Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44636
Рецензій: 87352

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

День поганих ідей

© Елен Тен , 08-01-2014

«У мене вивихнута нога. У мене вивихнута права нога», - пошепки повторюю я, намагаючись не забути свій «діагноз». Шеф дивиться на мене сердитим гестапівським поглядом. Вертить в руках мою довідку, нахиляється, намагаючись щось розгледіти. Я напружуюсь і пітнію. Подруга-медсестра, котра час від часу штампує мені подібні документи, занедужала. Але минулого разу, ніби передчуваючи щось подібне, я взяв у неї зі столу проштампований бланк. Цю довідку накатав собі сам, довго нишпорячи у старому медичному довіднику і списавши пів блокнота, намагаючись зобразити щось схоже на знаменитий лікарський почерк.
Тільки не думайте, що я просто полінувався йти на роботу або витратив вчорашній день на розваги. Ні, ні, і ще раз ні! Я ганявся за своєю мрією. А вона виявилась міцною спортивною дівицею. Мої дев’яносто сім кіло і проблеми з диханням поки що не дозволяють мені її наздогнати.
У мене, як у натури тонкої і романтичної, і мрія відповідна. Стати письменником. Бажано, багатим і знаменитим. Єдина вада, яка поки що не дозволяє мені повністю віддатися творчості – я люблю смачно поїсти. А для цього потрібно добре заробляти. А ще вродлива, але не особливо лагідна  дружина, котру дратує моє «миле захоплення». Ще й на додаток тітонька, яка визначила мою письменницьку бездарність просто так, за зовнішніми ознаками, не прочитавши жодного з моїх творів. «Видно пана по халяві!»
Я можу писати стоячи, сидячи і лежачи. З набитим ротом і важкими повіками. Коли навколо мертва тиша або пекельні крики. Я просто відсторонююсь, «відключаюся» від реальності і забуваю про все на світі. На першій роботі я навіть «постраждав за мистецтво». Мене вигнали після того, як шеф дізнався, що я друкую свої шедеври на робочому принтері.
З другою роботою теж іноді трапляються казуси. В голові все змішалося і я почав плутати професію. Кілька разів при зустрічі з потенційними клієнтами видавав щось на кшталт: «Доброго дня! Я письменник фірми «Добробут!»
Вони округлюють очі. «Хто-хто?»
Червонію, хапаюся за краватку. «Перепрошую! Менеджер».
«І коли ти почнеш заробляти своєю писаниною? – охає моя Галя. Популярне серед дружин ось таких от «творчих» типів запитання. – У наступному тисячолітті?» Я знизую плечима, а вона, стиснувши зуби, терпить. Іноді, правда, феєрверком вибухають скандали з подальшою репетицією розлучення. І не відомо, яка з них виявиться генеральною.
Саме через Галю я і влаштувався на цю роботу. Звичайним офісним пацюком, з розпливчастими правами і безкінечними обов’язками. Каторга починається о 8. 30. Щоранку, щороку. Кожну вільну хвилину, а вони, якщо чесно, трапляються не часто, приділяю писанню. Женуся і за тим, що хочу, і за тим, що треба, а не встигаю ні там, ні там. Вихідні – моя віддушина. Але біда в тому, що за вікендом завжди наступає понеділок.
Правда, у період «звикання» до нової роботи я практично не брався за ручку. Збагнувши, що так можна позбутися здібностей, дістав із шафи свій талант, доки він остаточно не перетворився на скелет, гарненько його обтрусив від пилу сумнівів. Сів за чисту канцелярську книгу, приготувався писати… І нічого! Жодної розумної думки. «Прокидайся», - шепотів я своєму натхненню. Брав його штурмом, заохочував, просив, погрожував, навіть пропонував взаємовигідну угоду. Він не зацікавився. Як і видавництва моїми останніми оповіданнями.
Якби ж ви знали, як мені бракує часів, коли ідеї лізли з усіх дірок, а натхнення не давало вихідних. Помаленьку я виманюю свій талант з нірки, вимолюю у нього пробачення. А тим часом вирішив піти ва-банк і відправив одне зі своїх не надто «свіжих» оповідань у редакцію нової в нашому місті газети. Підписався я, звісно, псевдонімом.  І, о диво, мені відповіли! Сама головна редакторка.
«Гарне оповідання! Дякую Вам! Передзвоніть мені. т. 0935337037» , - написала вона на мою електронку. І мене прорвало. Я літав по квартирі наче на крилах, танцював під попсові хіти свого старого хрипкого радіо, називав дружину «кішечкою» і з ентузіазмом жував її жахливі дируни, навіть співав у душі. Вночі мені снилися спалахи фотокамер і молоденькі спокусливі дівчата, яким я роздавав автографи. Пощастило, так пощастило. Декому з них розписувався в зоні декольте і навіть на пружних сідничках.
Від хвилювання я ледь дожив до ранку. Сповістив шефа, що беру лікарняний. Дочекавшись часу, коли вже «пристойно» дзвонити у ділових справах, набрав номер редакторки. Привітавшись, вона запитала:
- А хто автор оповідання?
Ще на початку письменницької кар’єри я, як і кожен поважаючий себе літератор, вигадав псевдонім. Погодьтеся, що Жорж Андрес звучить солідніше ніж Жора Андрієнко.
- Я.
- Ви? Чудово! Розкажіть, хто ви, чим займаєтесь?
- Я за освітою філолог. Зараз шукаю роботу, - навмисне не згадую про конторку, в якій пролітають найкращі години мого життя. – А пишу я вже давно. Багато років.
