Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45168
Рецензій: 88343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

Генерал (9)

© Аркадій Поважний, 10-01-2014
(продовження)

***
Після арешту Бандери я вже не міг жити легально. Ми з Ганею деякий час мешкали у Львові кожного тижня міняючи квартиру. Одного вечора підживившись, вклалися спати. Аж десь опівночі у двері гепнуло. Завіси утрималися. Гестапівці вдарили тараном, та врятував нас німецький же вишкіл. Я зробив два допоміжних засуви. Квартира на третьому поверсі, тому внизу не встановили охорону, чорного ходу немає. У мене передбачений варіянт евакуації. Зачинившись на кухні, де також зміцнені двері, спустилися по мотузковій драбині на прибудову. Тієї ж ночі добралися до Білогорщі.
Зранку почалися масові арешти націоналістів. Один із приводів активізації ґестапо це вбивство на вулиці Рівного двох польових німецьких офіцерів, які перебували на лікуванні. На місці злочину знайшли членський квиток ОУН Григорія Максюти. Я перевірив усі еведенційні картки, навіть дав запит до Швейцарії, де зберігався допоміжний архів. За тиждень роботи з’ясувалося, що людини із таким прізвищем в організації немає. Провокація проти нас. Але чия? Ймовірно, що і гестапівці пожертвували своїми аби виправдати репресії, хоча метода більше большевицька. Провокатор зладнав справу на місці, керуючись нагальною ситуацією, імпровізуючи. Має технічне забезпечення, бо посвідчення зроблене десь у місті, ім’я підібране випадкове, аби затягнути слідство. Він дійсно виграв час, доки я розбирався хто такий цей Максюта. Чия б провокація не була, але коштувала життю двохсот наших друзів, ув’язнених оунівців. Мої агенти із гестапо добули інформацію, що у місті оперує большевицька група, керує терорист, який добре володіє німецькою, блондин, вдягається в уніформу капітана Вермахту, або обер-лейтенанта. Без сумніву терористи фінансуються червоною партизанкою Федорова(80), у якого працюють наші люди. Два незалежних джерела повідомили про агента із Великої Землі «Пуха», якого бачили у розташуванні федорівської бази в уніформі гауптмана. Описували як «високого блакитноокого блондина».
***
Від початку 1942-го року я збирав інформацію про отамана Бульбу-Боровця, він же – «Тарас Бульба». Питання виникли у Головного Проводу. Зокрема цікавий склад штабу, що за люди, головне – яка політична скерованість? Щодо останнього, то важко визначитися. Бульба-Боровець виступає ніби то під українськими гаслами, однак деякі вчинки не мають патріотичного окрасу, а схожі більше на акції авантюриста.
Перше, що мене здивувало і звісно зацікавило, як так Бульба вільно вештався по окупованому німцями Рівному в однострої совєцького старшини і відкрито при пістолеті, за ним невідступно слідував ад'ютант. Німці навіть представникам свого цивільного уряду забороняють зберігання і носіння зброї, а тут суб’єкт який взагалі не належить до жодної урядової військової сили.
Лепський комерційний організатор. Відомо до війни запровадив «Спілку вільних каменярів», опісля вимушеного виїзду із України заснував у Варшаві підприємство, що спеціалізувалося на хатньому опаленні і заготівлі вугілля, дров. У 1939-му привідця у Польщі молодечої організації «Українське національне відродження». Членів цього товариства так і не вдалося виявити, схоже бульбівське «національне відродження» складалося із Бульби і кількох прозелітів. Перетнув совєцько-німецький кордон у 1940-му, для зачину націоналістичного запілля. Створив у Поліссі партизанську базу. Тісно контактував з петлюрівськими офіцерами, полковником Литвиненком, сотником Володимиром Раєвським, із ними зустрічався у Холмі. У Кракові контактував з нашими підпільниками у яких прохав виходи на націоналістичні ланки в зоні совєцької окупації. Стверджував, що діє від імені і за дорученням генерала Сокальського, а згодом після смерті генерала ніби то вказівки отримував від президента екзильного уряду Андрія Лівицького. Однак жодним документом такі повноваження не підкріпив. Зв’язковий Охрім мені відразу написав звіт про зустріч із Боровцем. Я наказав тримати із ним контакт, але агентуру не відкривати, коли треба нехай спілкується із підпільниками через Охріма. Про те, що Лівицький ніяким чином не пов'язаний з Боровцем я не мав сумніву. Видно поліський отаман прагне вписатися в історію. Сумнівно, що президент, відправляючи свого резидента на подібну операцію не забезпечив його зв’язком і збройним супроводом.
Подальша перевірка показала, що відправна точка цієї операції – полковник Литвиненко. Саме він породив цього опортуніста. І я цілком розумію старого розвідника, той розгледів у Боровцю неабиякий організаційний потенціял, а значить це добряча спотичка для большевиків, а далі й для німців. Тільки Литвиненко міг заручитися підтримкою німецької розвідки. Все йде із Холму, зокрема із єпархіального будинку Православної церкви, що на Даниловій горі, саме там базувався німецький розвідувальний центр.
Перейшов кордон у містечку Влодари, що на річці Буг і це зайвий доказ на тісну причетність Боровця до Абвера. Подібний перехід передбачав ретельну підготовку поблизу рубежу. По-перше, потрібно не один день вести розвідку на совєцькому кордоні, знати час змін, інтервали патрулювання прикордонної смуги по периметру і вглиб території, по-друге не зрозуміло чим він підкупив Абвер, нам подібного не дозволяли, ми під час навчання не могли навіть територію школи полишити, лишень за спеціяльним дозволом, а Боровець без сумніву мав привілею наближатися до кордону з німецького боку, на це трібна особлива санкція. У майбутньому ми переманимо Боровця на свій бік, або ж зліквідуємо.
На даний момент отаман має постійне військове ядро – 50-100 вояків, які безперестань перебувають і з ним у лісі, інші живуть у селах як резерв очікуючи наказ про мобілізацію. Через слабку політичну базу, та й неактивність у цій царині вояки шукають контакти з нами.
