(продовження)
***
У листопаді 1938-го мене переведено до табору «Береза-Картузька»(43). Його створили за наказом президента Мосціцького після наших атентатів на Пєрацького та Тадеуша Голубка. Колись тут був російський монастир, а потім містився військовий гарнізон тих же москалів.
В’язні пробували в казармах, які ніколи не опалювалися. Умови жахливі. Вплинути на наглядачів немає можливості бо охоронна служба вахтова, приїздили раз на місяць із ріжних куточків Польщі та окупованої України. Завдання адміністрації – морально зламати кожного в’язня, аби письмово відмовилися від переконань. Той, хто ламався миттю переходив на упрівілійоване життя і щоб бачили інші. На майдані влаштовувався шикарний стіл, ми мали стояти уздовж стіни і з пустими шлунками милуватися як легкодухи набивають свої ковбики. Сиділо багато комуністів, ось ці не баскаличилися, охоче ламалися, бо не мали єдності, яку мали ми. Василь Бандера, брат Степана, припустив, що комуністів сюди і посаджено аби виконували подібні провокативні функції.
Крім згаданого Василя сиділи такі провідні оунівці як: священик Іван Власовський(44), лікар Петро Рощинський(45), Ярослав Старух.
Роспорядок був такий: о шостій ранку підйом, сніданок, потім трудитись на цегляний завод, опівдні година на обід, знову на роботу, о двадцять другій закінчення робіт, вечеря і відбій. Звісно із жорсткого режиму ми викроювали дві-три години для самовдосконалення.
Мури доповнені колючим дротом до якого постійно підключений електричний струм.
Директор табору Ян Греффенер раз на тиждень викликав до кабінету провідних націоналістів і кожного разу наполегливо пропонував зректися політичних позицій. І ми щоразу після подібних наполегливостей виходили побиті. Серед виконавців брудної роботи я впізнав колишнього терціяна Шпанєра, який так завзято золив мою спину гумовою палицею, що це стимулювало діяти. На щастя екс-терціян не пам’ятав мене, я ж знав напевне, що він із Коломиї. «Вітер» отримав нове завдання.
І ось Греффенер викликав мене поза графіком.
- Ну як, не передумали? – прозвучало замість привітання.
- Прошу? То про що пан директор говорить? – я покосився на Шпанєра, який стояв праворуч за спиною зі своїм гумовим «масажером» напоготові.
- До мене дійшла відомость, що ви збираєте інформацію про керівництво. Гадаєте мені нічого не відомо? Та цікаво навіщо?
- Ну раз кажете, що превелико обізнані, то мо’ й про се відаєте. Та все ж відповім. Просто хотів дізнатися у кого коли день народження та подарунками піддобритися.
Греффенер скривився. Підняв правицю, це був знак Шпанєру. Пекучий біль нижче сідниць змусив присісти. Я хоч і намагався стриматися, та все ж вирвався стогін.
- Бачу, пан директор не любить днів народжень, – я спробував посміхатися.
Наступна пацка болючіша.
- Відповідай, курво, на питання! – кричав Шпанєр.
- Питання не було, – я підвожусь, розправляю плечі. У мене щось як «друге дихання» відкрилось. Ненависть до цих людей пересилила біль. Та й попередні побиття дещо вигартували, зробили більш тривким до болю.
- Хто твої люди і навіщо збирає інформацію? – у Греффенера тон стомленого життям чоловіка.
- Думаю та людина, яка вам про се повідомила знає відповідь.
Після допиту кинули до карцеру. Камера, що колись слугувала келією. Аби додати родзинки, наглядач вилив на підлогу два відра води. Лягати у камері немає де, вочевидь схимники спочивали на підлозі. Казня(46) невеличка десь два на три метри, низька стеля навіть для моєї невеликої вишини. Аби якось розім’ятися ходив навпочіпки, робив фізичні вправи. Десь о другій ранку спробував поспати, присівши обіперся на дерев’яні двері. Вранці з’явилися симптоми запалення легень. Шпанєр дав два дні на видужання. Я опинився в лазареті. На обідній перерві прийшов Ярослав, приніс мій пайовий хліб.
- Добгяче на тебе дигектох насів, – було якось втішно слушати його картаву мову, коли він говорив, складалося враження, що радіє життю.
- Звідкись дізнався, що я компромат збираю. Потрібно змінити поштовий канал, десь у цій ланці дятел.
- А може на волі?
- Ні, з волі б нічого не дізналися. Вочевидь це Петро Грабовський, тільки йому якось обмовився, що потрібна інформація про тюремників, аби вплинути на них габзуванням.
- То ти його пгоковтнеш?
- Ні в якому разі. Знадобиться аби злити Греффенеру вигідну нам інформацію. Якщо друзі найближчим часом не спроворяться, то можу й не вийти звідси.
Мені ще тиждень довелося очікувати послання від хлопців.
Роботу виконали відмінно. Займаючись Шпанєром вийшли на потаємне життя Греффенера.
Отже, отримавши пакунок, я запросив аудієнцію з директором.
Греффенер поводився як завжди зверхньо. Помітно, що він тягне задоволення до початку розв’язки його старань – мій злам. Я переступив поріг, а він не глянув, удавав заклопотаність, показуючи, що надає мені неабияку послугу хвилинкою уваги.
- Там те що я очікую? – спитав кивнувши на товстий конверт, який я акуратно поклав на стіл. – Де ж ви, мерзотнику такий, добули паперу? Щоб там не було, але це порушення неодмінно не на вашу користь.
- А мені думається, я навіть впевнений, що ці матеріяли виведуть мене за межі цих сумних мурів.
- А то вже фіцо(47) вам. Чи не зарано на голову сідаєте?
- Та гляньте ж, а я подумаю на який час ліпше на волю, – підштовхнув коверту вказівним пальцем, та прослизнула по лакованій поверхні і була зупинена директорським перстом.
Видно Греффенер дещо спантеличений, йому не зрозуміла моя зухвалість. Як тіко вилучив зміст, а це світлини, миттєво зблід. Вирячені очі ніби то от-от із очниць повипадають. Пошматував фотографії разом з конвертом.
- Що за жарти?! Шантажувати надумав? Та знаєш, курво, тепер ніколи не вийдеш не те, що звідси, а із цього кабінету.
- Я впевнений, що вийду не пізніше як за тиждень, – я вилучив із внутрішньої кишені інший конверт, дублікат знищеного. Не спитавши дозволу, всівся у крісло, налив води. – Так ось, якщо мене не буде звільнено у вказаний термін, ці картинки будуть розіслані в усі можливі редакції Польщі, України та зарубіжжя.
- Але ж не від мене залежить, – Греффенер кардинально змінився, щелепа в один бік, ніс в інший, тепер не говорив басом, а лебедів, – тижня замало, дайте більше часу.
- Час, – на столі пісочний годинник, який я перевернув, – ваш час пішов. Починайте від сієї секунди готувати документи. Йду вам на зустріч, тому маєте півтора тижні. Ось вам реєстрик.
Поклав список десятьох націоналістів, яких слід звільнити. Була б моя воля то б і більше, але масовість амністованих вже згубить самого Греффенера.
У бараку підійшов Ярослав:
- Ну як? Вигогіло?
- Ще б пак, – я раптом відчув чергове відлуння Берези Картузської – гострий біль у животі, – холєра, здається нову болячку нажив.
- А що у тому конвегті було?
- Нехай це залишиться між мною і паном директором.
- Гозумію. Видно потужний компгомат твої люди накопали. А хіба то пгистойно націоналісту шантаж? Сам навчав молодь лицагству.
- Ми на війні, мій друже, тим більше в політичній боротьбі етичні норми недоречні, є можливість вийти звідси, треба використовувати будь-що, звісно зрадництво я не маю на увазі.
***
Я вийшов на волю у січні 1939-го. Як і обіцяв негативи пану директору передав поштою. Сцени де Греффенер розважається у готелі «Paradize» разом з колишнім терціяном та малолітніми юнаками.
Ярослав вийшов через півтора тижні. Прагнення були там – у Карпатській Україні, де побратими створюють нашу українську армію «Січ». Згідно закону я не мав право полишати місце проживання. Якщо б затримали на кордоні то поляки могли б без суду застрілити. Наказу від головного проводу ОУН теж не було, ми діяли на власний розсуд. Кулуарно Стефко закликав ігнорувати наказ Мельника не втручатися у військові справи Карпатської України.
Зі мною пішли «Вітер» і «Калниш». На кордоні в умовному місці очікували люди Зенона Косака(48), він же «Тарнавський». Наступного дня прибули до військового табору під містечком Хуст. Тут вже споруджено казарми, великообертно удосконалювалося військове життя. Всі переповнені ентузіазмом, хоча в українській армії бракує озброєння і амуніції. Військове майно зібрали аби де, чехи віддали частину застарілих крісів, одну тридюймову російську гармату. Зустрів Романа Шухевича(49), у нього псевдо «Щука», та Юрія Лопатинського(50) «Калину», вони влаштували мене у своїх апартаментах, це намет з піччю, змайстрованої із металевої діжки.
Вночі у штабі кипіла організаційна робота. Розробляли військові пляни. Я зайнявся справою, яку протягом роботи в ОУН виконував сумлінно і досконало – ведення архіву, організація облікових записів. Укомплектував штаб із чотирьох чоловік, наш відділ приєднався до розвідки. На кожного вояка заведена еведенційна картка. Також ми упорядкували аналітичний рій, який збирав і аналізував політичну ситуацію.
На штабному засіданні «Січі» я звітував перед бойовими референтами про конклюзії аналітиків:
- Друзі, перш за все головний висновок – німці і большевики в альянсі готують вторгнення в Польщу. Точну дату назвати не можу, орієнтовно осінь-зима цього року. А значить буде розподіл країни. Львів і частина Західної України відійдуть большевикам. Маємо результати опитування людей Буковини, Закерзоння, Галичини. Багато одверто очікують хто совєти, хто німців, сподіваючись, що ті звільнять від поляків. Із цього висновок, що ми неналежним чином працюємо з населенням, а ще – нам потрібно вишколювати підпілля до нового етапу боротьби. Більший ідеологічний противник для нас – большевицька Москва, тому до певного періоду слід використовувати німецький ресурс. Німці, так чи інакше, зіткнуться з большевиками, а значить у системі розвідки йдуть напрацьовки, які повинні знати ми.
- Це можна здійснити через полковника Литвиненка(51),– говорив Роман Шухевич, – у нього прямі зв’язки з Канарісом(52).
- Було б ідеально, – одповів я, – тоді обговоримо індивідуальним порядком. Ще одне. Чехословаччину Гітлер неодмінно підбере і питання чи дозволить він існуванню нашої автономії? Ми станемо чималенькою спотичкою для його тимчасового альянсу с большевиками. Так, німецькі служби нам співають деферамби, але…
- Коли ж на вашу думку у Гітлера заплянована так експансія? – спитав «Зенон».
- Думаю, навіть упевнений, справа кількох місяців.
- Потрібні емісари в інші країни, – заключив Шухевич, – раз відбудеться сценарій, про який рече Арсен, а ця здогадка спала на думку не лише його штабу, то цілком очевидно, що Гітлер стиратиме нас не своїми руками, а через мадярів. Значить маємо переграти партію. Навіть якщо не встоїмо перед навалою, резонанс про нашу боротьбу облетить увесь світ.
***
14 березня 1939 року німці окупували Чехію. Олекса Гасин(53) і Осип Карачевський(54) у складі делегації Уряду Карпатської України висунули німецькому командуванню вимогу, підписану керівником Августином Волошиним(55) про визнання незалежної України як республіки і посприяти подальшому розвитку і становленню.
Ми особливо й не плекали надій на позитивне вирішення нашої вимоги. Борман від імені Гітлера наказав керівництву «Січі» влитися українцям в угорське військо.
Ми почали готуватися до відсічі. У той же день спішно зверстана газета «Нова свобода» де уряд звернувся до населення закликаючи бувших військовиків мобілізуватися. У статті писалося: «При військовому міністерстві в Хусті утворився генеральний штаб під проводом полковника Єфремова. Формується армія Карпатської України».
На нараді старшин обговорювалися тактичні пляни. Вів Роман Шухевич.
- Отже, друзі офіцери, маємо чотирьохтисячну погано озброєну армію, проти п’яти десятитисячної добре спорядженої. Звісно нам не варто влаштовувати Фермопіли, але показати, що у нас міцні зуби маємо. Та найголовніший бойовий наряд – зберегти військовий потенціял. Пропоную активно застосувати маневрову війну, позиційну доки не здужаємо.
Засідання осік вістовий, повідомив, що до Хуста з ультиматумом прибув угорський капітан Віллердінг пропонуючи українцям скласти зброю. На те полковник Ґузар-Колодзінський(56) одповів:
- Це наша земля, і ми тут кістьми ляжемо.