- А як вас називати?
- Жора.
- Жора, - повторила вона. – Зрозуміло. Мені б хотілося дізнатися, чи є у вас ще подібні оповідання?
- Так, звичайно, - радо закивав я. – Я можу занести їх до вас у редакцію.
- Справа в тому, що після обіду мене там не буде.
Якщо її голос і став прохолоднішим, то я цього не помітив.
- Я вільний у будь-який час. Коли вам буде зручно.
- Добре, - погодилась вона. – Давайте зробимо так: ви поки що підготуйте ваші оповідання. Я передзвоню вам через годину. І ми домовимось про зустріч.
Ми розпрощалися і я побіг до компа, скидати на диск свої «нітлєнкі». По дорозі спіткнувся і накричав на персидську кицьку Мариську, а вона зашипіла і провела мене роздратованим поглядом. «Шкода, я не встиг пояснити редакторці, що Жорж Андрес – це мій літературний псевдонім, - подумав я тоді. – І не сказав, що у мене були публікації у кількох журналах. А, нічого, - махнув рукою. – Ще встигну». Записавши диск, я накатав ще й резюме зі своїми творчими досягненнями. При нагоді ненав’язливо підсуну його редакторці. Так, на всякий випадок…  
Галі я нічого не сказав. Хотілося побачити її очі, коли дружинонька дізнається, що я друкуюся у газеті. «Котику, у мене все вийшло! А ти мені не вірили. Хіба не соромно?»
Не дочекавшись заповітного дзвінка, я зібрався і пішов до редакції. Кілька разів оминув будівлю, квадратні клумби з геранню і медком, котрий наповнював повітря солодкуватим, приторним запахом. Щось середнє між пахлавою і улюбленими парфумами моєї тещі. Але того дня «закон підлості» був до мене особливо підлим. Дзвінка не було. Я міг би прийти і без запрошення. Не вистачило нахабства. Я покірно чекав…
Правда, на другий день уже лаяв. І себе, і її. Себе - за бездарність, її – за безсердечність. Як я міг розвісити вуха і наївно сподіватися, що мене запросять там працювати? Ви тільки мені поясніть: я сказав щось не те чи моє гарне оповідання раптом перестало бути гарним? Мабуть, її просто заінтригувало  не українське ім'я автора. Престижно друкувати у своїй газеті іноземця, навіть якщо він пише абсолютну фігню. Коли ж вельмишановна пані почула, що має справу з  безробітним Жорою, одразу втратила до мене інтерес. Таких «ніхто» не люблять. Псевдонім, псевдонімом, але ж я теж людина. І зі мною теж треба по-людськи. Хіба не можна подзвонити і сказати: «Вибачте, але ваші роботи нам не підійшли».
«Без гарної репутації і щедрих рекомендацій з тобою ніхто не розмовлятиме», - не раз повторювала мені Галя. Нажаль, вона не помилилася.
«Покину все до дідька! Ту кляту писанину, - захлинався я гнівом. А вже через мить: - Ні, не покину. На зло їм усім». Ну чому ти розкис, невдахо? Ти друкуєш свої твори в Інтернеті, у тебе навіть є п’ять постійних читачів.( Ну добре, чотири. Один кудись зник, а може йому просто остогидла моя писанина). Хіба ж цього замало?
Найсмішніше, що я й досі чекаю на дзвінок із редакції. А раптом… А якщо…?
- То ви хворіли? – знову запитав шеф.
- Хворів, - інтенсивно киваю я. У розмові з директором головне – не викликати його підозру. Шеф – людина непроста. Коли він «іде на ви», краще одразу ховатися під стіл. Вмикається не тільки потужний «слинорозбризкувач». В тебе може полетіти телефонна слухавка, степлер чи навіть черевик.
- А як нога?
Тру долонею коліно, зображаю посмішку.
- Уже краще.
- Це добре. Шкода, що ви так невчасно захворіли, - чомусь на останньому слові він зробив наголос. – Я планував відрядити вас до столиці на промисловий ярмарок. Тепер доведеться когось іншого.
- Я можу…- видаю поспішне.
Шеф оглянув мене зверху-вниз і ліниво похитав головою.
- Ні. Ми не можемо ризикувати вашим здоров’ям.
«Не дуже й хотілося», - виходячи з його кабінету, казав я собі. Повернувшись на своє робоче місце, занімів. На моєму столі пройшлося торнадо. Не зрозуміло, що тут шукали, але хтось повитягав документи із папок і пересортував їх за логікою божевільного. Чудово! Тут роботи на тиждень. Якщо не відволікатися на такі дрібниці, як їжа і сон.
- Я забрав контракт з машиністами, - поплескавши мене по плечу, повідомив мій колега Ігор. – Ти ж не проти?
Я не міг бути проти. Навіть якби й хотів. Ігор часто прикривав мою відсутність на роботі. І нахабно цим користувався. Нічого, я теж вмію бути нахабним. Змушу Ігора познайомити мене з його двоюрідною сестрою, котра працює журналістом в іншій, навіть популярнішій газеті.
На місто насідали чорні грозові хмари. Тиск робив із моїх скронь відбивні, а робочий день тягнувся наче дешева жувальна гумка. Цей стан можна назвати відчаєм, але я порушив одне з головних правил шефа і поліз із службового компа в Інет. Скинув на електронку славнозвісної редакторки ще одне, моє улюблене оповідання. Цього разу підписався і справжнім ім'ям, і псевдонімом. Ще й  перерахував усі свої публікації і творчі заслуги. Нехай вона не відповість, але вважати себе порожнім місцем я не дозволю.

