Крила синиці соромливим танком тріпотіли в пальцях вітру, коли мить до світанку запалила вогнище кольорів над небосхилом. Язики сонячного світла віщували погожий ранок, що мав народити тихий день. Птаха не зупинялась, продовжувала гратись у піжмурки з тінями, котрі дедалі старіли від подиху свіжого бризу. В маленьких зіницях, мов у люстерках відбивалась широка лісосмуга. Зелений півмісяць дерева манив її сердечко, обіцяв захист від негоди і ворогів. Крихітний дзьобик стискав яблуневу насінину, немов краплина крові загусла у вологому попелу.
Гілка ясена, схожа на струну божественної, непомітно затремтіла під лапками синиці. Білі нігтики увіп’ялись в буру кору, порепану від життя. Птаха різко покрутила голівку, вдивляючись у сонний берег океану, який кінчався крутим глиняним урвищем. Вона бачила, як синюватий туман Морфеєм ходив між бетонними коробками містечка Морітурі. Як сиве волоссям бога облітали тіні будинків, стаючи їм за колиску снів.
У світлі перший променів місто здавалось щербатими надгробками, посаджених в білу землю, де солоне повітря океану грає свою брудну гру з каменем. А синиця продовжувала летіти, наближаючись до хазяїна її життя і долі. Долі бути в клітці, хоч і зручній. Проте ніколи не тримав її силоміць, адже завжди поверталась до нього, ніби знала. Залишилось не довго.
Хриплий голос іржавого будильника пробудив його від сну. Механізм для вбивства сновидінь коливався збоку в бік, розсипаючи сталеву вохру із своїх потертих боків. Стрілки показували опівнашосту, коли його ноги вперше за три дні торкнулись холодної долівки. Вилиняне покривало, немов гірський хребет лягло на оголені ноги чоловіка. Тоді як сухорляві груди підставляв зебристому світлу з привідкритих жалюзі. Рій кудлатих пилинок кохався в пшеничному сяйві, злітав у бік дверей під кожним подихом Атея. Чоловік поморщився, масажуючи фалангами правиці скроні. Сіре волосся, пір’ям горлиці стирчало на увсебіч, немов жило окремо від хазяїна тіла.
Я натужно піднявся, стримуючи позиви нудото. Права гомілка віддавала різким болем, ніби сотня зламаних голок від шприця Сніденка, вп’ялися під шкіру, попутно рвучи м'ясо.
Насіння пилу розлетілось навсібіч сполоханими феями,коли Атей зачинив за собою пошарпані двері кімнати. Він чув як шашіль доїдає целюлозні перетинки змарнілої душі порталу.
- Дідько! – злетіло з порепаних губ.
Дрібна щепка нахабно вчепилась у пучку безіменного пальця. Краплина крові, ніби соромлячись, поволі виступала над шкірою. Атей дивився на згусток еритроцитів із гемоглобіном, дедалі сильніше падаючи у спомин минулих днів. Зіниці стали глибокими колодязями потойбіччя. Як молодий ясен під поривом буревію чоловік рвучко упав на коліна. Вміст шлунка разом із слиною вирвався жовтою масою на лінолеум, від якого залишилась лиш назва. Захищаючи рукою підлогу від зазіхань блювотиння, Атей дочвалав у ванну кімнату. Позиви знову зламали його навпіл коло унітазу. Проте він залишив на лінолеумі зробленого під паркет останній заряд. Хотів сплюнути та скуштував тільки брудний смак залишків їжі.
Я підійшов до раковини умивальника, зверху над яким висіло дзеркало в металевій оправі. На мене дивився хворий чоловік тридцяти з гаком років. Зелені очі проникливо вдивлялись у мене, а запалі щоки лякали блідістю. Попеляста щетина переливалась цинком в електричному світлі голої лампочки, що звисала на довгому перекрученому вужем проводі. Природним супутником немов навколо землі літала муха, торкаючись чорними крильми гарячих стінок лампочки. Її дзижчання зводило мене з розуму.
- Та здохни ти нарешті! – Промовив я, скрегочучи зубами.
В повітря запахло смаженим й гостя метеоритом впала на долівку.
- Це доля. – у дзеркалі помітив, як мої вуста тонкою стрічкою розпливлись в хижій посмішці.
Атей відкрив обидва вентилі крану. Лінивий потік мутної води потік в раковину, залишаючи на диво чистій поверхні іржаві патьоки. Чоловіку здалося ніби він бачить шматочки дитячих нігтів. Кран закашлявшись видушив прозору воду, що змила ранкове марево Атея.
