, а потім заламав їй руки, обхопивши під пахвою і за шию. Цього разу знадобилися наручники, які завжди при мені. Прикували за спиною до стільця.
- Ось воно значить як заговорили, товаришко, – «Рекс» розтирав шию, поступившись мені місцем.
- Здрастуй Катрусю, – кажу, уважно вивчаючи її реакцію. – Чи ти досі полюбляєш «Катаржина»? Так прагнула зі мною зустрітися, що замісто мене ледь не удавила мого підлеглого. Сподіваюся таке прагнення данина нашій давній дружбі. Невже не впізнаєш?
- Не мала такої честі, – відповіла, кривлячись від болю.
- Для початку, перед тобою шеф служби безпеки ОУН Михайло. Він же Микола Арсенич-Березовський.
- Ніколя, – немов видихнула. – А мені думалося ти у польських тюрмах згинув. Бач, як воно, виявляється за тобою полюю. Не повіриш, але сьогодні ти мені наснився. Саме той день у парку. Тільки з іншим сценарієм.
- Усе так, як має бути Катю. Я на стражі України, ти проти неї.
- Проти неї, – мовила з нотою сарказму. – Можна мені руки розкувати, чи одна жінка є небезпекою для трьох чоловіків?
Я кинув «Рексу» ключа, «Альберт» став на відстані, тримаючи її під прицілом «люгера».
- Тебе непогано вишколили, – говорю, – мені потрібна інформація.
- Інформація. А ти хіба недостатньо обізнаний? Адже ж розгадали нашу гру, мабуть ще до того, як начальника міліція прибрали.
- Мені імена потрібні. Доки спілкуєшся зі мною, і не тягнись, аби взялися слідчі. Йде війна, тому поняття етики другоплянові, а ти представник ворогуючої сторони.
Я простягнув їй аркуш і перо.
Так, від тієї дівчинки не лишилося нічого. Хіба погляд дещо невинний, янгольський. Хоча роки служби у розвідці навчили розпізнавати полум’я в глибині самої людини, яке вона старанно маскує чи то подібним поглядом, чи поведінкою. Це очі Люципера, її зброя, за помоги якої вже згублено двоє наших оперативників. Се не та ніжна дівчинка в яку якось до нестями закохався, а ворог, який люто ненавидить. Вже у ті роки свідомість її отруювали анти українізмом, а далі напевно обробили червоні ідеологи.
За годину списано чотири сторінки, які я не читаючи сховав до теки.
- Скажи, Катю, яким чином потрапила до большевиків?
- У Львові познайомилася з хлопцем із Донбасу, нас поєднала взаємна антипатія до ОУН. Я вас завжди ненавиділа. Ви упирі. Руйнуєте усе, що не зіставляється з вашою ідеологією. У двадцять восьмому брата мого убили, тиху смиренну людину тільки тому, що відвідував гурток марксистів. Де ваша нахвальна демократія? Ви звичайні узурпатори, убиваєте не лише військових, а й селян, які не згодні з вашою гегемонією. Був би у вас Сибір, ви б його також застосували, хоча і ллєте помиї на комуністів. Ви один одному горлянки гризете: мельніківці, бульбівці, монархісти. Яку Україну виборюєте? Для кого? Для народу? А ви його спитали чи потрібна саме така Україна, яку ви пропонуєте? Ви не спроможні нагодувати народ, натомість замісто шматка хліба дасте Франка, або Донцова почитати.
Я спіймав себе на тому, що пропускаю повз вуха її тираду, бо чув подібне вже не раз і стомився читати політичні лекції, хоча б про те, що не маємо можливості утримати під жорстким контролем усю армію, ланки СБ, навіть ОУН. Головне те, що переді мною абсолютна ренегатка, яку вже не перевиховати.
- Те, що брата твого убили, так то війна йде. Він у ворожому таборі, а на війні, перепрошую, не питають у кого яка душевна організація. Так ми виборюємо Україну, і від того, що ми пропонуємо може відмовитися лише біснуватий, або раб. Нас вільнолюбних більше і та жменька рабів з дурнями у майбутній державі нам не потрібні, най або загинуть, чи йдуть до батьківщини своєї ідеології – до Московії, в зону рабського комфорту. Нажаль, ти саме із того гурту, я се вбагнув ще тієї миті нашого розлучення в парку. У тебе ще тоді було стільки ненависті до землі своєї, а тепер яничаром вірно ворогу служиш. У нас різниця ще в тому, що я загину вільною людиною, а ти рабою. І ніхто раба не згадає ні добрим ні злим словом.
- А тобі може ще й пам’ятник спорудять?(101) – спитала кривлячись.
- Я частина народного руху, так, саме народного, яку б ти демагогію не рекла. Нас підтримують без примусу, у вас же силоміцька продрозкладка. Ми хоча б Франка даємо, а ваш Сталін що нам дав? Шибениці та Сибір.