***
9-го лютого ми з Ганею і вояком «Климом» прибули до Києва. Мені особисто треба допитати зв’язківця «Каменя», який обслуговував лінію Київ – Житомир – Станіслав – Львів. У цьому зв’язку виявлений витік дезінформації, який вельми зашкодив нашій боєвій групі. Джерело ошуки тягнеться із Києва. Шляхом зіставлення інформації вийшли саме на «Каменя». Велика вірогідність, що він працює на ґестапо. Я наказав його не чіпати, а лінію до завершення слідства призупинити, але створити ілюзію роботи.
За легендою я угорський німець адвокат, розв’язував майнові справи фірми «Карла Ейкхорна», Ганя – моя перекладачка, а «Клим» – охоронець. Справа настільки делікатна, що не підключав до праці київський Провід на чолі з «Орликом»(81). «Орлик» насправді не повинен знати про моє прибуття.
Крайовий провідник СБ «Дужий» відвів на квартиру, що на околиці міста. Будиночок розташований на схилі гори з якої добре проглядається Куренівка. Клозет ледь не над урвищем. Я поцікавився чи не є те вельми небезпечно, адже може трапитися оповзень. Та виявилося клозет то стратегічний об’єкт, пункт термінової евакуації. У середині приховані бічні двері, за якими можна сплигнути з триметрової висоти в кущі.
- Де можна провести допит? – питаю. – Мабуть же не тут. Бачу оселя добре законспірована.
- Так, про нею знаю лише я та «Ярий». Кімната є в центрі міста. Щодо відходу теж дуже зручна.
Невзабарі прийшов «Ярий». Хлопець років двадцяти. Спортивної статури. Мовчазний. Я розгледів у ньому вправного виконавця. Такі фанатично віддані справі, не замислюючись виконують завдання. В умовах війні годі бажати кращого помічника. Я вирішив по завершенню операції забрати його з собою.
Квартира для допиту в центрі на перехресті Хрещатика і бульвару Шевченка у старій будівлі. Господарі євреї зліквідовані німцями. Одна простора кімната, одна маленька, кухня, комора із запасним виходом до другого парадного.
«Дужий» викликав «Каменя» нібито на те, аби отримати кореспонденцію із західних земель. За моєї вимоги «Дужий» мав поводити його по місту, аби «Клим» визначив чи є «хвіст». Я Ганя і «Ярий» очікували в квартирі. Вижидання тривало дві години, значно більше від заплянованого на операцію. За моїми розрахунками потрібно сорок хвилин. Подібна охиба від програми кепська приміта.
Врешті прийшов «Клим».
- Погана справа, чотири фараони. «Дужому» дав про це знати, але він привів їх майже сюди.
- Значить часу обмаль, – резюмую і звертаюсь до «Ярого»: – До вас окремі інструкції. Маєте досвід ліквідації?
- Так.
Зайшли «Дужий» з «Каменем». Клим вилучив у «Каменя» «парабелум». Затриманий помітно знервований. Вже здогадався, що він тут не через кореспонденцію. Зиркнув у бік вікна, та там «Ярий».
- Не думайте дурниць і все буде гаразд, – кажу ніби заспокійливо і вказую на стілець. – Я слідчий по справі  групи «Лимаря». Знаєте, що вона впала місяць тому? Тож збираються свідчення усього зв’язку.
Я сів за стіл навпроти, даю аркуш з олівцем.
- Будь ласка, надайте реєстрик мельниківців із якими контактуєте.
- Я з такими не спілкуюся, – мовив приглушено, відсунувши папір.
- Неправда, – говорю і дивлюсь на нього не блимнувши, – я не для того сюди приїхав аби побрехеньки вислуховувати. Ще раз раджу відповідати чесно.
Я поправив краватку, це знак «Ярому». Він ударом у вухо звалив «Каменя», потім підняв за петельки, відважив кілько разів у живіт. Знову усадив на стілець. «Камінь» деякий час відкашлювався.
- Ну то як? – питаю і подаю пачку з цигарками і попільничку. – Часу не маємо для душевних розмов.
- А до чого тут мельниківці? – «Камінь» закурює.
- Мельниківці це ключовий момент. Справа у тому, що у житомирському районі наша група наскочила на зв’язкову квартиру, де мали бути ґестапівці, бо мали таку розвідку. Після тривалої перестрілки виявилося, що там були мельниківці. Слідство з’ясувало, що і мельниківці і група «Лимаря» отримали інформацію саме від вас. Тобто ви їх просто зіштовхнули. Я вже вивчив ваші дані і впевнений, що подібні хитрощі ви б самі не утнули. Тепер волію з’ясувати у якій такій масштабній грі ви задіяні.
- Так, маєте рацію, я лишень гвинтик.
Із подальшої розмови стало відомо, що з «Каменем» працює офіцер ґестапо Гайнц Драндорф. Для мельниківцівської служби безпеки «Камінь» своя людина серед бандерівців. Драндорф учора повідомив про прибуття до Києва якогось важливого провідника СБ бандерівської, себто йшлося про мене. Це вже пригнічувало. Десь я вельми схибив. Цей вояж максимально засекречений, як вже згадувалося про те невідомо навіть київському проводу лише районному референту СБ. Отже, у довіреному колі витік. «Камінь» стверджував, що інформація прийшла негайно із Житомира.
Я дав знак «Яремі», той повів «Каменя» на кухню.
- Схоже нас просто ведуть, – шепотів Клим, – а брати доки не входить у їхню пляну.  
- Те очевидне, – кажу, – на квартиру не повертаємося. Вибираємося двома групами.
- Чом же нас раніше не взяли? – питає «Дужий».
- Покиль не з’ясували якої категорії пташка до них завітала, – кажу і стукаю себе в груди. – А загалом ґестапівці які вас ведуть мають завдання зіткати лобами бандерівців з мельниківцями.
Я мав відступити до Броварів, а звідти резервною лінією Українського Червоного Хреста.
«Клим» зайшов до кухні. Хлопці удавили «Каменя». Працювати з ним далі немає сенсу, ґестапо знає, що його викрито. Жити залишати теж не можна, він би зробив мій описовий портрет.  