- Безумство! – одповідав Віллердінг. – Чого досягнете, якщо згинете?
- Ми впадемо, але станемо прикладом для інших. У нас все.
Мене розподілили до чоти зв’язку. Угорська армія підійшла до Хусту 15 березня, 16-го почалися перші зіткнення з говедами(57) в околицях сіл Буково, Велика Копаня, Веряця, Середнє, Давидове. Маневрової війни не вийшло, як плянував Роман. Січовики вели оборонну війну, раз-по-раз роблячи збиткові для себе контратаки аби добути зброю.
У Рокосовому на Красному Полі полковник Ґузар-Колодзінський командував двома тисячами необстріляними січовиками, це сільська молодь і гімназисти. Окопавшись уздовж залізниці, вели бої до останнього набою. Полковник загинув. Рої, підпорядковані Роману Шухевичу, розосередилися по шляхах нападали на колони і тилові обози. Ми прагнули здобути зброю, та із застарілими крісами проти новітніх німецьких скорострілів наші операції не завжди вдалі. У нас совєцька рація, за допомоги якої координували дії, та стало очевидним, що перемови перехоплюються. Важкі бої та неменше важкі поразки не ламали нашого бойового духу, наперекір мадярам загартовували. В Красному Полі рій Юстина Боровенського впав, залишився поранений ройовий з двома побратимами. Вояки примкнули до крісів багнети і з піснею, розгорнувши знамено, пішли на колону ворога. Ошалілі мадяри поклали їх із скорострілів. Німецькі старшини наказали поховати наших побратимів із військовими пошестями.
Вже 18 березня масштабні бої припинилися. Роман Шухевич потрапив у полон. Я долучився до штабу у підпорядкування керівника другого розвідувального відділу Євгена Врецьона «Берона». За доручення зверхника я повертаюся до Львова для кадрового перегляду, аби обрати кращих для подальшої підпільної боротьби в Польщі і окупованій Україні.
***
До Львова я прибув 19 березня, а 20-го відвідав Конгрес українського студентства, який відбувся у будинку львівського національного музею. Тут побачився з братом Степаном. Радісно устріти рідну людину, адже після ув’язнення я так і не бачився ні з ким із сім’ї.
Після поразки Карпатської Січі поляки активно перестерігали можливість виникнення січового експерименту на підконтрольній території. До того ж визрівала війна із Гітлером. Зрозуміло для них ОУН небезпечна, хоча ми, оунівці, після того як німці руками мадяр знищили Карпатську Україну остаточно зміцнилися у впевненості, що Гітлера як союзника розглядати не можна. Цілком логічно, що подібні конгреси сприймалися як антипольські, хоча питання на них ураджували виключно культурно-просвітницькі. Проблеми політичного порядку ОУН на подібних зборах не зачіпала, а вирішували конспіративним чином.
В середині засідання Конгресу будинок щільно оточили поліціянти, підігнали бронемашину з кулеметом. Увірвавшись до залу засідань, а це була їдальня, змусили усіх вишикуватися уздовж стіни. Магуляли палицями хто не подобався, навіть кількох дівчат уперіщили.
Я знову опинився у «Бригідках». Брата Степана відпустили у той же вечір, а мене, звісно, за порушення режиму після ув’язнення, залишили на невизначений термін. На питання слідчого де я був після звільнення, відповів: «У селі на лікуванні».
Тим часом в окупованій Україні точка кипіння взаємної ненависті між поляками і українцями досягла піку. Молодь билася на вулицях. Березень-квітень відзначилися масовими арештами українських студентів, молодих людей відразу відправляли до концтабору і в тюрми. Ми ж у свою чергу відповідали терором, нападаючи на поліційні дільниці, на повітових поліцистів і залякали їх так, що шпіцлі не наважувалися в одиночку зайти у будь-яке українське село. І все це незважаючи на те, що Провід фактично виарештовано, запрацювали вишколені підстаршини які керували бойовийми роями в ріжних куточках Львова. Крайовий провідник Лопатинський оперативно формує партизанські загони, які дислокувалися в лісах і доки на якісь важливі акції не виходять. Це неабияк пригнітило поляків, адже їм здавалося, що ОУН вже придушено в зародку на завжди, а тут вигулькнуло біля тисячі озброєних партизан. До того ж ми знекровили призов, відвівши молодь у ліси, де вже приготовані табори з продовольчою базою.