- Ми вас звільнили від фашизму.
- Он як. Запевняю тебе, мине не так багато часу, і вашу жертву розцінюватимуть як те, що ви звільнили народи від посиленого вивчення німецької мови, натомість нав’язали московський каганат. Суть – що ви, що вони – вороги людства.
Я дав знак «Альберту». Той знову начепив їй на кисті наручники.
- Миколо, – вона обернулася на порозі.
Я відмахнувся.
- За подібні діяння родича страчу, а ти мені ніхто.
***
Від агента із станіславського НКВД надійшла інформація, що в містечку Богородчани у воєнкоматі зберігається архів з агентурою впровадженою до крайового ОУН. Отже, я поставив завдання ті документи будь-що здобути. Згідно розвідки біля богородичинського воєнкомату сконцентрована потужна залога із 1300 большевиків, на озброєнні дві легких танкетки, біля сімдесяти автоматів ППШ, сто «десяток», тисяча крісів. На виконання залучений відділ «Рибалки».
Ми зі старшинами обговорювали стратегію, розташувавшись на галявині неподалік села Горохолина Ліс.
- Відволікаючий маневр, – говорив «Рибалко», окресливши на мапі селище Лисець. – Саме відволікаючий маневр.
- Тоді робимо напад, – говорю. – Кілько треба часу для реконгносцування?
- Чотири дні.
- Маєте два. Зробити треба дванадцятого вересня, максимум тринадцятого. Се зумовлено тим, що документацію можуть переправити літаком.
Аби запобігти вивезення документів, я залучив «Сірого», його кулеметники цілодобово чергували у схронах біля летовища, це вправні кулеметники, які протягом трьох днів ладні ціною життя не дати злетіти жодному літаку.
Розвідники мали здобути інформацію про Лисець. Точну пляну розташування вулиць, будівель біля гарнізону. Вельми зручний двоповерховий будинок, на даху якого встановимо мінометний розрахунок. Наша людина визначила шляхи відступу. На цю операцію відправлено десять стрільців. Усі вдягнуті у большевицькі однострої, мали документи робітників лісозаготівлі. На возах під дровами провезли до містечка арсенал, це гранатомети, міномети, та снаряди до них.
У Богородчанах операцією керував поручик «Бистрий». «Рекс» працював з командирами чот на знання своїх обов’язків. Вони з «Бистрим» відпрацювали систему розпізнавальних знаків та кличок. Підготували дві збірки відступу. Перша відразу за селищем у виярку, там чергувало відділення прикриття, ці люди повинні перехопити і евакуювати архів. На другій збірці сходяться ті, хто за якихось причин не дійшов до першої.
***
Як і запляновано перша ударна відволікаюча група 12-го вересня о 21.00 зайняла позиції в Лисецю. Ми тим часом через викриту агентуру надали Богородчинському НКВД інформацію, що на Лисецьку залогу буде здійснено напад УПА для заволодіння зброєю та мастильними матеріялами. Аби підсилити, ми обірвали зв'язок, хоча знали, що чекісти зв’яжуться між собою по рації.
Хитромудрість спрацювала. О 20.00 із Лисеця вирушило шість вантажівок і танкетки. Перший залп із двох легких гранатометів, встановлених на даху двоповерхівки група здійснила о 21.30. Коли прибули вантажівки, в селищі вже тривав бій. Вантажівки зустріли лобовим пострілом гранатометів. Після того, як перша вантажівка запалала, стрільці залишили вогневу позицію. Перейшовши по даху на інший будинок, а там у загальній паніці розчинилися серед большевицьких солдат.
Інше відділення в Богородчанах тим часом наблизилося до воєнкомату, де залишилося два взводи охорони. Їх роззброїли без жодного пострілу. Капітан спробував чинити опір, та стрілець проткнув його багнетом. Коли забрали документи, воєнкомат підпалили. Згідно моєї інструкції тут хлопці мали зімітувати напад випадкового характеру, і мета – нібито списки призовників. Там же на згарищі залишили обсмалені теки де зберігалися матеріяли по впровадженій большевицькій агентурі. Подібна маніпуляція давала мені фори два-три дні. Доки чекісти не схаменулися і не почали підчищати агентуру.