«Дужий» з «Ярим» йшли попереду за десять кроків від нас. За ним за п'ять кроків «Клим», а потім ми.
Та тільки хлопці вийшли із арки на Хрещатик, як «Дужий» вихопив пістолет і вистрелив, у відповідь шквальний стріл, як мінімум із чотирьох стволів. Кулі рикошетом прогуділи над нами, а шматок вапна влучив мені в плече. Ми з Ганею теж вихопили «вальтери». «Ярий» стріляв з коліна. Мені спочатку подумалося для зручності і влучності, та за мить помітив, як під ним з’явилася темна калюжа. «Дужий» підхопив друга, а «Клим» прикривав, кинув «лимонку». Ми заскочили у прохідний під’їзд.
- Чекайте, друзі, – стогнав «Ярий», – зі мною засипитеся. Я залишаюсь. Друже Климе, дай пістолет.
Клим віддав йому «парабелум» «Каменя».
Ми пройшли дворами, дісталися Дніпра. До смерку ховалися у колекторі. У чагарях схований човник. Під ранок були у Броварах. Місцевий патруль складався із шутцманів, мені легко вдавалося грати німця, навіть документи не перевіряли. Тут оселилися на зв’язковій квартирі, яку обслуговував друг Сулятицький. Враховуючи обставини, залишатися більше сімох годин не можна. Зв’язковою дівчиною «Ларисою» передав «Орлику» застереження, аби був обережним, бо він цілком вірогідно вже під ковпаком ґестапо. Протягом трьох годин я отримав два повідомлення. Перше – про загибель «Ярого». Хлопець убив двох ґестапівців, останньою кулею застрілив себе. Друге повідомлення від Головного Проводу. Пропонувалося зорганізувати перевірку осередків ОУН на Сході і Півдні. Я знаю, що Шухевич вже вирушив на Донбас. Мені на вибір два райони: Одеса і Суми. Я обрав Суми.
***
До Сум ми приїхали з Ганею військовим ешелоном. Клим вирушив до Львову провести слідство про витік інформації по зв’язку. На вокзалі зустрічав крайовий провідник Семен Сапун(82). Чоловік років 50-ти, охайно вдягнутий, професорська з сивиною борідка. Мені не важко визначити колишнього в’язня, людину знеможену катівнями. Рушили пішки через місто. На диво нас жодного разу не пиняв патруль, хоча у цих місцях лівобережжя керує військова адміністрація і пересування без надійних документів вельми небезпечне. Скоро помітив «хвіст», це молодик років сімнадцяти, який слідкував геть непрофесійно. Про це попередив Сапуна.
- Ну нехай, – відмахнувся. – Вештається і вештається, у мене мандат надійний.
- Хто ж то? – питаю.
- Гадки не маю.
- Розкрохмально якось поводитеся, – дорікаю, – зараз пильність втрачати ніяк не можна. Треба неодмінно знати, хто пантрує.  
- Якщо поводитимуся як шпигун, ще більшу підозру викличу.
Ми сходили до комендатури, де взяли мандат на три доби на пересування по Сумах.
- А як справи з бойовим підпіллям? – питаю вже на вулиці.
- Не маємо такого. Большевики тужилися, та так недолуго те зладнали, що ґештапо протягом тижня усіх винищило. Дітвору ой, як шкода. Ось тут повісили.
Сапун вказав на шибеницю, споруджену на «Гітлер платц», це майдан у центрі Сум. Перетнувши зайшли до драматичного театру. Тут у підсобному приміщенні збирався місцевий осередок ОУН, тепер ми прийшли на засідання «Просвіти». П’ятеро чоловіків і троє жінок.  Вочевидь усі вчителі.
Після півторагодинної бесіди, ми пішли до зали, починалася вистава «Запорожець за Дунаєм», постановка просвітян. По завершенню рушили до Сапуна на квартиру, де продовжили обговорювати організаційні питання.
- Ми розосередили наші ланки по району, – говорив Сапун, – не делегували людей, а обирали на місцях. Керівників призначали таких, на кого найменша підозра. Головне ядро обласного проводу відоме вузькому колу утаємничених. Однак від уваги ґестапо не відкараскатися. Здебільшого тому, що містечко наводнене комуністичними агентами, а тепер працюють на нацистів.
- Вельми знайома ситуація, – одповідаю, – тут вже якоюсь превельми цінною порадою не зараджу. Тобто не почуєте нічого такого, чого не знаєте. Ми в такому разі намагаємося наростити агентуру у самому лігві.
- Все ж таки зарадили, бо до такого підходу ми не домислилися. Та й немає можливості у нас. Ті, хто зараз кооперуються з німцями особи дуже віддалені від людської подоби. Неможливо завербувати комуніста або ґештапівця. Легше навчити мавпу розв’язувати тригонометричні завдання. Не самим же йти влаштовуватися.
- Самим не обов’язково, але довіреній людині можна.
- Справа у тому, що таку людину неодмінно випробують, і випробуватимуть смертю.
- В такому разі я особисто делегую оперативника. Ваше завдання організувати йому зв'язок.
Суми ми залишили у той же вечір. Хоча Сапун умовляв залишитися на довший термін.
Військовим ешелоном ми дібралися до Конотопу, а звідти до Львову діставалися за допомоги нашого кур’єра Лисенка, який працював в українському комітеті Червоного Хреста і обслуговував зв’язкову лінію Львів – Київ – Харків.
***
На нараді обговорювалося питання про початок партизанської війни. Закладалося велике українське повстання. Обраний центр керівництва, але щоби він запрацював як слід, потрібно детально визначитися хто що має робити і звітувати про свою роботу. Ми всіма силами прагнули аби запобігти масовому вияву чергової «бульбівщини». Провідник у в’язниці, з військовими керівниками надійний зв'язок не налагоджено, бо ті, згідно правил конспірації мали постійно пересуватися. Через це ми в глухому куті. Я наполягав на тому, аби служба безпеки знала про ці пересування, а також єдиний керівний штаб.