Гроза орендувала небо для приватної вечірки на цілу ніч. Змушені відмовитись від таких радощів сучасної людини як телевізор і комп’ютер, ми з Галею лягли спати мало не о дев’ятій вечора. Я вкрився ковдрою з головою. Сон не йшов, зате повернулося воно, моє натхнення. Розпливчатими тінями повзли слова, образи, герої. Вимагали уваги, просилися на папір. НЕГАЙНО!
Намагаючись не розбудити дружину, я виліз із нагрітого ліжка. Зачинився у своєму негласному офісі – ванній кімнаті. Скільки гарних ідей я тут вполював. І не перелічити! Сів на дерев’яний стілець, дістав із сховку за дзеркалом папір і синю пасту. Написав назву і двічі її підкреслив. «Буде шедевр», - жуючи ковпачок від ручки, обіцяю собі. Я й справді познайомлюся із сестрою Ігора. Міцно потисну їй руку і, владно посміхнувшись, скажу:
- Привіт! Я Жорж Андрес. Відомий в Україні… у світі письменник.








Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юлія Хотин, 16-08-2014

Про творчі будні (Елен Тен, "День поганих ідей")

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Шеляженко, 19-01-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 12-01-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 09-01-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 09-01-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анатолій Азін, 09-01-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.79485297203064 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Маеліс де Керанґаль «Ладнати живих»: коли смерть набуває сенсу
Частини мертвих можна використати, щоб ладнати живих. Так раціоналізується смерть. За таким принципом …
Петро Яценко «Нечуй. Немов. Небач». Український паровий панк
Кінороман «Нечуй. Немов. Небач» заснований на реальних подіях і біографії українського письменника Івана …
«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …