(продовження)
***
Наближення совєцького фронту зумовлювало активізувати роботу СБ у новому руслі. Ще коли оперувало гестапо, нами був затриманий агент НКВД Лопатін, який на допиті зізнався, що має на меті створити агентурну мережу із перевербованих ґестапівців, які працювали проти ОУН, їм уже оголошена індульгенція, якщо підуть на співробітництво. І вже ніби відбувся обмін інформацією, санкціонований на «верхах». Ґестапо перед тим, як залишати окуповані території передало наступникам – чекістам досвідчену агентурну мережу, у яких чималенький досвід роботи проти ОУН і УПА. Зі списку, наданому Лопатіним, ми відкрили, що гестапо протягом 1942-1943 рр. наростило оперативні позиції у нашому запіллі. Зрозуміло, що Лопатін то лише краплина у морі, такими лопатіними НКВД наводнило нашу армію.
Бюро проводу вирішило провести чистки повстанських лав і не перейматися, якщо навіть постраждають випадкові люди. Я наполягав на проведенні чистки потаємно, бо був переконаний, що чекісти могли зрежисирувати серед нас атмосферу недовіри, і цілком можливо подібною інформацією стимулювати СБ до масових убивств провідних оунівців, запідозрених у дворушництві.
На підозру потрапляли ті агенти, які повернулися із реокупованих большевиками територій, їх на час перевірки ізолювали. Перевірка здійснювалася у кілька етапів. Перший – шляхом допитів, агент мав розписати кожен крок: де і коли перейшов лінію фронту, маршрут слідування, з ким контактував під час виконання завдання. Другий – перевірка свідчень за допомоги другої лінії агентури, впровадженої на окупованій території.
Від референта служби безпеки Південного краю «Степана» отримав списки, які його люди добули у вбитих агентів НКВД, на подив знайшов ім’я «Балтійця», який загинув ще торік. «Степан» із цього приводу нервував, що чекісти взяли під контроль ледь не всю мережу ОУН і УПА. Я б теж так подумав, та беручи до уваги наявність у списках «Балтійця», де сказано, що свідчення від нього отримали три місяці тому, зрозумів, що ім’я це чекістам стало відоме шляхом допитів полонених агентів СБ, які таким чином дали мені знати, що операція під контролем ворога. Значить цей список дезінформація. Однак є наказ – провести чистку. Підкріпленням став лист від провідника Лебедя. Він писав:
«Маємо тривожну ситуацію, перед нами новий потужний ворог, який на відміну від німців має досконалу пропагандистську машину, якій, нажаль, менш стійкі елементи підпадають впливу і масово переходять на їхній бік. Тому закликаю Вас, друже, оперативно і якнайбільш досконало згаданий елемент виявити і ліквідувати».
До власної групи я мобілізував двадцять оперативників особисто мною перевірені, із кожним мав тривалі бесіди по три-чотири години.
9-го грудня 1943-го вирушив у село Мости, де базувалася частина УПА-Схід. Я обрав порожній великий будинок край дороги з трьома великими кімнатами. Сам розташувався у середній, де двоє дверей до сусідніх кімнат. Чотири оперативники зачаїлися у сусідній кімнаті, що ліворуч із прочиненими дверима, це аби у допитуваних складалося враження ніби в приміщенні тільки ми. Підозрювані, провина яких доведена відправлялися мною до кімнати ліворуч, де їх брали хлопці, якщо ж людина поза підозрою то виходить через праву зачинену, там вихід на вулицю і нікого немає. Хата мала бути протоплена, але не до спеки, щоби у верхньому одязі можна комфортно почуватися.
Викликав начальника обозної частини «Лимана», про нього мав два зведення у яких йшлося про його стосунки з червоними частинами. Зведення отримані із ріжних джерел.
- Як поясните ваше перебування п’ятнадцятого листопада на території дислокації п’ятсот шістнадцятого стрілецького полку?
- Зброя, – лаконічно пояснив «Лиман». – Закурити можна?
- Куріть. Поясніть.
- Ми зброю у них видурили. Я назвався командиром госпчастини з’єднання Бегми (Бегма, попрохав зброю проти націоналістичного елементу. Вони дали.
- Отак-таки просто й дали?
«Лиман» знизив плечима і винувато посміхнувся ніби кажучи: «Що я, коли у більшовицькій партизанці кавардак?»
- І все ж, розкажіть деталі. Невже вас не перевірив їхній СМЕРШ(97), чи польова розвідка.
- Я мав документи з печаткою, яку калпаківці втратили коли Зелене грабували. Та чесно кажучи, нас особливо й не перевіряли. Полковник Брегвадзе, вислухавши мою оповідь про страшні зіткнення з націоналістами розпорядився аби видали нам дві підводи трофейних німецьких «емпі» та крісів.
Я записав прізвище Брегвадзе і зробив нотатку, аби по можливості перевірити. Хоча вже не мав сумніву, що «Лиман» говорить правду, вчинок на перший погляд підозрілий через ризикованість, та видно цей вояк відчайдух і вельми самовпевнений, його випустив через праву кімнату.
Наступний хімінструктор «Жовтий». Перед тим, як переступити поріг, обзирнувся по закутках, навіть зиркнув у прочинену кімнату.
- Що вас непокоїть? – питаю, вказуючи на стілець. – У вашому звіті, написано, що протигази ви отримали від відступаючих частин Вермахту, зокрема мали відносини особисто із гауптманом Вельмом.
Кажу, удаю ніби читаю, а сам поверх окулярів дивлюся на «Жовтого», він ховає очі.
- Так-так, особисто стрічався.
- Чому у докладі не оповіли, що Вельм є куратор особливого диверсійного відділку, а також займає посаду в гестапо?
- Так, а звідки ж мені про те знати? У нас домова, вони нам протигази та дещо із хімії, ми даємо їм відійти. Та загалом то всі справи вів сотник «Лимар», я лише підписував документи.
- То скільки одиниць ви отримали?
- Щось десь біля трьохсот.
- Щось десь? – я показав звіт, де значилось 256.
- Ну трохом помилився. Та чи я дивився у ті цифри. Дали то й добре.
- Ви знаєте, що двоє хлопців із з’єднання «Буг» знайшли порошок, який узяли у большевицькому схроні, їм випадково на руки потрапило і коли намагалися змити, то поїло до кісток. Що то могло бути?
- Дивно якось, – «Жовтий» знизив плечима, – я про таке не чув.
- І все ж повернемося до Вельма. Саме цей особливий диверсійний загін перейшов на службу НКВД під керівництво капітана Младенця. Це прізвище вам відоме?
«Жовтий» зопрів і нервово йорзав у кріслі, зиркаючи на прочинені двері. Я показав здалеку списаний аркуш.
- Це список агентів, і серед них ви.
- Та то дурниці все, – мовив, змушено засміявшись.
Хитрість вдалася. «Жовтий» кинувся у кімнату ліворуч. «Босий» збив його з ніг, а «Семен» накинув на шию удавку.
***
14 травня 1943-го року мені прийшло повідомлення про затримку неподалік села Стара Гута чотирьох большевицьких диверсантів-парашутистів троє чоловіків і жінка-радистка. При них радіопередавач. Я наказав відвезти полонених подалі від місця затримки, бо безумовно за ними шукатимуть. Тримати в ріжних бункерах.
Полонених розмістили у вишкільному таборі «Вовки».
Перед допитом я ознайомився з документами затриманих, вилученими речами і протоколами перших допитів. Згідно фіґлявих документів, а вони таки фальшиві, усі четверо працівники лісозаготівельного комбінату. Першою викликав на допит жінку. Зовні ніби спокійна, видно тихомирив той факт, що потрапила не до німців. Згідно протоколу її ім’я Раїса Сидорчук, уродженка і мешканка Лохвиці.
- На якій вулиці мешкаєте у Лохвиці? – питаю.
- На вулиці Лєніна.
Хто б сумнівався. Можливо я не втримався і посміхнувся. Чекісти чомусь недопрацьовують тут легенду, якщо говорять про місто у якому ніколи не були, то обов’язково вулиця Лєніна, принаймні нам би мали говорити «Шевченка», або «Франка», сподіваючись, що така дрібничка приспить нашу недремність.
- Якої ви думки про майбутню незалежність України?
- Не знаю що відповісти.
- На питання відповідайте.
- Про такі речі уявлення не маю. Я народилася в радянській Україні і другої не уявляю.
Чоловіки у дотриманні легенди поводилися більш професійно. Вдало відповідали, хоча один теж назвав вулицю Лєніна. Про вільну Україну висловлювалися різнобічно та суть одна – «Так, незалежній Україні бути». Говорили те, що хотів чути ворог, тобто я.
Одна із головних вимог диверсанта – вижити за будь-яких обставин і виконати завдання. За помоги «Семена» вдалося розговорити трійцю. Жінку наказав не чіпати, із нею ще можна попрацювати нашим політспецам і скерувати її роботу у потрібному руслі.
Група мала приєднатися до большевицького терористичного загону Олексія Федорова, аби стати у поміч терористу «Пуху». Залишаючи табір, наказав трійцю сховати у бункерах на рік, долучити до паперової роботи.
- А чи не через цього «Пуха» у нас ускладнення? – спитав «Семен».
- Припустимо. Мені потрібен новий опис терориста.
- Наказ.
***
Мій агент із групи «Енея» вістував про три невдалих рейди розвідгрупи. Про інцидент референт крайової СБ мені чомусь не повідомив. У двох селах розвідники потрапили у засідку гестапо, а в третій раз обстріляли на шляху польські поліцейські. Це вже не просто збіг, у тактичному відтинку моторує агент гестапо. Я прибув до місця базування разом з п’ятьма оперативниками і Ганею. Спочатку викликав на допит командирів низової ланки – ройових і чотових. Очікувала забарна робота зі списками. Допити вели слідчі «Рекс» і «Семен», я ж займався паперами, намагаючись із інформації вичленувати логічний ряд. Зажадав еведенційних карток, відокремив усіх, хто раніше служив шутцманами. Та й не виключалася можливість, що агент впроваджений ще совєтами і тепер шкодить руками гестапо. Я мав свою книгу, започатковану ще у 1942-му році, це підшивка чотирьох тек, секретарі для зручності розписали в алфавітному порядку, для економії місця записи велися цифровим шифром і знаками, прочитати книгу міг тільки я і секретарі-шифрувальники.
На третій день слідства сплило ім’я Миколи Мартиновського «Мухи», вірніше виявилися деякі розбіжності. Такий ще служив у сотні під командуванням, світлої пам’яті, друга Перегіняка, звідки пропав у кінці лютого 1943-го, коли загін вже підпорядковувався «Яремі», на марші, проходячи повз своє село, відпросився у сотенного на дві години додому, далі не повернувся. У графі «причина» значилося – «можливий полон», бо, як з’ясувалося, у той день на село наїхав гестапівський загін. За два місяці з’являється у військовій окрузі «Богун», заступив до служби стрільцем у сотні «Шавули». Записався під своїм прізвищем і псевдо, бо інші стрільці його знали. Дезертирство пояснив перебуванням у запіллі, мовляв, коли прийшов у село несподівано напали мадярські карателі. У новій еведенційній картці дав інші свідчення. У графі «перебіг служби в УПА» вказав дату 2 травня, не вказавши про службу в кінці лютого 1943-го. Та ці деталі можна списати на неуважність, зацікавив один запис, се інший номер його автомата «МП». Про склад сім’ї теж неправдива інформація, СБ звітував про те, що в родині один, хоча в іншій анкеті вказано про старшого брата, який служив шуцманом. Ще один різнобій витікав із медичної картки і його свідчень про лісове життя. Я доручив двоб агентам із СБ «Енея» навідатися в село Березине, де мешкала родина Петра Мартиновського, брата нашого «Мухи» і під виглядом зв’язкових спробувати з’ясувати чи не велося листування. «Муху» тим часом заарештували.
«Семен» щодня викликав на допит, я не втручався у процес, здебільшого сидів у кутку, читаючи газету. Підслідний два дні поводився спокійно, та й «Семен» ніби не підловлював на брехні хоча питань-пасток чимало. На ніч «Муху» залишали самого без доступу світла. Допит вівся кожні 2 години. І ось на останок склали список брехливих відповідей. Муху тепер допитували не в криївці, а в хаті, перед цим роздягнули до кальсон.
- Ось, – «Семен» показав заяву «Мухи» до вступу в УПА. – Читаємо: «не в силах сторонньо споглядати як катують мій народ…» і таке далі й далі. А до цього значить нічого, споглядав, ще й жив у хуторі Липовому, як ти кажеш – «у глибокому запіллі». До речі, у цей час квартирував рій «Сови», якого ти знаєш особисто. Чом не приєднався?
- Саме того дня я перебував у лісі, – стомлено відповів «Муха».
- Так-так, а де ж ти надивився на ті жахіття катувань, якщо увесь час перебував на нелегальці, спілкуючись лишень з тіткою?
- Ну я ж і в Березине навідувався, а там самі знаєте, що чиниться.
- А чому вуйна Килина стверджує, що за весь час твого, так би мовити, підпільного життя, бачила тебе лише двічі? Та й то вночі і питав ти не про повстанців, а про большевицьку партизанку? З яких ресурсів жив? Про підніжні харчі не заливай, ось у медичній картці вказано, що шкіра здорова, се значить що прийшов з добротної харчової бази, а не із лісу. То де ж ти перебував?
- Та я ж кажу, – «Муха» помітно нервував, – криївка була.
- Нагла брехня! – гримнув кулаком «Семен». – Криївка з’явилася тільки-но. Так, а автомат хто тобі підмінив? Ось позавчора ти свідчив, що зброю не залишав ні на мить.
«Муха» вже просто запирався, вже не намагаючись вигадати пристойне виправдання. До хати зайшов один із оперативників, якого посилали збирати свідчення про брата Мартиновського. Передав мені матеріяли. Допит був припинений, «Муху» зачинили у льоху. Агенти роздобули деякі листи, перехоплені польовою жандармерією, які зберігалися у сільського старости. Серед листів знайшли написані рукою Мартиновського, адресовані брату, який досі служить в СД і ніякій ланці УПА не підпорядковується, хоча у 1942-му отримував безпосередній наказ вийти із поліції і приєднатися до повстання. Відразу видно, що це шифровки. «Муха» особливо не кодував послання, видно через брак навичків, створив абракадабру у якій легко розпізнати і розшифрувати тайнопис. «Ми харчуємося наче на просторах ростуть гриби рясно. Опівдні сяк-так перебиваємося, а потім двадцять шість годин підряд можуть піти дощі. Ріжні баклажани у котелку варяться».
На черговий допит Мартиновського повели абсолютно голого, таку методу перейняли у НКВД. Це доволі дієве психологічне навантаження. Людина почувається абсолютно беззахисною.
- Твій брат виарештуваний, – почав «Семен», показав лист «Мухи».
- А це його зізнання, – говорю я, показуючи здалеку звіт агента «Тихого».
Мартиновський обм’як, закрив обличчя долонями.
- Ваша взяла, – мовив і заридав.
Після слідства ми передали протоколи Надзвичайній Сесії польового суду. «Муху» розстріляли як агента гестапо 24 червня 1943 року. Розстріл здійснився в лісі перед вишикуваним відділом у якому служив зрадник.
***
У липні 1943-го року ґестапівські загони напали на табір Української народної самооборони (УНС) біля містечка Турка, у бою загинуло десятеро наших, двоє потрапили до полону. Далі 14 серпня німці через інформаторів дізналися про дислокацію у селі Кеданичі військового табору, де базувався курінь УНС «Чорні чорти». Карна експедиція оточила кіш і після двогодинного бою впало семеро наших, інші з боями вирвалися у гори. Ворогу дісталося обладнання, харчові запаси, важке озброєння, частина архіву. 19 серпня я прибув до села Кеданичі. Почалося слідство. Мене найбільше непокоїв архів, зокрема якою тепер інформацією володіє ворог. Відповідальний, заступник начальника штабу поручик «Кущ» стверджував, що втрачені шифрувальні книжки з кодами які нібито вже застаріли і три місяці не використовуються, а лише як посібники у шифрувальному вишколі.
«Куща» покарали, адже не дотримався елементарної техніки безпеки, біля документів завжди має стояти каністра з гасом, або кислотою. Дехто із мого штабу вимагав стратити, та мені вдалося переконати трибунал використати бойову одиницю з максимальною користю, бо СБ внутрішніми чистками і так значно послабила потенціял УПА. Поручика розжалували в стрільці і відправили до розвідувальної чоти.
Хто проінформував гестапо виявили швидко. Протягом трьох місяців із села тричі відлучався війт Балюра. Джерела повідомили, що в Коломиї мешкає його шуряк, який служить у польській жандармерії. Я наказав арештувати Балюру тихо. Його запросили до будинку ландвірта(98) під приводом обговорення заготівельної справи.
Допит тривав півтори години. Виявилося Балюра не один зв’язківець, є ще Мальований, який служить у відділку самооборони. Вочевидь завербований під час брану. Його у складі сімох полонених повстанців обміняли на захоплених німців. Це зайве підтвердження того, що обміняних слід ретельно перевіряти і тримати подалі від секретних об’єктів. Балюру тут же зліквідували. Стрілець СБ «Морозко» накинув зашморг і удавив відпрацьованим прийомом.
- Мальованого беремо? – питав «Морозко».
- Ні в якому разі, – одповів я. – Залучимо на користь.
Повернувшись до квартири попрохав Ганю занотувати, що на майбутнє під час слідства треба мати віддалені бункери, де є можливість утримувати арештованих по кілька років і задіяти їх для паперової роботи.
Отже, через Мальованого запляновано передати дезінформацію долинському гестапо. Мальованого ніби випадково залишили у штабному наметі для охорони, бо у таборі засурмили алярм, він опинився на одинці з текою з «надсекретними» документами, де йшлося про те, що необхідно забезпечити потаємне прибуття 3-го вересня великої кількості командного складу ОУН-УПА, де буде конференція видних провідників, серед яких вказано Лебедя і керівника СБ ОУН (б) «Дем’яна», тобто мене. Цю інформацію вирішено відсилити протягом двох місяців із ріжних джерел.
***
У грудні 1943-го я збирав свідчення про внутрішні відносини у німецькому війську. Після відходу Італії із війни, більшість німецьких союзників зрозуміли, що карта Гітлера бита і розгром «тисячолітнього Райху» справа двух-трьох років. Згадався діалог з командиром боївки СБ «Сірим», який передбачив і сталінградську поразку Вермахту, і вихід Італії.
Із наближенням червоного фронту в лавах німецьких союзників посилюється хаос, який ми постійно стимулюємо, постачаючи мадярам листівки, де закликаємо повертатися додому, писали, що Райх дав тріщину, яка невзабарі перетвориться у прірву і тоді світова громадськість на переможені народи начіпляє усі гріхи нацистів. Подекуди наші потуги спрацьовували. У Корецькому районі в селі Гвоздьові мадяри вбили гауптмана і двох власівців, тіла видали нашому станичному.
З іншого боку нам протидіють тисячі большевицьких диверсантів, яких щоденно доставляли літаками до червоної партизанки. Тому 24-го грудня Головний Провід затвердив тактичну інструкцію, згідно якої з німцями мала вестися суто самооборонна війна. Цю інформацію через нашу агентуру отримали німецькі старшини. То дало можливість нашим військам відпочити од зіткнень з німцями, та більше німці відчували полегшення, що тепер матимуть менше головного болю під час відступу.
Тим часом 1-й та 2-й червоні фронти наближалися швидше ніж на те очікували аналітики. На штабній нараді Клима Савура(99) 6 січня 1944-го був розроблений і підписаний наказ № 29, де в пункті 3 значилося про необхідність внутрішньої перевірки своїх співробітників, до особового наказу не брати нових людей ні до війська, ні до запілля.
Із віддалених од Головного штабу боївок СБ приходять звідомлення, що деякі командири йдуть на співпрацю з німцями. 20 грудня 1943-го року сотенний «Сосенко» домовився з оберстом Хартманом про нейтралітет. «Сосенко» зобов’язався забезпечити німців продовольством, а ті припинити бомбардуванні сіл. Я наказав провести слідство і за самочинність покарати. Подібне братання набирало оберти. 12 березня в районі Верб і Деражного сотенні домовилися з шефом СС та поліції бригаденфюрером Бренером про нейтралітет та обмін розвідувальної інформації, паралельно досягли згоду з командувачем 8-го корпусу генералом Гауффе, про базування в німецьких тилах і безперешкодному переходу лінії фронту.
- Ніяких домовленостей, – наполягав я на засіданні головної референтури СБ, – якими б корисними мотивами не керувалося. Це дасть привід після війни большевикам закидати нам співробітництво. До того ж у них у полоні Степан, значить ми вороги і про се має пам’ятати кожен повстанець. Оборонна війна і квит.
Вже коли з Ганею вкладалися спати, вона мені закинула:
- А як же той факт, що ти досі із Гюнтером підтримуєш зв'язок, і піддаєш анафемі кожного, хто це робить.
- Такі реалії розвідки. Про мої стосунки з Гюнтером знаєш тільки ти.
- Отже, якщо домовленості з німцями здійснюватимуться потаємно, ти цього не помітиш?
- Принаймні я докладу зусиль, аби такі командири уникнули розправи. Така наша робота.
***
Я знаходився майже за сто миль від місця затримки цього агента. Інформація дійшла до мене оперативно – за годину. Слідчий СБ скористався телефонною лінією. Дізнавшись кого спіймали, виїхав негайно. За моїм наказом задержаному надали належне харчування і тримали у віддаленому господарчому бункері. Допит вирішив провести там же.
Це блондин середнього зросту. Такі безумовно улюбленці жінок. У його погляді я помітив якусь зверхність, яка буває у німців, що переймаються своїм статусом надлюдини, а цей вочевидь ніяк не вийде із ролі арійця.
- Отже, справжнє ваше ім’я Микола? – питаю.
- Коля, – відповідає з-під лоба зиркаючи то на мене, то на охоронця «Клима». В його очах читалася і пиха і страх.
- Майже тезки. А я за вами із сорок другого полюю. Багатенько ви української крові попсували.
- Ми обидва солдати і обидва знаємо, що у нашій сфері в білих рукавичках не воюють.
- Ваше прізвище?
- Кузнєцов(100). Дозволите закурити? Я навіть не уявляю як із цим жити після війни.
- Ви впевнені, що доживете?
На моє питання Кузнєцов боязко зиркнув на вихід. Я заспокоїв:
- Мова про те, що ви для своїх занадто небезпечний. Ви вже приречений. Бо один із виконавців потаємної пляни знищення українців як виду. Хіба не усвідомлювали, що насправді криється за вказівками? Звісно урозуміли. Після вашої операції з головництвом німецького офіцера в Рівному, у в’язниці разом з оунівцями загинули звичайні люди, селяни, що вчасно не виплатили контингент, врешті ваші ж комуністичні підпільники, тіко українці. Убиваєте нас руками німців, аби не плюндруватися перед світовою громадськістю.
- А на вас хіба мало крові? – Кузнєцов загасив цигарку, закурив іншу. – То будемо компроматами обмінюватися?
- Наша відмінність у тому, що воюємо ми на своїй території, ми захищаємося, а ви окупанти. Ми не прагнемо йти на Берлін чи Москву. То ж дійсно, давайте до діла. Мені потрібні ваші контакти в УПА.
- До загону Федорова мене мали провести люди Крутікова, це наш агент, колишній бульбівець, він очікує мене у Вербському районі.
- Крутіков? Яке ще ім’я у нього?
- Цього не знаю. У його загоні біля сорока чоловік, виступають у вашій формі.
Кузнєцов склав список агентури, впровадженої ще Рівненським НКВД.
- Мені збережуть життя? – тепер у Кузнєцова не читалося ні пихи, ні страху.
- А якби ваші колеги вчинили? Та ні, давайте по-іншому. Перше – ви потрапили до полону, а ми не маємо концтаборів. Якщо відпускаємо і ви потрапляєте до своїх то яка вас очікує доля? Штрафбат? Ні, ви не того рангу. Друге – ви носій секретної інформації, у цьому випадку знов таки для своїх ви відпрацьований матеріял. Уявіть що буде з вашою родиною.
- Що пропонуєте?
- Додайте ще імена вашого безпосереднього начальства, починаючи від загону Федорова, закінчуючи Москвою. На заміну я вас зроблю героєм совєцького союзу, але посмертно. Коля Кузнєцов має щезнути назавжди. Війна для нього скінчилася. Вирушайте у вільний світ, бажано до Америки. Ім’я можете обрати самі.
- А тіло?
- Прошу?
- Як бути з тілом? Його відсутність…
- Про це не переймайтеся. Знайдемо схожого блондина, у нас саме є труп німецького лейтенанта, якого гранатою порвало.
Кузнєцов закурив вже невідомо яку цигарку. Погляд – суцільний відчай.
- Дайте зошит і перо.