Урядуючий провідник Микола Лебедь прислав відозву де закликав стати до зброї проти большевицьо-німецьких загарбників. Підкреслив необхідність очищати терени від большевицької агентури, аби унеможливити їм використовувати нашу боротьбу у власній пропаганді. Та все ж було прийняте рішення протягом півроку не активізувати бойовий потенціял. Дати двом монстрам Сталіну і Гітлеру час виснажити один одного. Аби ситуація не нагадала 1917-1922 роки, коли на українських землях з’явилося безліч отаманів-самостійників, які не бажали нікому підкорятися, та опісля вороги знищили на корню українське державотворення.
Штаб відпрацював систему зв’язку. На одному рівні використовували радіопередачі, але цим каналом користуватися не більше ніж один раз на тиждень і кожного разу змінюватиметься система кодування. Працювало три незалежних вістові ланки, це для того, щоб забезпечити надійність передачі інформації і водночас унеможливити надходження дезінформації, бо велика вірогідність, що одну із ланок викриють і завербують, в такому разі штаб отримає розбіжну інформацію.
Служба безпеки на кожного, хто потрапляв у її поле зору заводила особисті картки, які ділилися на 3 категорії (А, Б, В). До категорії «А» вписували осіб, провина яких стовідсотково доведена і є докази співробітництва з ворожими спецслужбами гестапо чи НКВД. Категорія «Б» передбачає хто лише підозрювався у співпраці, але доказів немає. «В» – ті, хто прийшов добровільно зізнавшись, що завербований. Картки категорії «Б» рухливі, з часом заносяться до категорії «А» або «В» і згодом знищувалися.
На початку 1942-го року наші боївки в основному займалися агітацією, подекуди виникали сутички з німцями, які здебільшого мали випадковий характер. Відзначилася боївка СБ «Сірого», яка нараховувала 15 добре вишколених і озброєних бійців. Цікаво, що інформація про групу «Сірого» мені надходила із впровадженої агентури в поліції групи армії «Південь». «Сірий» оперував в околицях Дубровиці забираючи у німців військове майно, у більшості випадків німці не чинили опору, віддавали зброю, чоботи і верх одностроїв. Ті, хто намагався воювати з повстанцями розстрілювалися.
***
Прийшло повідомлення про арешт Ярослава Старуха. Се сталося 4-го грудня на майдані Юра. Співробітники СБ надіслали кілько звітів. Читаю звідомлення оперативника СБ «Коцура», який мав спостерігати за Старухом.
«1 грудня провідник «Ярлан»(83) отримав цидулу від провідника зі Сходу «Любомира». Що то за провідник мені не відомо, про те я обвістив зверхника «Чалого». Без сумніву, «Ярлан» «Любомира» добре знає. Діяли через зв’язкову «Касію», яка теж прибула зі Сходу за тиждень до «Любомира». То молода красива жінка, років 30-ти, вдягнута у чорний каракуль. Відразу відвідала квартиру, що обслуговувала лінію Дніпропетровськ – Харків – Київ – Житомир – Львів. Повідомила, що має забезпечити стрічу провідників «Легенди»(84) і «Любомира». Коли з'явився сам «Любомир» він оселився у готелі, «Касія» теж у якості дружини. Вони частенько блукали містом, за ними невідступно слідкували два наших агенти. «Ярлан» теж очікував, звідомлення своїх розвідників. До місця зустрічі «Ярлан» пішов один без охорони, я слідом. На вулиці Коперника провідник випав з-під моєї уваги, я наздогнав лише на підході до площі Юра. Вже насунуло смерком, я підійшов якомога ближче, тримаючись тіні стіни собору. «Любомир» з «Касією» підійшли до провідника. Гомоніли менше хвилини, як із кущів бузку вигулькнуло шестеро ґештапівців, накинулися на «Ярлана», «Касія» тим часом тримала на поготові пістоля. «Любомир» стояв осторонь. «Чи то зрада?!» – вигукнув «Ярлан». «Любомир» же осунувся під стіною, сховав обличчя у долонях, одповів: «Простіть, друже». Ми намагалися вислідкувати агентку-ґештапівку, та вона вже виїхала із міста. Довелося евакуювати людей по зв’язкових квартирах. Вони тепер усі ізольовані, з кожним триває слідство. Від себе додам, що агентка у каракулі висококваліфікована, можливо вишколена в НКВД, бо особу з аналогічними описами зафіксували в Харкові ще при совітах. Врешті-решт «Любомир» мав можливість втекти від неї, але не став, вірніше не зміг. Не зміг навіть скористатися чоловічою силою, бо був неспроможний. Вочевидь він боявся її».
Про цю загадкову жінку в каракулі я отримав інформацію ще з чотирьох джерел, а також її описовий портрет. Вдивляючись у зображення, не полишало відчуття, що обличчя знайоме. Тільки от не згадується де перетиналися шляхи, а вони таки перетиналися. Моя пам'ять зберігає тисячі світлин із справ, тисячі живих облич з ким спілкувався протягом двох років. Ця особа звідкись із минулого, та чомусь майже зітерта із пам’яті. Десь було у моєму житті, що я прагнув забути.
***
24 липня із Києва прийшла звістка про загибель крайового провідника Дмитра Мирона «Орлика». Далі назирком цикл арештів. Я спорядився їхати сам провести слідство. Ганю цього разу з собою не взяв. У Львові зустрівся зі зв’язковою «Вірою»(85), яка мала забезпечити мені зв'язок і квартиру у Києві. Вона ж стала першим свідком у справі. Я прохав детально розповісти про час її роботи у Києві. Вона працювала саме тоді, коли я там криткома від крайового проводу розв’язував справу «Каменя». «Віра» оповіла як на початку травня у складі жіночої похідної групи прибула до столиці. Перший тиждень поневірялися, бо всі конспіративні квартири всипалися, зв'язок втрачений. Із провідної ланки, як з’ясувалося потім, нікого не заарештовано. Друзі дотримувалися правила облаштування житла – обов’язково має бути засіб миттєвого відходу. «Віра» очікувала 9-го травня, у цей день повинна зустрітися зі зверхником «Запорожцем». Мешкала у свого дядька священика. До цього 4-го травня приходила на одну явку «Запорожця» і того там не застала, у другій ледь не ускочила в засідку. Перед тим, як подзвонити у двері прислухалася і почула німецький гомін. 6-го травня на Бульварі Шевченка натрапила на «Орлика», якому оповіла тривогу з приводу провалених явок «Запорожця» та щезнення самого провідника. Якщо не прийде на зустріч 9-го, то поза сумнівом «Запорожець» виарештуваний. «Орлик» передав нові конспіративні адреси. За три дні «Запорожець» таки прибув до умовного місця і розповів про неприємний трапунок. Дорогою з вокзалу познайомився з якимсь чоловіком, який зголосився провести до медичного інституту, куди ніби то зібрався поступати «Запорожець», мовляв у Рівному, звідки приїхав, неможливо отримати вищу освіту. Незнайомець насправді привів до поліційного відділку, де заламав руку і погукав на поміч поліцію. Вочевидь «Запорожець» видався підозрілим через говір, стверджував, що приїхав із Рівного, хоча наявно розмовляв з чернігівським акцентом. На щастя «Запорожця» заступником начальника поліції працював Анатоль Кабайда(87) його односелець.
До Києва я приїхав 25 серпня під псевдом «Максим». Хто я насправді знали тільки «Віра» та «Могила»(88), який заступив «Орлика». Через «Віру» співпрацював з оперативниками київської СБ.
Я оселився на вулиці Нововасильївській, господар – професор Сергій, прихильник, але не член ОУН.
З «Вірою» зазвичай зустрічалися біля собору св. Володимира. Вона передала звітності стосовно останніх арештів і деталі загибелі, славної пам’яті, «Орлика». Мені не вдалося поговорити із «Запорожцем» саме перед моїм приїздом він щез, один із свідків повідомив, що бачив його серед арештантів Лук’янівської в’язниці.
24-го липня «Віра» мала зустрітися з «Орликом», він на зобачення не прийшов. Вона занепокоїлася, бо провідник вельми точний. За два дні від знайомої медсестри дізналася, що саме 24-го до лікарні привезли пораненого чоловіка, який стік кров’ю і відійшов. За прикметами це і був «Орлик». Ще за день від сторонньої особи довідалися про інші деталі. «Орлик» йшов по вулиці Фундуклеївській(89) у бік Тимофіївської. Підійшло двоє у цивільному, попрохали показати зміст портфелю, «Орлик» відмовився, тоді наказали слідувати до ґестапо. Пройшовши кілька кроків, провідник кинувся тікати. Нажаль захищатися не мав чим, «Орлик», як і інші із київського ОУН, не носив зброї. Один із ґестапівців вистрілив услід, влучивши у ногу і голову.
Висновок очевидний. Ґестапівці мали світлину «Орлика», або детальний портретний опис, можливо знали про путь.
Спробував з’ясувати хто окрім «Віри» знав маршрут провідника. Арешти «Запорожця», професора «Юрка» навели на умовивід, що всипи не мають ознак випадковості, все йде від однієї особи. «Віра» пригадала, як «Запорожець» розповів про казус, який трапився на початку липня. Шукаючи «Орлика» завітав до організаційної квартири на вулиці Фундуклеївській, сподіваючись зустріти там когось із зв’язку. Господар прийняв і пообіцяв невзабарі привести «Сергія» (таке псевдо було у «Орлика»). Зачинивши його у кімнаті на ключ пішов нібито за провідником. «Запорожцю» здалося це підозрілим, бо неймовірна річ, що господар організаційної квартири, який не може знати адрес не те, що провідника, а навіть когось із зв’язкової ланки отак піде кудись і покличе «Сергія». Тому поспішив втекти, спустившись балконами з третього поверху.
Я почав збирати інформацію про цього господаря. Іван Скузь, чоловік 25-ти років, корінний киянин, одружений. Від початку німецької окупації здружився з низовою ланкою ОУН. Відвідував організаційні збори, допомагав переправляти літературу в обласні містечка: Біла Церква, Вишгород, Бровари. Потім запропонував свою квартиру для зв’язку і нарад. Першу пропозицію провід відкинув, другу прийняв.
Я вирішив підступитися до Анатоля Кабайди, який у цей час вже був начальником української поліції. Відправив запит Новгород-Сіверській референтурі СБ. Також встановив спостереження за квартирою Скузя. Вдень чергували дівчата із підпорядкування «Віри», вночі пильнував я, для цього обрав двірницький курінь для зберігання інвентарю. Та Скузь нічим підозрілим себе не виявив, ходив на роботу до Ботанічного Саду.
Через три дні із села Пигарівці прибули матеріяли про Кабайду. В ОУН з 1929-го року, у той же час член КПСС, був головою сільського партосередку. Мельниківець. Підтримує зв'язок з Бульбою-Боровцем, саме за його завдання влився у довіру німцям. Те, що відпустив «Запорожця», знаючи, що той бандерівець, свідчить, що з ним домовитися можна. По вихідних обідає у ресторації, саме тут я вирішив погомоніти особисто.
Добре, що обідає в окремій кабінці, куди я зайшов з пляшкою вина.
Кабайда глянув на мене із подивом і гнівом.
- Прошу вибачення, – кажу, – то я вас не відразу впізнав. Думаю ви, чи не ви.
- Що треба? Хто ти такий?
- Світлину вашу бачив коли у Пигарівці був. Ось у вашій батьківській оселі і видів. На комоді біля люстерка стоїть. Піч ладнав. То й поцікавився у вашої матері чи не синок бува. «Десь у Києві служить» – відповіла Палагея Пилипівна. «То ж, – каже, – як занесе доля до столиці, мо’ й зустрінете де. Перекажіть, що ненька чекає на нього щодня. Скажіть його улюблені млинці печу щоранку, сподіваючись прийде колись провідати стару матір». Я їй пообіцяв і ось, дивно, на вас надибав.
- Млинці, – мовив поморщившись, та в очах мрійливість, – тут не до млинців. Так, кажеш пекла? Піч зладнана? А мені руки так і не дійшли.
- Тепер будьте покійні.
Мрійливість несподівано змінилася тривогою. Його погляд зупинився на моїх руках, наявно не лапи пічника.
- Хто ти такий насправді?
- Так, моя охиба, такого старого лиса, як ви не обтуманиш. А з піччю дійсно все гаразд. Скажімо, я ваш стратегічний союзник проти большевиків і німців. знаю про ваші зв’язки з поліським отаманом. Я розслідую обставини загибелі нашої людини. Потрібна деяка інформація, яку можете знати ви. Навзаєм отримаєте адреси комуністичного запілля, а також їхню типографію.
Кабайда замислився. Налив горілки, жестом запропонував мені, я заперечливо кивнув.
- Що за людина?
Я показав світлину «Орлика».
- Не скажу, що багато відомо. Ґестапо цим займається. Зокрема вашого друга ловив Петро Наришкін.
- І то все?
- Навсправжки звати Льоня. Він багатьох і ваших і наших злапав. Ага, до війни ніби проти ОУН працював.
- Он як. Що ж, – я простягнув йому конверт з обіцяною інформацією.
Якщо Кабайда каже вірно про довоєнну діяльність Наришкіна, то значить він працював в НКВД. Цю інформацію доручив перевірити, аби склали реєстр усіх відомих слідчих НКВД проти ОУН, чи не буде кого на ім’я Леонід.
Увечері я стомлений прийшов до квартири. Плянував пару годин поспати і попрацювати з протоколами. Професор вимив підлогу, я зняв мешти, залишивши у прихожій. Тільки-но приснув, як прокинувся від грюкіту у двері і крику «Оффен, поліцай». Нагаль-паль хапаю портфель з документами і на балкон, а звідти по винограду у двір. Босоніж, навіть без шкарпеток. Доки ранок необхідно дістатися до квартири «Віри», яка мешкала за два квартали. На щастя не трапився дорогою патруль. «Віру» викликав через вікно, бо не можна тривожити господарів. «Віра» влаштувала мене у підвалі цього ж будинку. Пообіцяла з’ясувати, що то була за облава і здобути мені яке взуття.
Чекати довелося за південь. Цим часом я опрацював документи допитів по справах «Орлика» і «Запорожця». Усе зводилося до того, що Наришкін отримував свідчення через організаційну мережу. На підозрі лише Скузь. Усі, хто відвідав його квартиру виарештувані. Потрібно якось довести його зв'язок з Наришкіним. Я плянував викрасти Скузя і допитати.
Прийшла «Віра» принесла мої мешти.
- То була випадкова перевірка. Облави здійснено і в інших квартирах, та двох сусідніх будинках. Стосовно цього Скузя є інформація від співробітниці його дружини Зої. У Скузя є брат Льоня, який де-інколи навідується, але якось пройшов повз нашу увагу. Ми слідкували безпосередньо за Скузем, а не за відвідувачами.
Значить брат Льоня. Отже все з’ясувалося. Викрадення не буде. Я дав наказ ліквідувати Скузя і його брата Льоню.
***
Після проголошення створення нашої Української Повстанської Армії (УПА), що відбулася 14 жовтня, я в постійних роз’їздах, мене як провідника, перманентно супроводжує «охоронна двадцятка», хоча людей не завжди двадцять. Зазвичай зі мною п’ятеро, інші дрібними боївками йдуть на відстані. Ганя, вірна подруга, завжди поруч.
Я здебільшого знаходився у Львові. Ми з Пришляком керували операцією по ліквідації польських та большевицьких підпільних осередків. Нам вдалося виявити польську підпільну офіцерську школи Армії Крайової. Інформація про це, не без нашої помочі, потрапила до ґестапо. Таким же робом, руками німців знищили чотири комуністичних газети. Та головна наша мета – руйнація осередків організації «Партизанський рух західних областей України». Це координаційні центри мають підтримати большевицькі партизанські загони, які невзабарі поширяться на наших теренах.
***
Я з Ганею і десятком охорони прибув у розташування боївки «Сірого», це неподалік села Літвиця. Застали дивну картину. «Сірий» з відділом займався фізичними вправами. Одні присідали, у других біг на місці, третій на гілці догори дригом. Воно то ніби нічого, звичайне бойове життя, та обличчя у всіх такі, мов жаб у роті тримають.
- Слава Україні, – привітався «Сірий».
- Героям слава, – відповідаю, – Що то ви кутуляєте?
- Від тривалого перебування у криївках у багатьох вояків загострилися легеневі захворювання, – виплюнув зелену масу. – Лікар Купельвайзер порадив чистити легені. Оце мо’ й вам, друже провіднику, буде корисне, – простягнув мені листочок алое, – щодня після їжі. Взяти товщиною і довжиною великого пальця, жувати висмоктуючи сік і навантажити легені, виконуючи якісь вправи.
Я кинув запропонований листочок до рота і скажу, процедура геть неприємна.
- Я вже четвертий день мучаю себе і вояків, – продовжив Сірий, – ніяк не звикну.
- І є позитивний результат?
- Хто курці, той випльовує якусь чорну гидоту.
- Знаєте чом приїхав?
- Здогадуюсь. Я не вчасно відправляю звіти.
- Саме так, вже третій місяць від вас жодного звідомлення, більш-менш ясну картинку про вашу роботу отримую зі звітів гестапо.
- Обіцяю, тепер буде по іншому.
- Маєте резолюції грудневих зборів військових референтів?
Мабуть щоби приховати внутрішні емоції «Сірий» кинув до рота листочок алое.
- Що вас непокоїть? Говоріть як є.
- Я думаю, навіть упевнений, «Капович» помиляється.
- У чому саме?
- Він сподівається, що в результаті успішного наступу Вермахту большевицький союз розпадеться в результаті повстання поневолених народів, а зі сходу доб’ють японці, а опісля втрутяться англійці з американцями. Усе пшик. Не буде ніякого повстання. Що загадувати, молодь східної України в більшості запалена комунізмом їм вільна Україна не потрібна, це генерація рабів.
- Але ж їх можна перевиховати.
- Даруйте, але я в це не вірю, друже провіднику, і вам не раджу тішитися ілюзіями.