***
Постало завдання вирахувати в обласному проводі агента Москви. Мій штаб перебував на постої неподалік Львова. Тому я вирішив особисто проконтролювати хід справи, якою керував Григорій Пришляк. Григорій окремив вісьмох підозрюваних. Питання де і коли завербований агент, ключ саме тут. Я попрохав скласти звітність про родинний склад усіх підозрюваних, потрібно дізнатися про їхнє пересування протягом останнього року, коли і на який термін щезали з поля зору, хто із рідних і близьких був заарештований. Інформацію розподіляли по ріжних теках. Окремив відомості про арештованих родичів, найбільше виявилося у друга «Хмари», у нього два брати у київській «лук’янівці», сестри в Сибіру. Але «Хмару» допитати немає можливості, він у запіллі, пересувається від криївки до криївки, навіть я не знаю про його місце перебування, звісно він на підозрі, адже агенти НКВД можуть діяти опосередковано через зв’язкових, і через них впливати на людей і на події. Референт місцевої СБ «Юрко» запропонував застосувати стару перевірену методу, кожному підозрюваному закинути дезінформацію певного напрямку, а потім очікувати яку наживку заковтнуть. Зазвичай ми підкидаємо фальшивки про місце перебування видних провідників УПА, чи то генерала Чупринки, або мене. Але у подібній пляні багато мінусів. Метода застаріла і часто використовується самими НКВД супротив нас, не повірять большевики.
Півтора тижні я розбирав папери отримані від ріжних агентів. Обласний провід у поміч надав конячку з возом, бо більше двох днів затримуватися на одному місці не можна, а зібраних матеріялів стільки, що самостійно не понесемо, у наплічниках не розосередити. Охоронній двадцятці щось дати не маю право, вони носять провіянт і зброю.
Я розділив інформацію по пунктах: родичі, сфера пересування, близькі контакти. Із восьми підозрюваних сімох можна арештувати без сумніву, бо у кожного у близькому оточенні є провокатор, та у кожного родичі у заручниках. Одного арештовувало НКВД, а потім випустило, низові ланки СБ подібне сприймають, як беззаперечний доказ співпраці. Та все ж я звернув увагу на восьмого, можна сказати чистого як янгол.
Микола Кислярський працював зв’язковим у проводі Касарапа, явок не знав, однак таке можна й простежити, а потім куди слід повідомити про тайник. Так, я зрозумів, аби розплутати цю справу потрібно йти шляхом парадоксу. Витратив ще тиждень аби перевірити інформацію, яка проходила через Кислярського, чи не було яких паралелей з арештами. Та й тут за ним ніяких огріхів. І все ж саме оця «святість» і непутила. Такий час, коли за кожним ув’язався якийсь прогріх. Енкаведисти зазвичай підставляють під удар нашої служби вірних націоналістів. І яким таки дивом поза їхньою увагою опинився Кислярський? Тепер питання, яким чином він передає розвідку. Адже стеження за ним цілодобове. Цілком можливо діє через скритки, звична схема. Ще запит – яким чином Кислярського завербували? Адже не було причин для шантажу, тобто близьких родичів не мав, через яких би його шантажували. Та ось потрапило прохання Кислярського, датоване 1942-м роком, де він прохає взяти його бійцем до однієї із чот сотні під командуванням Клима Савура. Тоді його прохання відхилили, бо потрібен був у місті. Наступний звіт агента «Синиці», який писав, що якось під час вечері у кав’ярні помітив, як у Кислярського із кишені стирчить рукоятка. «Синиця» зробив заувагу, аби надійніше приховав пістоля. В еведенційній картці глянув яка Кислярському була видана зброя, лише граната системи Ф-1, пістолет, або інше вогнепальне забезпечення не отримав і про здобуття не повідомив, а наказ звітувати про добуту зброю є. Я підписав наказ про арешт Кислярського. Як потім з’ясувалося причиною зради стала така дрібничка, як «парабелюм». Зрадив лише тому, що хотів мати пістолет, у цьому відмовили ми, але не відказали чекісти.
***
Настав час виводити із лісу талановитих людей, які знадобляться у майбутній боротьбі. Доки їх не перебили смершівські «стрибки»(102). Їх потрібно легалізувати. Для цього задіювалася маса ріжних документів, головним чином це звільнення від військової служби після наскрізного поранення, у більшості цьому на тілі були підтвердження. Правда дехто, хто проходив вишкіл у Нойгаммері мали під правою лопаткою вже штучне поранення, надрізи зроблені німецькими лікарями, які неможливо відрізнити від справжніх кульових поранень.
Не виключалася можливість арешту, я б навіть сказав більшість із легалізованих неодмінно понюхають білих ведмедів. Тому на подібний випадок передбачався інструктаж. Я наполягав щоби при арешті ні за яких обставин не зізнавалися, що є працівниками СБ. У випадку пропозиції співпраці погоджуватися, але не відразу, дати чекістам певний термін для «обробки», зазвичай тиждень. Раз на місяць агенти мають дати про себе знати. Невзабарі таким агентом став Григорій Пришляк. Його арештували і змусили на співпрацю. Саме через Пришляка я дізнався, що чекістам вже відомо моє справжнє ім’я.