Не роздумуючи я занурив воду в потік води. Рідина бігла лабіринтом Мінотавра моєї голови , зітканого брудним волоссям. Я відчув як в’язкі краплі води, мов масло стікають по шиї на спину між лопатками. Так я стояв хвилин зо три, доки сон не згорів у моїх жилах. І голову пробив таран буденної думки, коли я поглянув на відро, котре своїм цинковим лоном ховало початок швабри.
- Треба прибрати. – З іронією підмітило моя внутрішнє Я.
Ганчірка жадібно ковтала сніданок моїх нутрощів під ритм рук. З колонок радіо долітала ранкова проповідь-настанова працівників фабрики Переродження. З розмаху пожбурив швабру на підлогу, заледве не перекинувши відру з водою на поверхні котрої взялися легкі брижі від удару.
Атей зачовгав босими ступнями до кухні. Через недбало затулені штори пробивалось крихти світла, які падали на стіл де стояла філіжанка з недопитою кавою. Сонячне сяйво вигравало в темному озері блідими вершками. Проте Атей одним рухом припинив це дійство, випивши гірку каву, щоб потім розтулити штори. Сонце з гармати влучило сяючим снарядом в розширенні зіниці. Атей скривився, як середа на п’ятницю. Тіні кухні капітулювали перед білими воїнами світла. Радіо видало натужний шепіт й замовкло. З коридору почувся стукіт у двері, коли Атей прибрав руку від перемикача радіо. Він досі був голим. Стукіт не стихав, а дедалі більше дратував чоловіка. На шляху до порталу Атей підняв старий халат, котрий лежав немов висохла зміїна шкіра.
- Та йду я, йду! – загарчав він човгаючи ногами.
Чоловік повернув мідний ключ й той швидко піддався. Із замкової щілини стікали чорні масляні краплини, коли клацання вилетіло з неї. На квартирній площадці стояв невисокий хлопчина років дев’яти. Зі смугастого кашкету виривалось солом’яне волосся. А сам був одягнутий в пекучо-жовтий костюмчик.
- Пане, Атею? – Випалив малий
- Так, що потрібно? – кинув чоловік
Злість молотом билась у скроні, шукаючи коханку болю
- Вам лист – рука хлопчика потягнулась до дверей. Напівтемрява грала на його обличчі, підкреслюючи великі очі кольору горіха.
Атей помітив невеличку родимку під носом малого. А далі бачив, як виросли маленькі ніжки з темного тільця наросту разом з крильцями. Мошкара злетіла в повітря чорним пилом в напрямку до сходів.
- Дякую, - грубо відповів чоловік. Довгі пальці мідянками вгризлись у грубий папір, від чого він покрився жовтими складками шкіри. – Це все? – Додав Атей.
- Так
Проте хлопчик продовжував стояти роздряпуючи прищавий лоб. Чоловік вловив хід його думок. Шмаркач чекав на чайові. Атей почав обшукувати халат в пошуках відплати. Намацав щось в кишені. Правиця дістала льодяник не першої свіжості. Ворсинки від тканини білими червами покривали липку поверхню льодяника. Подекуди на деревній паличці виблискували сліди від пальців.
- Ось, тримай. – Атей затиснув льодяник в руці дитини й різко зачинив дерев’яний портал, ніби хотів сховатись від ненависних йому очей
Лиш коли чоловік збирався на роботу, шукаючи чисту пару носків в темній пащі шафи, він згадав про лист. Той міцним сном лежав у кишені халату.
Щойно відкривши лист Атей зблід на максимум людських можливостей. Очі стали немов риб’ячими, що припали до слів, котрі чорнильною кардіограмою сповіщали про наростаючі проблеми:
Пане Атею, повідомляємо, про те, що Вас було звільнено з метою реконструкції виробництва та автоматизації устаткування. Просимо з’явитись о дев’ятій тридцять в роздаткову кімнату номер чотири для отримання життєвої енергії. Подальші інструкції Ви отримаєте у вище сказаній кімнаті.
З повагою адміністрація фабрики
Чоловік безсило завалився на крісло. Лист велетів з руки на долівку. З відчиненого вікна увірвалось серцебиття вітру, від подиху якого лист сховався під крісло в обійми павутиння.
Гнів з розпачем сплелись в терновий вінком у моїй голові. Мене списали на металобрухт, на деталі для нових… Але перш ніж я піду вони дізнаються, що таке життя…