***
Сотня «Мороза» мала не випустити із села поліційний німецько-польський загін. Я саме перебував з інспекцією в терені, тому й долучився до операції. Почитав розвідкові дані про цю залогу. У наявності два мотоцикли з кулеметами, ще на підводах два совєцьких «максими» і один «дегтярьова», броньована машина.
Сотник в штабі розплановував операцію.
- Гальтуємо їх біля мосту, – «Мороз» вказав на мапі, – пропустимо вперед мотоцикли, а чоти працюватимуть з броньовиком і підводами.
- Міст вже заміновано? – питаю.
- Ні, – зітхнув сотник, – вночі підуть підривники.
- Є звіт інженерної розвідки?
- Теж немає, – цього разу сотник і зітхнув і розвів руками, – спеціалістів трясцяма.
- Торік до аналітичного відділку я рекомендував «Юрка» покличте його. Здається до війни він у Києві закінчував архітектурний.
Мороз дав наказ ад’ютанту. За двадцять хвилин прийшов «Юрко». Чоловік років двадцяти п’яти, вочевидь зір зіпсований, бо дивиться так, ніби наскрізь, більше орієнтується на голос.
- Друже, – звертаюсь до архітектора, – обстежте територію до мосту і за мостом, ну й міст звісно. Кілько трібно людей?
- Одного вистачить, аби патруль пильнував.
- Вам потрібні окуляри?
«Юрко» знітився, смиконув плечима.
- Завітайте до лікаря, підберіть, бо що то за вояка без очей, а доки візьміть мої, – передав йому свої резервні.  
Розвідникам видали посвідчення лісозаготівельників для потреб Вермахта. І ще на поміч «Юркові» вислали рій прикриття.
Увечорі ми отримали звіт:
«Мною був проведений огляд на вказаній Вами території. Перед мостом на потрібній ділянці дорога пролягає під нахилом угору, кут 400, ямки на дорозі засипані щебенем і битою цеглою. По лівій бік дороги телефонна лінія з трьома дротами. Дерев’яний міст на 6-ти прогонах і 2-х прольотах, одиночні підпори-паралелі. Перекладини під водою по 18 см кожна. На другій і третій підпорі є розщелини, куди можна замаскувати шнур. Відразу за мостом є кущ терену. На лівому березі на постої військовий відділ, який квартирує у вагончику, патрульну службу постійно несуть двоє бійців, озброєні совєцькими крісами»
Зужиткувавши цю розвідку штабісти розраховують кількість вибухівки на опорні стовпчики, підривник ховатиметься у терновому кущі.
Я хотів взяти участь в операції, але охорона категорично заборонила, та й у «Мороза» був відповідний наказ, він знав, що я провідник у розвідці, але якого рангу невідомо.  Наказати сотнику я теж не мав права, не моє коло повноважень. Єдине, що мені дозволили – з безпечної позиції спостерігати за боєм. Пункт спостереження обрали на іншому березі, майже зі ста метрів, на дереві. У маскованих халатах, ми з Ганею забралися на сосну. На вулиці хмарно, тому можна користатись біноклем. Ганя озброєна большевицьою «десяткою» з оптичним прицілом. Цією зброєю вона володіє вправніше за мене, хоча я й пройшов вишкіл.
Ось на шляху з’явилася очікувана колона, попереду один мотоцикл, за ним бронемашина, далі три підводи, за підводами гурт конфіскованих корів.
- Як ти знав, що архітектор такий розумний виявиться? – тихо питала Ганя.
- Я й не відав, просто припущення, що саме архітектор зробить це досконаліше. Специфіка їхньої роботи помічати деталі ландшафту, а сотник зосереджений на вогневих можливостях. Новий погляд.
Мою увагу привернув підривник, якого стало помітно в кущах, він надто довго сидів навпочіпки, а тепер вирішив витягнути ноги, аби вчасно втекти коли вибухне. Це занепокоїло, бо чатовий на мосту міг угледіти.
- Ганю, візьми на приціл того біля перил, коли скажу стріляй.
Я розраховував принаймні відволікти охоронця пострілом, бо влучити із такої відстані може тільки досвідчений снайпер.
Ось мотоцикл вже на мосту, заїхав бронетранспортер. Хоч відстань і значна, я схилив голову і те ж наказав зробити подрузі. Після вибуху припав до бінокля. Друзки ще падали. Бронетранспортер похилився і повільно звалився у воду. Солдати посплигували з возів і зайняли колову оборону. Ганя націлилася у кулеметника, який цілив на протилежний берег, звідти бійці «Мороза» вели обстріл колони. Подруга влучила кулеметнику в ногу, той відповз від «максима». Інша група під командуванням «Чайки», мого племінника, атакувала з дороги, відрізаючи од поліцейських худобу. Ганя вже стріляла вдруге. Та інший кулеметник «намацав» наше гніздо. І в гущавині над макітрами засвистіли кулі, збиваючи гілки. Злізти з дерева неспроможно, я забрав у подруги кріс. Як тілько закінчився обстріл взяв на приціл кулеметника, він саме міняв диск на «дегтярі». Перший постріл. Не влучив. Другий – кулеметник схопився за груди. Наші вже контратакували. Трофейне військове майно залишилося у розпорядженні сотні «Мороза», худобу повернули в село. Спробували дістати бронемашину, але вона впала на глибину, вирішили підняти при нагоді.
***
Провід ОУН перед СБ поставив завдання – звільнити із тюрми Володимира Лобая, Дмитра Грицая(90), Зіновія Матлу(91), Петра Башука(92) та Ярослава Старуха.
Керівником операції я призначив «Модеста»(93). Друзів утримують у тюрмі на Лонського. Ми готували низку варіянтів втечі. До цього були невдалі спроби. Одного разу плянувалося відбити Ярослава Старуха коли поведуть на фотографування, та зірвалося тому, що фотографа самого викликали до в’язниці. Також замислили перевести Старуха до шпиталю, де охорона слабка, для цього наш зв’язковий тюремній лікар єврей Бодек мав зробити йому ін’єкцію, яка спричинила б високу температуру, Старуху залишилося б лишень зіграти агонію. Бодек теж в’язень, але на послабленому режимі, у супроводі охоронця має можливість виходити за межі тюрми, аби поповнити запаси ліків у найближчій аптеці. Бодек може втекти, до того ж конвоїр наша людина, та СБ заборонила, бо він потрібен там, де він є. Ярослав передав свою можливість поляку Леху Садовському, представнику Армії Крайової, якого мали розстріляти. Через цього поляка ми теж тримали зв'язок із в’язницею. Коли 15 квітня 1943-го Леху перевели до шпиталю, туди того ж вечора зробила наскок польська боївка забрала його і ще 25 в’язнів, серед яких  був наш вояк Борис Наконечний. Ярослав підтримував зв'язок двома каналами: через Бодека і вікно. Камера виходила на вулицю Сапіги, де постійно чергували наші дівчата, вони отримували цидулки, що викидали із вікна. Послання призначалися не лише нам, а часто звичайне листування цивільних. Ми все рівно передавали їх адресатам.
Отже опрацьовувалося кілька варіантів втечі. Мені стало відомо, що родина Левонтович, зокрема сестра Башука – Наталія Левонтович-Башук розробляють свою пляну. Наймолодша сестра Ірина Левонтович вступила у зв'язок з офіцером ґестапо Отто Краффом, мають намір підкупити його грошима та жіночими принадами.
Я доручив розробку чотирьох конвоїрів із Зондердінсту, це, так звані, «чорні», подібно називалися через чорну уніформу, застарілий зразок одностроїв СС. Я особисто працював з хлопцем 18 років Дмитром В’юнником. Його батьків у 1940-му вивезли совіти, сам хлопець утік через вікно і до приходу німців перебував у запіллі. Йому дав завдання роздобути зразки гестапівських печаток. З іншими трьома «чорними» теж працювали по окремості. Я вимагав аби бійці Зондердінсту до визначеного дня не знали, що їхні товариші теж завербовані. Кожен мав своє завдання. В’юнник невзабарі приніс тимчасову перепустку гестапо, де був зразок печатки. Художник із технічного відділу у той же вечір підробив і штамп і підпис оберштурмфюрера Вірзінґа.
За два дні до заплянованого дня ми зібралися на нараду. Це я, Ганя, «Клей»(94) та «Модест».  
- Друже провіднику, – говорив «Клей», – якщо впишемо до відомості п’ятьох, неодмінно посилиться конвой. Це спричинить неабиякий розлад наших розрахунків.
- Що пропонуєте? – питаю.
- Звільнимо Грицая, «Легенду» і Лобая.
13 вересня двоє наших «чорних» – В’юнник та Литовченко рушили до в’язниці з фальшивим наказом Вірзінґа, де значилося, що треба відконвоювати трьох арештантів до приміщення гестапо, що на вулиці Пелчинській.
В операції задіяно восьмеро людей, у тому числі я з Ганею. Ми чергували в арці, у нас пакунки з цивільним одягом для двох «чорних». Неподалік на перехресті стояв наш легковик, на якому маємо евакуювати трійцю. Водій «Клей» в однострої німецького солдата, згідно документів автомобіль належить львівському гестапо. Ось у полі зору з'явився хлопець із ланцюгової лінії, подав знак «ведуть». «Клей» завів двигун. Побачили, що вуличкою йдуть В’юнник, Литовченко, Грицай і Ярослав. Лобая чомусь немає. Ярослав помітно постарів, скроні сиві, видно вельми знеможений, йде перехеньблено, без сумніву ребра поламані. Мені відомо, що він не витримавши тортур, намагався покінчити з собою, вистрибнувши із вікна на бетон. Та тут з’явилася перша перешкода нашої пляни, наздогнав унтер-офіцер. Як тіко конвой порівнявся з легковиком «Клей» попрохав унтера прикурити і коли той потігся до кишені, обрушив на тім’я німця кулак. Непритомного тут-же підхопили «чорні» і хутко відтягнули на тротуар, посадили на фундамент огорожі.
Грицай з Ярославом сіли в автівку, конвоїри закинули їм на коліна гвинтівки, самі побігли до арки, Ганя віддала їм одежу. Укрилися в під’їзді, там переоблачилися, а свої чорні уніформи залишили в під’їзді, які підібрали ми. Я передав їм конспіративні адреси, де їх по зв’язку відправлять у лісові табори. А ми з Ганею вирушили до села Буковинці. На виїзді нашу підводу зупинив патруль, се значило, що друзям вдалося вирватися із міста, до того, як перекрили шляхи.
Грицая на квартирі вже не було, пішов у Тернопільську область, Ярославу ж потрібне серйозне лікування і схоже десь місяць доведеться перебувати на конспіративній квартирі.
Ми обійнялися.
- Як дужий, друже? – питаю.
- О, та дуб, натугальний дуб.
Ярослав весь вечір жартував, хоча я бачив, що подекуди необережна жвавість відлунюються йому внутрішнім болем, викривали сльози. Виступали після чергової жестикуляції. Для прикладу коли він показував як оберштурбанфюрер бив його табуретом, а Ярослав ніби на це відповідав: «Македонський був великим ґештапівцем, а пан Вігзінх тіко й уміє стільці ламати». Розповідав із таким гумором, і все це підсилювалося його картавістю, усі присутні по підлозі від сміху каталися. Я поцікавився де Лобай, з’ясувалося побитий настільки, що неспроможний ходити.
Ми усамітнилися з Ярославом на подвір’ї.
- Коли почнеться слідство? – питає.
- Не хвилюйтеся. Час на видужання у вас буде.
- Мене вже виключено із пговоду?
- Так, – я знизив плечима, – такі правила.
- Я все гозумію.
Ярослава тоді виключено із Головного Проводу і почалося слідство.  
Із Києва отримав звістку, що виконано мій наказ про ліквідацію двох зрадників народу україни – братів Скузів Івана і Леоніда, через яких впав, славної пам’яті, провідник «Орлик». Зрадників застрелили на вулиці Фундуклеївській, саме в тому місці де було смертельно поранено провідника. Ліквідацію здійснили поручник «Краве»(95) та хорунжий Ковальський Юліан(96).

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.87175107002258 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …